Чтение онлайн

–  Це швидкий танець, - прокричала вона йому на вухо і викрутилась з обіймів.

Петро стенув плечем. Швидкий то швидкий, хоча хто сказав, що, танцюючи швидкий танець, не можна тримати дівчину за талію. Він відчував себе центром уваги, тому намагався не дуже викаблучуватись, але розкутість рухів взяла своє, і коли музика скінчилася, дівчата, що танцювали поруч, нагородили його оплесками.

–  А ти добре танцюєш, - посміхнулася Леся.

–  Хіба?
– здивувався Петро.

–  Краще за наших хлопців.

–  Ну, це вже комплімент.

–  Ні, я серйозно.

Очі її дивилися на Петра з невдаваним захватом. Здається, непорозуміння, що сталося дорогою до клубу, можна було вважати вичерпаним.

У такому самому стилі вони протанцювали і другий швидкий танець. Петро навіть призвичаївся, що його відверто розглядають. Народу в залі більшало, і до танців приєдналися старші дівчата. Хлопці жували цигарки, стоячи попід стінами.

–  А зараз на численні прохання трудящих, - цинічним голосом завів диск-жокей, - оголошується повільний танець.

Кольорові прожектори припинили свої безумні стрибки. Народ заюрмився, підбираючись у пари. Леся запитально дивилася на Петра, а він чомусь не наважувався простягнути до неї руку, коли раптом відчув на своєму плечі чийсь доторк.

–  Ви дозволите?

Перед ним стояла дівчина з коротким білявим волоссям, що трохи завивалося біля вух, обрамляючи приємне кругле личко. Петро в першу мить не впізнав його, а потім в голові стрельнуло: «Поштарка».

–  Здається, у нас не білий танець, - металевим голосом промовила Леся.

–  То й що?
– не озираючись в її бік, відповіла поштарка.
– Він мене запрошує. Ви ж мене запрошуєте, правда?
– І вона поклала свої білі руки Петрові на плечі.

Хлопець озирнувся на Лесю. У тієї аж іскри з очей сипались. А нахабна поштарка притулилася до нього всім тілом, недвозначно пропонуючи обхопити талію.

Зрозуміло, що, якби це була будь-яка інша дівчина, навіть принцеса Монако, лейтенант без сумнівів відштовхнув би її, але тут він завагався, згадавши про службовий обов’язок, про те, з якою метою він, власне, опинився у селі, про Миколу Пилиповича, старшого групи, який сподівається на його, Петра, мудрість, і, врешті-решт, про професійну честь. Всі ці думки за одну мить пронеслися у хлопцевій голові, і саме цією миттю скористалася поштарка. Вона зробила невеличкий крок убік, не відпускаючи Петрових плечей, потім ще один, закручуючись у ритмі іноземної мелодії і захоплюючи у цей вир свого партнера. Лейтенант несподівано для себе підкорився цьому рухові і поклав руки на дівочу талію. Він тільки кинув останній вибачально-благальний погляд на Лесю, але та їла очима свою несподівану суперницю, а потім її затулили танцюючі, і навіть цей погляд загубився у вихорі світлових зайчиків від дзеркальної кулі над сценою.

–  Когось виглядаєте?

–  Га?

–  Виглядаєте когось?
– трохи хрипкувато запитала Петрова партнерка, не випускаючи його плечей.

–  Я? Ні, - отямився хлопець.

Вона притискалася до нього своїми пишними грудьми і дивилася просто в очі.

Треба було брати ініціативу у свої руки.

–  Наталочко, - Петро швидко згадав, як її кличуть, - зачекай, щось я забувся, ми хіба на «ви»?
– Він міцніше обхопив стан дівчини, і вона це відчула.

–  Ні, я так просто, думала, може, ти забувся.

–  Ображаєш, невже я можу забутися те, що було зранку?

–  А що, щось було?
– Вона хитро посміхнулася.

Він різко крутонув партнерку навколо себе, так що довга спідниця обкрутилася навколо ніг. Вона відкинула голову назад.

