Чтение онлайн

Літ двадцять уже після того один мемуарист каже, що йому доводилося бачити багато людей, які мали відрізану одну ногу або руку за те тільки, що їх запідозрювали у співчуттях до гайдамаків.

Ми зупинимося ще на одному дуже цікавому, більш комічному епізоді, що завершив історію панування поляків на Україні. Двадцять літ після Коліївщини поміж самими поляками утворилася певна купка людей із ширшою культурою, що вже добре зрозуміли ненормальний стан своєї вітчизни і всіма силами взялися до останньої спроби відживити Польщу. Діяльність того гурту виявилася у працях так званого чотирилітнього сейму. Але це було вже запізно, щоб відрятувати здеморалізовану шляхетчину. Під час цього сейму одна партія стояла за Росію, друга за Пруссію. На стороні першої був і король. Між іншими він дуже необережно став лякати депутатів тим, що, як сейм не захоче прийняти протекції Росії, остання підійме селян проти панів. Шляхта стала розбирати ті слова і прийшла до переконання, що справді Росія вже почала готувати бунт селян проти шляхти. Переходячи з уст до уст, та вигадка набрала певності, набрала більше й менше фантастичних подробиць, і в короткім часі склалася ціла легенда про те, що російський уряд намовляє селян до бунту, організує повстання.

Як на агентів показувано на досить численну групу пилипонів, [5] коробейників, що розвозили по українських селах дрібний крам російського домового промислу. Такі крамарі їздили вже більше як сто років, і ніхто не звертав на них уваги. Тепер замітили, що вони стають звичайно у попів-уніатів. Пішла гутірка, що вони роздають попам царицині грамоти, в яких вона закликала всіх до повстання, відбирають від попів присягу, вербують людей до бунту, роздають ножі якоїсь надзвичайної форми. Хтось вималював навіть такий ніж, і сейм посилав зразки в листах до родичів на села. В короткий час правдива паніка огорнула чотири українські воєводства. Сейм залишив усі інші справи та взявся за розсліди нової Коліївщини. Настала широка воля до усяких доносів. Кожний жид та економ, всі вони вважали себе за правдивих урядових агентів, висліджували, підслухували, розпитували навіть малих дітей. Все те прикладалося до готової вже легенди про Гонтиного сина, що мав прибути в короткім часі. Почалися арешти попів та селян. Пани обіцянками та муками примушують їх визнати існування якоїсь змови та свою участь у ній. Нарешті кількох людей зловили на доносі, в якім вони наклепували на себе й на других. Так шляхта покарала кількох селян і панів, поки не переконалася, що всі підозріння були пусті, безпідставні. Цей епізод був останнім прощанням польського уряду із українською нацією.

ДВАНАДЦЯТА ГЛАВА

Запорозька Січ. Найвизначніші кошові XVII і XVIII ст.: Сірко, Гордієнко. Перше зруйнування Запорожжя (1709). Січ в Альошках. Нова Січ. Кошовий Петро Калнишевський. Друге зруйнування Січі (1775). Задунайська Січ. Бузьке військо. Чорноморці. Кубанське військо. Запорожці в Банаті. Азовські козаки. Станиці українського козацтва між терськими козаками.

Ми переглянули історію Лівобережної і Правобережної України і бачили, що на однім і на другім боці кінчається справа ліквідацією тих форм, з яких складається історія козаччини. Тепер нам лишається сказати кілька слів про останки козаччини, які доживали свого віку вже при інших формах життя на Україні.

Найбільш задержало старі народні традиції Запорожжя, Воно, як відомо, у своєму побуті найбільш виявило народний ідеал громадського, демократичного рівноправного ладу. Через те воно і мало великий вплив на ввесь український народ, який не міг виявити в житті свого ідеалу. Найбільшого розвою досягло Запорожжя під час повстання Хмельницького. Останній, утікши з Чигирина, прийшов, як відомо, на Запорожжя, котре його радо прийняло і вибрало гетьманом. Перший контингент сил Хмельницького складався із запорожців. Тим-то й Україна так охоче його прийняла, і народ почав зразу прилучатися до нього. Одним словом, санкція Запорожжя становила головну підставу його популярності. Запорожжя було школою, де діставали виховання люди, які потім ставали на Україні полковниками та старшиною. В частих бійках із турками, татарами та поляками запорозькі братчики з досвіду і практики добре виучували правила та способи військової тактики, стратегії та фортифікації свого часу. Сливе всі полковники, сучасні Богданові Хмельницькому, перебули таку школу на Запорожжі. Тому що ці полковники найбільш ставали за народні права, то й не диво, що з ідеального і з практичного боку Запорожжя в народній свідомості стояло вище, ніж що, і після Хмельницького зажило собі великої поваги на Україні.

