Чтение онлайн

— А знаєш ти, що в цьому мішочку?

— Пророк Магомет — кажу. — Діямант, дорогоцінний камінь, так він називається.

— А відки ти це знаєш?

— Знаю, бо тут шукали за тим проклятим самоцвітом і за людьми, що його мали — кажу я і повторяю те, що мені розказував колись золотар Льоренц. — І знаю також, що краще вам його до Львова не нести на базар, бо небезпечно.

— Не бійся, Івасю, тепер за нас — каже на це Опанас — маємо ми вже купця, доброго купця, а сто цекінів, то ти так, як би вже мав у кишені. Приїхав до Львова чавш із Стамбулу, Ефакір Мехмед, він зараз купить.

— Але у Львові є уряд і війт і кат — кажу — і легко тут скінчити на цьому, від чого ми нині зачали. Хіба ж мало я цього на власній шкірі не зазнав, а все задля цього Пророка Магомета, бодай пропав!

Стали сміятися козаки з тих моїх слів, а старий Тимченко каже:

— Не дурний ти хлопець, ба дуже мудрий і бистрий, бо ти показав це, але і я не такий дурний, щоб до вас тут приїздити з голими руками. Знають добре Тимченка львівські пани і королевич Володислав, козацький приятель, знає мене.

Маю я такі письма з собою, що як би про них знав ваш бурмистр і ваш львівський війт, то певно поздіймали б шапки переді мною. Побачиш зараз завтра. Годитись будемо в ратуші або в замку, сам староста Мнішех буде при цьому, бо його жінка то княгиня Головчинська, вдова по Григорі, коширськім князеві Сангушкові. А ця пані добре знає Тимченка, здавен давна знає його.

Ще того самого дня пішов я з батьком до Іллі, бо щераз хотів подякувати йому за його доброту для мене, якій я завдячував рятунок мій власний і мого батька. Бо коли б він був не виправив мене з Гарбарем, хто знає, що було б мене чекало у Львові. Я мусів Ляшкевичеві оповісти про все, що я перебув у дорозі і як за допомогою Божої Матері пощастило мені видобути батька з турецької неволі. Сам, непитаний, розказав я йому і Семенову тайну.

Дивувався всьому Ляшкевич, а все йому тепер було ясне, що йому здавалося колись у мене скритим і недобрим. І сам тепер радий був, що пішов за спонукою свого серця і не полишив мене, бо каже: — Недалеко тобі було до ратушевої тюрми, а хто зна чи і не ката. Я сам підозрівав тебе у нечистих ділах і сам того не був певен, чи добре роблю, що не віддаю тебе до ратуша.

Запровадив мене Ляшкевич до самого пана Ярослава. А пан Ярослав прикликав свою дружину і я щераз мусів розповісти все.

Я довідався від пана Ярослава, що заповіджене Тимченком легко може статися, бо до Львова таки приїхав посол турецького цісаря Ефакір Мехмет. Це тому, що в турецькій столиці, Стамбулі, помер знатний і славний купець, Ресул Аґа Челебі, а все його майно пішло на цісарський скарб. Той купець мав велику торгівлю у Львові з вірменами та греками. Вони винні були йому ще великі гроші, тому султан вислав того чавша з листами до польського короля, щоб наказав львівським міщанам виплатити довги на руки чавша. Король сповнив волю турецького цісаря і додав тому чавшеві свого дворянина Івана Курського. Дворянин приїхав із чавшем до Львова і помагав йому відбирати довги.

— Страшний маєток, — говорив Ляшкевич — вивезе цей турок зі Львова, бо нема тут знатнішого купця, що не був би винен тому Ресулові за жемчуги, коралі, коверці, коріння, малмазію. Пан Шпитко винен іще йому також і завтра буде платити, хоч то небогато. А інші то винні тисячі талярів. Сам Грицько Лукашевич має йому заплатити 120.000 аспрів. Тож як цей чавш Ефакір схоче викупити цього «Пророка Магомета», а певно схоче, бо чую, що то походить із якогось їх святого місця, то грошей на це не жалуватиме, а ті козаки певно добре зацабанять йому.

Мій батько досі думав, що як має королівську конфірмацію в кишені, то вже й солтисівство також у кишені носить. Коли натішився доволі, знову став журитися, чи Ґерґей схоче уступитись перед самим декретом і що нам робити, щоб таке не сталося. Батько розповів усе Ляшкевичеві та просив ради у нього.

— Я на тім не розуміюся — каже Ляшкевич — бо я в правах не практик, але дам вам записку до Каспра Праздецького. То фаховий юрист. До нього йдіть, він від вас нічого не візьме, а зробить те з приязні для мене.

Ми зараз пішли до Праздецького, він вислухав батька тай каже:

— Коли б це право було між міщанами, я зараз виробив би румацію й інтромісію, але що то справа між двома, з яких ніодин не є міщанин ані шляхтич, то це не піде ні в городі ні в лавничому суді. Тут може помогти хіба самбірський староста або уряд королівської економії.

— То королівський декрет нічого не значить? — питається батько.

— Значить, певно що значить — каже Праздецький — але від короля є дорога до короля…

— Або то в Польщі є два королі, пане? — дивується батько. — Або то може бути дві правді?!

— В Польщі може бути… Ви того, добрий чоловіче, не розумієте, — каже Праздецький — король є один, але вас двох правується. Як той лихий чоловік не схоче уступити, то відкличеться до того, що король видав вам декрет по злому зголошенні, себто: він твердитиме, що короля зле і неправдиво повідомлено про справу. Перед декретом зніме шапку, поклониться гарно, але що загарбав, того так легко не віддасть.

— Милий Боже! — сказав із жалем батько — то я ще не виграв справи?

— Ви виграли і не виграли. Виграєте напевно, як проженете гайдука.

— Що ж мені бідному почати тепер? — каже батько вже майже із жалем.

— А староста за вами?

— Коби був за нами, — каже батько — то моєї жінки не позволив би викидати з солтисівства. Ходила моя до замку, плакала й благала небога не раз і не два. Все дарма. На замку не хотіли й слухати її, а сам староста в Самборі ніколи не живе.

Праздецький здвигнув лише раменами, наче без слів хотів сказати: «Чоловіче, дай мені спокій, іди собі з Богом!». Ми його так і зрозуміли обидва. Без ради й розради вийшли ми від юриста, а мені жаль здавив серце, бо я все думав, що закон то закон, а королівський декрет, то декрет. А тепер чую, що закон можна перевернути, як хто хоче, і до короля можна відкликатися, мов би то були дві правди і дві справедливості.

Станув бідний батько на Ринку після тої розмови та все ще мняв капелюха. Не міг я його пробудити з тої задуми, аж надходить Боднарчук. Побачив батька, якого в дорозі був полюбив, бо батько щиро ходив коло його коней і немало причинився до того, що здорово прийшли до Львова. Пристанув і питається: — А що ви, Максиме, так зажурилися?

Я розповів усе.

— А навіщо ви ходите до тих брехунців-юристів, чому говорите з тими кривовірцями? То програйсправи, пискачі, законолупці, жмикрути, павуки! Знаю я їх добре, пам'ятаю, досі чую їх на здоров'ї й гаманці. Я мав процес у ратуші! Тягали мене, драбуги, по чотирьох комісіях, тридцять реляцій, п'ять позвів, дев'ять апеляцій, чотири компроміси! Шість літ тяглося воно за одну нужденну конину.

Батько слухав переляканий, бо Боднарчук замісць розрадувати, ще більше пригнобив його тим приміром.