Чтение онлайн

– Але ж це ти говорив мені щодня.

– А в мене робота теж... щодня.

– їв тебе не болять очі від безкінечного спостереження? Пожалій хоч себе, як не когось іншого.

– У мене надто мало часу, щоб вони встигли заболіти. У добі лише двадцять чотири години, а я починаю стомлюватися після цього часу.

– І знову я буду ввечері сама?

– Попрацюй над своїми статтями. Їх у тебе чимало, і всі незавершені.

– Але ж не тільки роботою живе людина.

– Я не розумію, чого тобі треба?

– Набридли будні. Хочу свята. Свята любові! Я всім повторюю: мистецтво любити - це мистецтво приносити радість. Тільки до тебе це не доходить.

– Знову ти за своє?

Єва кладе трубку і довго сидить непорушно, обхопивши голову.

Треба було б провести аутотренінг та зняти з себе стрес, але... Не хочеться. Нічого не хочеться. Прокляті будні! Як вони засмоктують! Мов драговина... Все у них з Русланом гарно - хороший він, правильний (може, аж надто, як обчислювальна машина), а радощів немає. Немає тепла, дружби, немає всього того, що об’єднує чоловіка з жінкою в одну сім’ю, в одну духовну спільність...

Дзвінок.

Спалахує лампочка: мікрофон увімкнено.

Зітхнувши, Єва ледве переборює відчай (“З ким би порадитись про свою біду? Хто мені допоможе, хто проконсультує?”) і говорить інтимно-заспокійливим голосом:

“Служба сім’ї” слухає. Говоріть, будь ласка, ми готові прийти вам на допомогу...”

– Два роки щоп’ятниці я давала іншим поради, а хто порадить мені хоч раз? Хоч один-єдиний раз?..
– Єва дивилась на Адама замислено, і в її очах танцювали відблиски багаття.
– А я хочу бути щасливою. Уявляєш? Щасливою! Навіть на безлюдній планеті. Навіть у цій печері.

– Можливо, від твого щастя якісь крихти перепадуть і мені, - напівжартома відповів Адам.

– А можливо... ми будемо вдвох щасливі.
– І засміялась якимось незнайомим досі грудним сміхом.
– Мені здається, Адаме, що ми приречені... На щастя!

Адам лиш замахав рукою - пальця обпік, підкладаючи дрова в багаття.

Єва дивилась на Адама і думала: можливо, він і є її щастя? Всюди вона його шукала, на Землі, на Місяці, на Марсі, а знайшла ось тут, на безлюдній планеті, в печері, на Леонії. І почервоніла, квапливо зауваживши:

– Але ти, дорогий мій товаришу по нещастю, не сприймай мої слова всерйоз. Я... велика жартівниця. Люблю іноді покепкувати з чоловіків. Якось пожартувала з одним, що можу в нього закохатися. Так він, от смішно, цілий рік бігав за мною та все чекав, коли ж я в нього закохаюсь.

– Ти все вигадуєш, Єво, - спокійно зауважив Адам.
– Не було у тебе таких жартів. Ти просто не знаєш... де сховатися.

– Спробуй на цій планеті від тебе сховатися! І чи варто ховатися?

Адам подумав: “Правду Єва каже: ми приречені на щастя”.

– До речі, про щастя, - сказав уголос.
– У мого прапрадіда-коваля, про якого я вже згадував, була улюблена поговірка: кожен сам коваль свого щастя.

– Твій прапрадід часом не працював консультантом у “Службі сім’ї”?

– Йому не було коли давати поради, бо він усе життя кував залізо, доки воно було гарячим.

Єва замислено повторила:

– Кожен сам коваль свого щастя.
– І, задивившись в Адамові очі, побачила в них полиски вогню, кузню, коваля, що кував і кував щастя...

Після тих розмов біля “домашнього вогнища” вони відчули, що стали ближчими одне одному, що міцні й важкі пута, які їх до того зв’язували, спали ніби самі собою.

Обом стало вільніше, радісніше, легше.

І вони, вже не криючись од себе, поглядали одне на одного закохано і дарували одне одному стільки щирих посмішок. Але ще не наступив той час, коли можна було ламати останню перепону. Й обоє відчували, що та остання перепона ось-ось впаде і вони зроблять останній крок навстріч одне одному. Й обоє боялися того вирішального кроку.

Тим часом кінчався жовтень (за земним календарем), а дощу все не було. В білястому, неначе вилинялому, небі - ані хмаринки.

Ночі зоряні, чисті, майже ясні.

І прохолодні.

Адам з Свою іноді до півночі засиджувалися перед печерою, насолоджуючись прохолодою. За ніч повітря трохи охолоджувалось, і в низинах, над річкою, з’являлися тумани. Вранці вони піднімалися, й починало здаватися, що ось-ось з’являться хмари, але сходило з-за хребта подвійне Сонце, тумани розсіювались, і знову небо ставало безхмарним.

Кожного вечора на трави випадала роса, земляни знали, що й завтра буде суха, гаряча погода. Заходило сонце чисто - від жовтого кольору біля горизонту до золотисто-рожевого, потім зеленого. А зелені зорі - на теплу погоду.

Днями у небі стояла мла - суха і гаряча.

Щоправда, допомагав морський бриз: вітер постійно дув з моря на сушу, але під вечір затихав і починав дути береговий бриз - із суші на море. Це був задушливий вітер, що висушував горло й легені. Тільки опівночі, коли нарешті охолоджувалось повітря й з’являлися тумани, можна було легше дихати.

Єва чекала дощів, виглядала щодня, але їх не було. З того першого дня, відколи вони опинились на цій планеті, не випав жоден дощ.

Адам же не звертав уваги на спеку. З ранку й до вечора був зайнятий справами: спорудив з каміння нову плавильну піч, потужнішу за першу, неподалік викопав велику яму для випалювання деревного вугілля. Згодом таки став випалювати деревне вугілля і складати його про запас. Із задніх лап нічного гостя зшив міхи для подачі кисню в піч, бо очеретиною із глиняним соплом не надмеш багато.

Коли, натомившись, Адам засинав, Єва навшпиньки підходила до нього, сідала на край виступу і сиділа так годинами. Іноді обережно торкалася його злегка припухлих губ, поправляла пасемце волосся, що спадало на очі, і посміхалася сама до себе. “Я приречена на щастя!
– шепотіла.
– Приречена, приречена, приречена...” Але досить було Адамові ворухнутись, як вона злякано пташкою спурхувала й утікала на своє місце.

Вдень Єва ходила за Адамом і скаржилась:

– Невже на цій планеті немає дощів? То для чого ж тоді тут небо? Просто жах! Планета без дощів. Хоч би раз дощик залопотів - і то б легше стало, - і смикала Адама за рукав.
– Придумай що-небудь!