Чтение онлайн

Таким робом, як бачимо, вся цивільна організація краю виникала із військової організації. Для війни край був зорганізований добре, але для горожанського побуту така організація була тим гірша, що закон не усталив і не обмежував функцій урядників. Через те багато урядників надуживало своєї влади, бо й невідомо було, де мала кінчитися воля урядника і де мало виступити право горожанина.

Усе населення поділялося на окремі стани. Головним станом був козацький стан. Число козаків не було визначене і завжди мінялося. Польський уряд признавав їм спочатку тільки 6000 чоловік. При Хмельницькому це число змінилося: після Зборівської умови козацький реєстр постановили на 40 000 чоловік, а по Білоцерківській на 20 000 козацьких сімей. Але цього числа не вистачало. Щоб побільшити його, Хмельницький придумав хитрість. Мотивуючи тим, що одній сім'ї трудно виставити козака до війська, він до кожної козацької сім'ї приписав гри сім'ї підпомічників. Таким робом, число козацьких сімей доходило до 12 тисяч. Як кажуть, в деяких полках приписувано по чотири, а то й по п'ять родин підпомічників. Та мимо всіх цих заходів Хмельницького дуже багато людей лишилося поза числом, не в реєстрі. Після Переяславської умови поставлено широкі станові межі: козацький реєстр установлено на 60 000 чоловік, але московському урядові не залежало на тім так дуже, і до реєстру могли записати більш як 60 000 чоловік. Він знав тільки одно, що мусить на його поклик вийти цих 60 000, і він не повинен давати більшої платні, ніж на це число.

Для решти людей, так званих посполитих, які не попали в реєстр, Хмельницький добився від московського уряду признання їх особистої свободи.

Щодо землі, так тут уже як де трапилося. Спочатку, коли козаки вигнали із краю польську шляхту, земля лишилася вільною і дісталася під заряд гетьмана. Гетьман виділяв з неї більші або менші шматки і давав, кому хотів. У XVIII ст. стали давати вже землю з людьми, вимагаючи, щоб селяни корилися, «робили послушенство» власникам землі. Термін цей дуже неясний: це не було закріпачення. бо кожний мав право покинути землю. Послушенство виявлялося або в податках натурою, або в кількох днях роботи на тиждень. Спочатку власники земельного маєтку обходилися з посполитими дуже лагідно: податок брали зовсім малий. Далі ж, при Самойловичу, цей. податок дійшов до двох днів праці на тиждень. І так повагом через цю панщину встановлялося кріпацтво. З одного боку, бажання старшини якомога розбагатіти, а з другого - масова колонізація з правого берега на лівий прискорили цей факт.

Коли правий берег обернено на руїну, народ мусив десь подітись. Починається колонізація на лівий берег. Коли колонізація прибрала дуже великих розмірів, і землі вже не вистачало, довелося новим переселенцям селитися на чужій землі, просити собі шматка грунту в оренду. Таким робом установився стан підсусідків.

Перейдімо тепер ще до одного стану на Україні, до міщанського. Міщанами звалися мешканці полкових і сотенних міст. Вони вибирали собі репрезентантів - міських отаманів, до котрих належала судова і адміністративна влада.

Тут виключити треба декілька міст, що ними управляли не міські отамани, а магістрат. Це були міста, що ще від польського уряду отримали привілеї управлятись по так званому Магдебурзькому праву. В Лівобережній Україні таких міст було десять, влічуючи між них і Київ: Ніжин, Чернігів, Переяслав, Стародуб, Погар, Малин, Козелець, Остер, Новгород-Сіверський. Ці права широкої самоуправи гетьмани звичайно затверджували. Війти магдебурзьких міст брали завжди участь у виборі гетьмана. Апеляційною інстанцією проти магістратського суду був гетьманський. Російський уряд також затверджував ці права поодиноких міст і пильнував їх. Між іншим, варто звернути увагу на Ніжин. Тут були два окремі магістрати: перший звичайний, а другий дав Хмельницький грекам-колоністам.

Оце і ввесь поділ на стани українського суспільства.

Я не казав нічого про шляхтичів, бо їх було дуже небагато, про них ми давніш уже згадували. Політичного значення шляхетство це не мало жодного, а тільки було на повазі, як дуки. Через те, вступаючи до війська, шляхтичам цим легше було визначитись серед решти козаків і зайняти якийсь уряд: сотників, полковників, генеральної старшини.

ОДИНАДЦЯТА ГЛАВА

Колонізація Правобережжя. Слободи. Гайдамаки. Гайдамацький рух у 1734 р. Надвірна міліція. Гайдамацька справа в 1750 р. Коліївщина: Залізняк і Гонта.

Коденські суди. Відгомін Гайдамаччини за чотирилітнього сейму.

Ми говорили про становище Лівобережної України. Поглянемо тепер, що робилося в ті часи на правому боці Дніпра.