Ми бачимо, що Запорожжя дуже довго має вплив на гетьманську політику. В кореспонденції запорозького коша, яка почасти заховалася до нас, ми знаходимо багато листів, де запорозькі братчики пишуть до гетьмана вимови, грозять йому помстою і загальною розплатою за ті чи інші його вчинки. До нас дійшли такі листи запорожців до Юрія Хмельницького, Виговського, Дорошенка. Цей тон запорожців свідчить про те, що народ дивився на Запорожжя як на свого проводиря.

Але ж і запорожці не були політичне розвинені, а через те й не встояли на тій високості, на якій стояли спочатку. Критичний момент для Запорожжя творить гетьманування Брюховецького, котрий, як ми вже вказували, ошукав запорожців. Поділяючи ніби демократичні народні думки, він добився через Запорожжя гетьманської булави, а добившися її, він повернув зовсім у другий бік. Тих запорожців, що були при ньому, він цитькав чинами та маєтностями. Після того, коли український народ побачив, що і Запорожжя може помилятися в своїх вчинках, воно тратить для нього своє значення: авторитет Запорожжя падає. Кожного із запорозьких кандидатів на булаву народ або викидає, або приймає зовсім індиферентне, не обстає за ним, і кандидатура запорожців перепадає. Так, наприклад, Суховій, чоловік дуже енергійний, не міг вийти на гетьмана через те, що був кандидатом Запорожжя; на його місце вибрали Дорошенка і Ханенка.

В Переяславському трактаті про Запорожжя не згадано, але що вся Україна входила під протекторат Московської держави, то можна було думати, що й Запорожжя підлягало тій самій долі. І справді, Запорожжя нібито признавало над собою московський протекторат. Зі звичайною тактикою, дуже практичною, московський уряд не посилав на Запорожжя своїх воєвод, але ж завжди стежив за тим, що там діялося. Користуючись тим, що уряд не втручається у внутрішні справи, Запорожжя живе вигідно і розвиває свою конституцію. Воно докладно усталяє свою територію, лічить усі землі, що належать до військових. Таких земель було дуже багато. Вони займали територію між Бугом та системою Дону, скільки її відвойовано від татар. Під той час Запорожжя має сталий осередок. Це була Стара Січ, де тепер село Капулівка. Територія Запорожжя була поділена на вісім ладанок; з військового ж і соціального погляду воно поділялося на курені, їх було 38. Тими куренями орудували виборні курінні отамани. Така конституція зорганізувалася в другій половині XVII ст.

Найбільш славетним запорозьким кошовим був Іван Сірко. Не було на Січі чоловіка більш популярного, але вкупі з тим не було й більш короткозорого, як він. Він відживив старі запорозькі традиції й ідеали: майже ввесь час веде він. боротьбу з татарами та турками, і в цьому добачає найважніше завдання Запорожжя.

На початку XVIII ст. був ще видатний отаман - це Кость Гордієнко, сучасник гетьмана Мазепи. Він один серед усієї старшини найближче узяв собі до серця і зрозумів автономні забаги Мазепи. Він бачив, що гетьман бажає дати Україні самостійність, пригорнувся до нього і до самого кінця підтримував його із усім Запорозьким військом. Тоді як українські козаки і посполиті покинули Мазепу, одне Запорожжя лишилося йому вірним.

Така демонстрація не обійшлася без репресій від російського уряду. Ще не скінчилася полтавська кампанія, як Петро І послав військо зруйнувати Січ. Сильний відділ під проводом Яковлєва пішов, зруйнував Стару Січ і оголосив, що Запорожжя касується. Запорожцям, що були під той час у шведському війську, не можна було тепер вернутись додому, їм доводилось дбати самим про себе. Гордієнко зробив умову із кримським ханом, і той дав запорожцям землю у своїй державі.

