Чтение онлайн

Петро спочатку не зрозумів, що це вона таке робить, а коли зорієнтувався, баба пішла вже на другий раз, а тоді на третій: -…

ІдуДоНародженогоМолитвяногоРабаБожогоПетраВигонятьОцимШостомІСвятимХрестомХворобу…

У хаті стало тихо-тихо, як на концерті, поштарка з кутка очима їла Петра, а той весь поринув у слухання, намагаючись не пропустити жодного слова.
– …

ВОчеретаВБолотаДеУДзвониНеДзвонятьДеЛюдиНеХодятьДеЗвіріНеБродятьДеГолосуНеЧутьДеПівніНеПоютьДеСонцеНеСвітитьІдиСвятийЮрієЛюдямХрещенимПомагайТаУсякуХворобуВиганяйІЯТобіБудуВДопомозіАмінь… Роздягайся!
– раптом на повний голос сказала стара.

Микола Пилипович нерішуче потягнувся рукою до коміра.

–  Не ти.
– Суворо глянула стара, озирнувшись, і тицьнула вузлуватим пальцем прямо у Петрові груди.
– Ти.

Хлопець отетеріло витріщився, а прудка Наталка вже взялася розстібати гудзики на його сорочці.

–  Зараз я допоможу. Зараз.

Нарешті Петро отямився:

–  Я при чому? Це у нього зуб.

Але баба поклала свою суху руку на його міцне плече і одним рухом усадила на лаву.

–  Ти мене слухай!
– владним голосом сказала вона і відігнала свою молоду родичку.
– Наталко, одійди, не заважай. Так от, хлопче, коліно у тебе зачеплено і ребра. Але це нічого. Найгірше, що по потилиці тебе ззаду чимось важким вдарили. Отам, у голові, найбільш небезпечно. Я, звичайно, не скора помощ, але що можу, зроблю.

–  Звідки ви знаєте?
– Петро зовсім розгубився.

Стара посміхнулася, і очі, які й без того нагадували щілинки, зовсім зникли з її обличчя.

–  Це у мене робота така, знати, у кого що болить. Роздягайся. А ти, Наталко, відвернися. Я вже стара, а молодій дівчині нема чого за хлопцями підглядати.

Лейтенант запитально глянув на Миколу Пилиповича - той кивав, аж капелюх на голові хитався. Довелося коритися. Лампочка, на довгому шнурі, загойдалася, коли Петро зачепив її сорочкою, і тіні затанцювали по стінах, радіючи миті, коли на світ Божий з’явилися лейтенантові білі труси. А Наталка, яка навіть не вдавала, що відвертається, романтично зітхнула, розглядаючи міцну хлопцеву статуру.

–  Сідай.
– Стара знову всадила пацієнта на лаву.
– Наталко, поможи.

Баба доручила дівчині тримати хлопця за гомілку, а сама взялася розтирати набрякле коліно, інколи занурюючи пальці в пахуче зілля. За кілька хвилин та сама процедура була повторена, але тепер вона стосувалася ребер. Петро кривився від болю, а стара за своєю звичкою не закривала рота.

–  Терпи, козаче. Терпен - спасен. От ти думаєш, це хлопці тебе на танцях. Повір мені, я давно на світі живу, багато знаю і багато бачу. Це не просто так. Не хлопців я бачу. Старий це був чоловік. Не старший за мене, звичайно, але старий. Старий і чорний. Все на небесах пишеться, тільки треба вміти читати. А він так і хотів, щоб ти на хлопців думав. І ще жінку я бачу. Молоду. Це через жінку…

–  Ну що ви говорите!
– Пролунав раптом схвильований Наталчин голос. Усі наче по команді обернулися, і дівчина зашарілася.
– Як вам не соромно! Жінку якусь приплели…

Микола Пилипович нашорошив вуха, але баба Кабачиха не дала родичці слова:

–  Говорю, що бачу. А ти молода мене соромити, молоко на губах не всохло! Як говорю через жінку, значить, так воно і є. Ти краще подай мені он ту баночку зі столу.