Друга половина XVII ст., як відомо вже нам, обернула край цей у руїну. Народ частиною заполонили татари,'частиною він перебрався на лівий берег Дніпра. Руїна завершилася тим, що три суміжні держави, Польща, Росія і Туреччина, зробили між собою умови, після котрих згодилися уважати край між Дніпром і Дністром нейтральним, знести там усі оселі і не допускати туди людей. Але ж багатий край із таким добрим грунтом не міг лишатися пусткою. І не диво, що ще не встигли держави закінчити свої умови, народ почав тягти сюди на селища. Організаторами явилося кілька полковників, які не могли зжитися із російським урядом і щиро стояли за народ. Вони дуже жваво взялися до колонізації Правобережжя. Душею цієї колонізації був фастівський полковник Семен Палій, на півдні Іскра, Самусь, на південнім Поділлі Абазин, що заклав колонії переважно із молдавських вихідців.

Цю колонізацію хутко зломили політичні взаємини суміжних держав. Саме в той час почалася велика шведсько-російська війна. Війна ця відгукнулася на правобережній колонізації. Я не буду стежити за ходом війни. Вкажу тільки, що року 1711-го Петро І, оточений турками на Пруті, мусив миритись на всій волі турецькій. Складено умову не на користь Польщі. В царськім указі, оголошенім на Україні, приказано вивести всі колонії з правого берега і перевести на лівий. Тепер під проводом російського уряду почалася нова, зовсім формальна руїна краю. Переселенці беруть із собою все, що тільки можна було із собою забрати: навіть хати і церкви порозбирали та на підводах перевозили із собою, а села і міста пустили з вогнем. Таким чином, за якого півроку край знову обернувся у пустку. Це, що звалося раніш Брацлавським та Київським воєводствами, лишилося тепер зовсім без населення. Польща оголосила у цій пустелі маніфест, що приймає край, але ж його не було кому слухати.

Тут знову Польща завела старі порядки щодо кермування краєм: почалася знову роздача земель шляхтичам. Останні отримували землю, але користі з неї жодної не мали, бо не було робочих рук. Тоді почалася нова, шляхетська колонізація краю. Методу придумано таку, яка зоветься методою слобідської колонізації. Вона міститься от у чім. Володар земельної власності виставляв дошку з дірками. Звичайно їх бувало 30. Це мало визначати, що 30 років селянин, поселившись там, матиме «слободу» не нести жодної повинності, не працювати на користь того, до кого належить земля.

Того часу на лівому боці народу було дуже багато, і, як ми вже казали, велика сила людей, не отримавши землі на власність, мусила записуватись у підсусідки, економічне становище котрих було дуже невигідне. Ці підсусідки у великім числі і переходять тепер на правий бік Дніпра, заманені вигідними пропозиціями шляхти. Як швидко край опустів, так само швидко знову заселився. Тим часом незабаром минули слобідські роки, і шляхта об'явила, що «слобода» вже скінчилася, що тепер селянам треба стати на всій волі пана, треба бути у послушенстві у нього, підлягати навіть його судові. Зворот справи, очевидячки, не міг вдовольнити селян: починається народна реакція, відома під назвою Гайдамаччини.

Завважимо, що характер гайдамаччини зовсім неясний, як і всі народні реакції, що йдуть від неосвічених людей, які не вміють формулювати своїх інстинктів. Такі гайдамаччини ми стрічаємо не тільки тут, але і в усій Слов'янщині. Так, під час визволення Сербії повстає така сама гайдамаччина - гайдуки, яка йде з ножем, доки не візьме гору. Другу таку реакцію чи бачимо в Далматії і Хорватії: це так звані ускоки. Реакція Йде тут спорадично: дедалі купки з'являються частіше, більше людей пристає до них. На перший погляд купки ці скидаються на розбишацтво і являються застарілою формою реакції. Народ ще не доріс до того, щоб виявити свій протест так, як виявляють його тепер страйком, устами депутатів віча. Тим часом інтелігенції, котра б піддержала інтереси селян і могла б сформулювати народні бажання, не було, селяни самі ж по собі не вміли висловити свого протесту інакше, як підпалом панських маєтків, грабунками, а як можна, так і убивствами панів.

З другої четвертини XVIII ст. гайдамаччина все росте й росте: спочатку збираються купки по 10-12 чоловік, далі десятки-сотні, потім тисячі чоловік прилучаються до гайдамацтва, і в другій половині XVIII ст. ми стрічаємо вже цілі невеличкі гайдамацькі війська. Чим більше ростуть гайдамацькі сили, тим більше тратить гайдамаччина характер розбишацтва і приймає ясний характер національної справи.

За XVIII ст. ми бачимо три такі моменти, коли гайдамаки вивішують прапор національної незалежності і виявляють бажання зорганізувати край по-своєму.