Таким робом, від року 1709-го до 1734-го запорожці живуть на кримській території - в нинішнім Дніпровськім повіті Таврійської губернії. Це так звана Січ в Альошках. Становище запорожців було тут дуже трудне; раз через те, що земля була погана, що вони опинилися дуже далеко від свого краю, і, таким робом, не могли поповнювати своїх контингентів; по-друге, через те, що хан вимагав від них запомоги у війнах, які для запорожців не мали жодного інтересу. Так, хан посилав їх, як своїх голдівників, приборкувати на Кавказі інших своїх підданців, кабардинців, наприклад. Через те запорожці при першій нагоді вернулися назад.

Сталося це в тридцятих роках XVIII ст., під час війни Росії із Туреччиною, коли Мініх, бажаючи покористуватись готовим Запорозьким військом, завів переговори з запорожцями, пообіцяв дарувати їм амністію і повернути їм усі землі, які вони мали перед Петром І. Згоду уложено, і року 1734-го Запорожжя відновилося: засновано Нову Січ, кілька кілометрів дальше від Старої.

Становище Запорожжя тепер було вже гірше, ніж в XVII ст. Після Петра, завдяки його реформам, Російська держава зміцніла, і тепер Запорожждо не можна вже було користуватися такою свободою, яку воно мало раніше. Запорожжя віддано під уряд київського генерал-губернатора, котрий мусив контролювати його і стежити за тим, що там діялося. За цей період існування Нової Січі (1734-1775) головну рису в житті запорожців становлять відносини запорожців до гайдамаччини. Від утисків шляхти селяни почали тікати на запорозькі степи і там організували гайдамацькі ватаги. Тим часом російський уряд вимагав від запорожців, щоб вони не сміли помагати гайдамакам. Запорожці ніби і виганяли гайдамаків од себе, а тим часом потай були головними руководниками гайдамацьких рухів.

У другій половині XVIII ст. Запорожжя доживало вже свого віку.

Справді, по своїй конструкції воно було дуже ненормальне військове братерство з того часу, коли головне завдання - вести боротьбу з турками й татарами - усувалося, а власне через те, що зі всіх сторін Запорожжя землі переходили під кормигу Росії. До Запорожжя належала велика територія, але ж воно не колонізувало своїх земель, i в цьому його найголовніша хиба. Це зрозумів добре останній кошовий Петро Калнишевський, чоловік дуже розвинений. Він побачив, що далі жити у такій архаїчній формі Запорожжю не можна вже було, і дуже запопадне взявся до колонізації земель. Всіх селян, що тікали на Запорожжя, він не записував до реєстру, а давав їм землі. Тепер еміграція з Польщі й України прибрала ще більші розміри. За 10 літ свого старшинування Калнишевському повелося заселити кількасот сіл. Народ дуже охоче біг сюди через те, що землі роздавалися дурно.

Усі поселенці були під протекторатом Запорожжя. Це поселення носить сліди промислової і дуже культурної колонізації. В кожнім селі коштом січового скарбу заводив Калнишевський церкву та школу. Коли заведено в Росії земство, то його статистичні досліди показали, що на Катеринославщині за часів Запорожжя шкіл було втроє більше, ніж тоді. Російська політика не могла допустити такого розвою Запорожжя. Уряд сам став заводити колонії на землях, які запорожці уважали за свою власність. Калнишевський бачив, що уряд утворював сербські і слобідські колонії біля Єлисаветграда, а за ними німецькі. В цім він угадував смерть для Запорожжя, добре розуміючи, що дедалі більше землі буде російський уряд відіймати у запорожців і віддавати її своїм колоністам. Тоді Калнишевський попробував нових комбінацій, а власне - скористуватись сучасною Коліївщиною. Він думав, що від Польщі, держави під той час зовсім безсильної, дуже легко буде відділити Правобережну Україну. Тоді із Запорожжя і України можна буде утворити цілком самостійну державу.