–  Було, - оксамитовим голосом сказав він.
– Ми перейшли на «ти».

–  У тебе чудова пам’ять. Ти все пам’ятаєш.

–  Я навіть пам’ятаю, що ти обіцяла мені знайти ворожку.

Наталка здивувалася:

–  Ворожку?

Петро наморщив чоло:

–  Ну, не ворожку, а як її, ту, що зуби заговорює.

–  Знахарку?

–  Еге. А це не одне й те саме?

–  Ну, - засміялася дівчина.
– А іще фольклорист називається.

Ця розмова точилася під час танцю, так що сторонній спостерігач був би абсолютно певен, що відбувається звичайне залицяння, бо очі дівчини блищали, та й хлопець посміхався, притискаючи її до себе. А сторонніх спостерігачів навкруги вистачало, багато очей поїдали красиву пару, особливо виділявся палаючий дівочий погляд з кутка, де зберігалися стільці. Леся відмовила всім кавалерам, що намагалися її запросити, і стояла, спостерігаючи за кожним рухом подруги.

–  Так що, не пройшов зуб у вашого колеги?

–  Та ні, мається бідолашний. На тебе одну сподівання.
– Петро допитливо глянув на поштарку.

Вона явно насолоджувалася тим, що може стати в пригоді цьому молодому міському та красивому, а тому не поспішала з відповіддю. Дівчина замислено кружляла по клубній підлозі, і міцні руки її кавалера стискали гнучку талію.

–  Ну!
– не витримав Петро.

–  Та я в принципі говорила з бабусею своєю… - вона цідила слова, як дурну самогонку, по краплині.
– Вона мені не рідна бабуся, а так, родичка… Так сказала, може, допоможе з зубом.

Лейтенант відчув, як з глибини душі піднімається захват, справжній захват від вдало проведеної операції. Але він стримався і тільки запитав:

–  А як її кличуть?

–  Кого?
– не зрозуміла Наталка.

–  Ну, цю бабусю твою нерідну.

–  Баба Кабачиха. Її всі так називають. А що?

–  Та нічого.
– І Петро ще міцніше обхопив поштарку, від радощів вихиляючись у якомусь зовсім уже незрозумілому па.

Тільки не подумайте, що ми щось наплутали. Лейтенант радів зовсім недарма. Здавалося б, велике щастя - ну, сказала дівчина, що її бабця зуби замовляє. Але той, хто коли-небудь працював з людьми, а тим більше намагався отримати від них необхідну інформацію, зрозуміє Петрову радість, а особливо враховуючи те, що діяти хлопцеві доводилося під чужою легендою у фактично ворожому оточенні, а в таких ситуаціях і одне слово буває на вагу золота.

Тим часом повільна музика скінчилася, Наталка нарешті зняла руки з лейтенантових плечей. Без будь-якого попередження диск-жокея із динаміків полинув справжній-справжнісінький рок-н-рол. Народ радісно загукав та потрошку почав відокремлюватися від стін. Наталка з викликом подивилася на Петра і повела плечима так, що у низькому викоті сукні заздригалися-затанцювали груди. Видовище було захоплююче, і хлопець дійсно очей не міг відвести від цього бурхливого танцю. Навіть не помітив, коли до них приєднався третій танцюрист, а точніше танцюристка.

Вона випадково (а чи випадково?) зачепила Петра струнким стегном, так що хлопець відірвався від споглядання поштарчиних принад.

–  Ну, як наші дівчата танцюють?
– з викликом запитала Леся, а це вона покинула свій куток, щоб приєднатися до швидкого танцю.

–  Чудово!
– відповів Петро, демонструючи добру реакцію і володіння собою.

Під час виконання свого завдання, а саме так, на лейтенантову думку, треба було трактувати останній танець, він трохи забувся про Лесину присутність, зате вона ні про що не забулася і, судячи з усього, не збиралася відступати під напором старшої товаришки.