Дівчина знехотя підкорилася. Баба простягнула пацієнтові доволі брудну майонезну баночку і тоном, що не допускав заперечень, наказала:

–  Пий! Молитву знаєш якусь?

Петро ніяково стенув плечима. Ті, хто готував колег до завдання, менш за все сподівались, що воно потребуватиме знання молитов. Баба несхвально покрутила головою.

–  Ну добре, перехрестись на оту ікону. Завтра у церкві треба буде свічку святому Петрові та Діві Марії поставити. Пий.

Петро незугарно перехрестився та обережно зробив ковток. Нічого страшного, тільки смаком питво було схоже на болотяну воду та й смерділо порядно. Сюди б, звичайно, стрептоциду не завадило, щоб якусь заразу не зачепити… Та хлопець умів пересилювати себе.

Стара задоволено гмикнула, обтираючи руки фартухом.

–  Ну все, можеш вдягатися. Бійся, козаче, лихих людей, чорного ока і непочатої води. Не пий першим з нового відра.

–  Дякую.
– І свічки, свічки не забудь завтра поставити. Якщо до церкви боляче буде іти, можеш оно Наталку попросити.

Дівчина з готовністю виступила наперед.

–  А я… - почулося раптом ззаду тонко і трохи жалісно.

З лави підводився перемотаний хусткою Микола Пилипович. Баба Кабачиха сплеснула руками:

–  Господи, а у тебе що?

–  Так зуб же ж. Я ж із-за зуба прийшов.

–  Зуб?

Майор урочисто зняв капелюха. З вузлом на маківці він мав жалюгідний, навіть трошки смішний вигляд.

Стара запитально подивилася гостеві у вічі.

–  Ну добре, розмотуй свою бандуру.

Напіводягнутий Петро обережно, немов у того і справді болів зуб, взявся допомагати товаришеві. Стара щулилася насмішкувато, а може, то їй просто світло в очі трапляло. Нарешті вона вивела майора на середину кімнати.

–  Ану, відкрий рота.

–  А-а-а, - чомусь затягнув той.

–  Закривай. Як, кажеш тебе кличуть?

–  Микола Пилипович.

–  Ну, Пилиповича ти оно для Наталки лиши.
– Стара відійшла до столу, потім витягла звідкись невелику дерев’яну паличку, прошепотіла щось над нею тихесенько та передала пацієнтові.
– Це з собою, поклади в кишеню, щоб завжди була при тобі.

Микола Пилипович обережно, немов речовий доказ, обдивився з усіх боків бабин дарунок і заховав до кишені. Тоді зазирнув старій в обличчя:

–  Це все?

–  А чого ще?

–  А зоговорювати не будете?

–  Та, - стара безнадійно махнула рукою.
– Тут заговорюй - не заговорюй. У тебе глибокий карієс і пульпіт. Нерва витягувати треба. Наступного разу, якщо по-справжньому заболить, до району їдь.

У майора витягнулося обличчя.

–  Ви що, дантист?
– обережно запитав він.

Наталка у кутку тихенько пирснула, і тут оперативники остаточно відчули себе ідіотами.

–  У неї донька зубний лікар, - пояснила дівчина, втамувавши веселощі.
– В райцентрі працює, у полікліниці.

На відміну від старшого колеги лейтенант гідно витримав удар. Він навіть знайшов у собі сили скерувати розмову у трохи іншому напрямку:

–  Ну, і як ваш зуб?
– обернувся він до Миколи Пилиповича.

–  Зуб?.. А, зуб! Вродє менше. А ти як?

Петро стенув плечима, намагаючись і справді зрозуміти, що змінилося після бабиного ворожіння, але майор вже повністю опанував себе і не став чекати на відповідь.

–  Слухайте, бабуся, а як ви це дєлаєте?

–  Як старі люди навчили, так і роблю.
– Баба сховала все своє причандалля до шухляди, закрила її і випросталась.
– Теж свічку завтра постав за здравіє.