Чтение онлайн

Петро, що у військових ситуаціях орієнтувався значно краще, ніж у мирних, спробував заспокоїти її:

–  Нічого. Якось дійдемо. Зараз на вулиці нікого нема, а ні - то городами.

Дівчина засопіла і раптом заплакала, заридала вголос, сльози її змішувались з дощем і капали на мокру сукню.

–  Нічого-нічого, - Петро по-батьківському обійняв її за плечі, і вони рушили мокрим степом в напрямку села, де вже, мабуть, помітили пожежу та зазбиралися гасити. Над полем бешкетувала літня злива.

–  А сьогодні відьми сіно попалили. Разом із сараєм.

Біля хвіртки Тетяна розмовляла з сусідкою, сухорлявою говіркою тіткою, зовні схожою на стару подзьобану життям курку. Голос її також нагадував квоктання, а рвучкі раптові повороти голови та звичка періодично обтрушувати обома руками сукню робили цю схожість просто анекдотичною.

–  Яке сіно? Що ти говориш?

–  Та на вигоні ж. Тільки попіл лишився.

Тетяна похитала головою:

–  Бреши більше. Відьми. То, мабуть, курив хтось або блискавка.

Але сусідка гнула своє:

–  Яка там блискавка! А що загасити ніяк не могли, то що?

–  Було кому гасити, на вигоні.

–  А от і було. Дощ ішов. І баби горщик кисляка навколо обнесли. Якби блискавка, загасло б.

Від цих слів Тетяна скривилася:

–  Миколаївно, ти завжди збрешеш, так збрешеш! Коли це дощ сіно міг загасити? А як з кисляком бігати, то краще б водою залили.

–  А де ж там вода?

–  Ото ж воно і є, сама не знаєш, що говориш. Правда, Петре?
– Хазяйка розвернулася до мокрого квартиранта, що вулицею наближався до подвір’я.

Той у відповідь ввічливо кивнув, вітаючись з обома жінками.

–  Добрий день.

–  Добрий.
– Куряча голова сусідки розвернулася до хлопця, а потім так само швидко зайняла попередню позицію.

–  От же ж якраз спеціаліст з Києва, ми його спитаємо.
– Тетяна хитро зазирнула в обличчя квартирантові.
– Миколаївна говорить, що відьми сарай на вигоні підпалили. Хочеш подивитися?

Хлопець гречно обігнув сусідку і, прочинивши хвіртку, протиснувся між парканом і жінками на подвір’я:

–  Та я ж не пожежник.

Дощ уже закінчився, і гаряча земля жадібно всотувала небесну вологу у свої спраглі глибини. Люди повиходили з хат, щоб насолодитися раптовою прохолодою, а дерева підступно струшували їм на плечі заблукалі краплі води. Та Петро вже міг не боятися того раптового душу. Мокрішого лейтенанта, напевне, на цей момент не було у всій Україні. Його сорочка наскрізь просякла водою, і вже давно спрямовувала її надлишки прямою дорогою у джинси. Важка тканина штанів стала ще важчою і нагадувала брезент. Ну а кросівки лишали калюжі на післядощовій землі, а значить, були мокрішими навіть за неї.

Голосно чвакаючи на кожному кроці, Петро попрямував через подвір’я до хати і, зійшовши на ґанок, з помітною насолодою скинув важке взуття. Джинси рясними краплями креслили за хлопцем шлях.

Хвилин за десять лейтенант знову з’явився на подвір’ї, тепер уже в футболці, легкій літній куртці і спортивних штанях, акуратно зачесавши набік мокре волосся. Свій постраждалий одяг він ніс на витягнутій руці.

–  Тітко Таню, а де це можна повішати?

Хазяйка якраз прямувала до літньої кухні:

–  Ну що ти весь час «тітка». Невже я така стара?
– Вона взяла з хлопцевих рук мокру одежину.
– Давай я сама. А тобі зігрітися треба, дивись яке мокре. Ще застудишся. Іди на кухню, я тебе чаєм напою.

Але лейтенант залишився серед двору, чекаючи поки хазяйка дасть раду промоклим речам.

–  Щось в кишені у тебе. Може, потрібне?

Петро знизав плечима:

–  Та нічого там нема.

Тонкі жіночі пальці спритно залізли до маленької кишеньки, що, знаєте, невідомо навіщо буває у джинсах біля самого пояса.

–  Пришите щось. Одірвати можна?

–  Давайте, - знизав плечима хлопець. Він твердо пам’ятав вміст своїх кишень, нічого підозрілого там бути не могло.

Тетяна перекусила нитку, якою зсередини був пришитий жмутик білої матерії, витягла з кишеньки знахідку і здивовано підняла брови:

–  Ти ба!

–  А що там?

На жіночій долоні красувалася невелика пір’їна разом зі жмутиком ганчірки, щільно обмотаним нитками згори. Петро розгублено знизав плечима, а Тетяна чомусь замислилася і незадоволено похитала головою.

–  Ну добре. Ходім чай пити.

Поки чайник грівся на веселому газовому полум’ї, Тетяна взялася досліджувати свою знахідку. Взявши ножа, вона акуратно підпорола нитки.

–  Не твоє?

В ганчірці був замотаний жмутик волосся й кілька зерняток маку.

–  Ні, - лейтенант кліпнув очима.

Тетяна прикусила губу, замислившись. Потім стурбовано зазирнула хлопцеві в обличчя.

–  А більше нічого такого ти не знаходив?

–  Чого?

–  Ну, такого чогось, не твого. Що невідомо звідки взялося.

Петро знизав плечима. Він не дуже розумів, про що йдеться. Але Тетяна, здається, була не на жарт стурбована.

–  А подивися. Поки я чаю наллю, перемацай одяг.

Лейтенант з недовірою гмикнув, проте все-таки пробігся професійним рухом по складках своєї легкої курточки і майже одразу наткнувся на щось тверде внизу за підкладкою.

–  Стій!
– Тетяна уважно спостерігала за хлопцем.
– Дай я сама.

Вона зняла з лейтенантових плечей одежину й поклала перед собою на столі. Невеликий розтин з боку підкладки дозволив видобути на поверхню ще дивовижніший предмет - невелику жіночу каблучку, з дешевим блакитним камінчиком. Хазяйка промурмотіла щось під носа, а Петро зовсім розгубився:

–  А це що таке?

–  Я ж тебе попереджала, не жартуй з нашими дівчатами.

Петро міг заприсягтися, що, коли виїздив з Києва, нічого подібного в куртці не було. Та й звідки воно могло взятися - річ зовсім нова.

–  На каблучку - то, певно, наговорено.

–  Що наговорено?
– вилупився лейтенант.

–  Та щось уже наговорено.
– Тетяна задумливо покрутила персня у руках.

А Петро теж взявся розглядати першу знахідку.
– І на цеє теж… як його… наговорено?

–  Руками краще не чіпати. Ти чай пий, бо застудишся.