Чтение онлайн

–  Ми знаємо, що це не ти.
– Перервав паузу партійний бог.
– Тебе хлопці попросили?

Кострубата голова схилилася ще нижче.

Микола Пилипович перезирнувся з парторгом. Той заспокійливо підморгнув.

–  От ти мовчиш, Кольку з Віталькою захищаєш. А вони все на тебе говорять…

–  Я не бив, - уперто прогудів хлопець.

–  Ну це ми бистро установім.
– Микола Пилипович витяг з під столу речовий доказ і сунув прямо під носа підозрюваному.
– Оцим?

Каламутний погляд відірвався від столу. Хлопець байдуже огледів дрючок, а майор повів далі, намагаючись зазирнути у самісіньку трактористову голову:

–  Тут пальці остались. Того, хто бив. Ми в міліцію оддамо, там експерти бистро всьо узнают. Іще на порозі побачивши величезну кострубату фігуру, Микола Пилипович зрозумів, що це не той, кого вони шукають. Такий би розмахнувся і вдарив, як дрова рубають. До того ж з його ходою тихенько підкрастися до професіонала навряд чи вдасться.

Дещо загальмована поведінка підозрюваного підтверджувала попередні висновки, і майор вирішив змінити напрямок допиту.

–  А еті, Колька і Віталька, шо вони говорили?

–  Допомогти… - Хлопець вичавлював з себе по слову на хвилину.
– Він… здоровий.
– І как же ти його завалив, такого здорового?

–  Він… він лежав…

Парторг похитав головою з докором: - І що ж це ви лежачого… Оце молодці!

–  Я не бив.

–  А хлопці?

Каламутні очі знову втупилися у стільницю.

Микола Пилипович за свій вік бачив, звичайно, важких клієнтів, але такий трапився вперше. Служба їхня побутовими випадками не займалася, працювала здебільшого у справах політичних, з людьми інтелігентними, освіченими. Майор полюбляв частенько зіграти на контрасті - удавав з цими інтелектуалами простого служаку, від землі. Але тут уже здавалося, що цей самий варіант пхають йому.

Парторг за спиною хлопця безпорадно розвів руками.

–  Ну добре, тьозка, ми тобі вірим, що не бив.
– Микола Пилипович спробував пом’якшити клімат розмови.
– Ну, може, ти видів кого-то? Кого ти видів на танцях?

Такий простий прийом мав повний успіх. Кострубата голова піднялася від столу.

–  Дівчат.

–  Ну дівчат, це понятно.
– Терпець майора потрохи доходив краю.
– А ще кого?

Перед наступною відповіддю допитуваний трохи замислився:

–  Хлопців.

У кабінеті знову запала тиша. З парторгових вусів на мить визирнула і одразу сховалася посмішка.

Знадобилося не менше хвилини, щоб професійна стриманість все-таки взяла гору в майоровій душі. Врешті він повільно набрав повітря в груди і продовжив:

–  Це хорошо. Хлопці, дівчата. А ті, хто не ходить на танці? Ти бачив когось, хто не ходить на танці? Може, возлє клуба, після танцев?

Запитання повисли в повітрі, і єдиною відповіддю на них було рипіння розхитаного конторського стільця. Тоді парторг знову кинувся на амбразуру.

–  Ти скажи, не бійся. Може, чужих когось. Що тут поганого? Ну бачив когось…

–  Вас бачив.
– Почулося раптом у відповідь.

Микола Пилипович розчаровано зітхнув: - І мене бачив.

Хлопцеві очі важко зупинилися на майоровому обличчі.

–  Вас не бачив. І тут парторгові урвався терпець. Воно зрозуміло, сільський начальник не мав такої психологічної підготовки, як кадровий оперативник. Тому він загорлав мов несамовитий:

–  Ти чого придурюєшся?! Побили людину, треба мати мужність зізнатися. Не бив… Коли хлопці прохали допомогти - згодився, а потім не бив? Здоровило який вимахав, тобою замість трактора орати можна, в міліцію підеш, там швидко з тебе шкуру спустять…

Поки комерційний директор кипів і плювався, згадуючи всі гріхи свого підлеглого, Микола Пилипович акуратно сховав речовий доказ і відвернувся до вікна. На обрії бурмосилися важкі свинцеві хмари, обіцяючи різку зміну погоди. Підозрюваний біля столу знову схилив голову, тепер уже, здається, остаточно, і майор спробував дати знати партнерові, що допит треба закінчувати. Але той зрозумів натяк, тільки коли остаточно викричався.
– …А коли три роки тому руку студенту зламав! Люди допомагати приїхали, урожай збирать… - Він зробив паузу, набираючи повітря, і тут, нарешті, помітив німий сигнал київського гостя. Треба зазначити, що парторг не збився і, навіть інтонації не змінивши, в момент закруглив розмову.
– Іди геть з моїх очей, і щоб це востаннє!

Хлопець несміливо вибрався з-за столу й попрямував до дверей. Микола Пилипович удавано спокійно спостерігав за ним, але коли мозоляста рука потяглася до ручки, він раптом вистрілив гучно і роздільно:

–  А Діда Юхима Бачив?

–  Що?
– зупинився парубок.

Микола Пилипович безнадійно махнув рукою: - Іди вже.

Двері повільно зачинилися.

Майор гмикнув, проте розбору польотів влаштувати не вдалося, тому що тут-таки заявилися згадані Колька з Віталькою. Вони прибули разом, і довелося одного залишити чекати в маленькому коридорчику з вікном на вулицю. Там не було жодного стільця або навіть лави - візитери проводили час на підвіконні, водячи брудними пальцями по не менш брудному склу.

–  Прізвище?

–  Причепа. Микола Причепа.

Знову Микола. Щоправда, цей був значно жвавіший за свого попередника, хоч теж працював механізатором.

–  Що ж ви так, - почав парторг завчено.
– Людина до нас у гості приїхала, а ви…

–  А що ми? Він сам битися хотів. Всі бачили.

–  Хто хотів битися?
– не витримав майор. Така відповідь прозвучала для нього трохи несподівано.

–  Ну цей, київський. Вийшов на ґанок і говорить: «Давайте будемо битися». Спитайте кого хочете.

Парторг здивовано озирнувся на Миколу Пилиповича. Той теж трохи очманів від почутого, але жодним рухом цього не показав.

–  А чого це він «на ґанок вийшов»?

Хлопець трохи осікся:

–  Ми покликали. Та ми ж тільки поговорити, а він одразу битися.

–  Про що поговорити?

Цього разу в розмові виникла трохи довша пауза. Підслідний явно щось розмірковував про себе, а тоді, нарешті на щось зважившись, почав:

–  Ну я з Наталкою Самійленко… Ну вобщем люблю я її. А він з нею танцює. А вона з ним.

–  Ага, і ви за ето його по головє.

Хлопець підскочив зі стільця.

–  Це не ми. Він каже, давайте битися, а ми не схотіли. Тоді він пішов танцювати. І все.

–  А потом ви підождали, пока танці закончаться, підкралися ззаді і дали йому по головє.
– Майор форсував голос. Це повинно було завести емоційного хлопця.

–  Ніхто його не чіпав.

–  А ето што?
– Майор видобув з-під столу на поверхню свого головного козиря.

–  Там відбитки пальців, у районі міліція швидко все розшифрує, - радісно додав парторг.