Чтение онлайн

Доплили ми до Дніпрового лиману й повагом посувалися проти течії. Працювали весла, але й вітер попутній сприяв плавбі, надував вітрила аж тріщали.

Скоро минули ми поруйновані городки. А там і замайорів перед нами острів між двома раменами ріки.

— Ось уже й наша Січ-мати — скаже Семен.

У мене серце забилося живо-живо: Побачу на власні очі те гніздо нашого славного лицарства — радів я в душі.

Іздалека видніли вже бані церкви й окопи.

Козаки завернули чайки в пристань, чи, як казали — в козацький кіш.

— Підете обидва з батьком у мій курінь — каже Семен — я на Січі, Івасю, тільки курінний отаман.

Чайки спинилися, ми вийшли з них і пішли з Семеном на Січ. Він завів нас у свій курінь тай каже: — Ждіть тут на мене, я покищо мушу йти до отамана.

І вийшов, а ми остали в курені.

Козаки входили в курінь і виходили з нього, зовсім на нас не звертали уваги. Або знали, або здогадувалися, що ми визволені бранці.

Довго не було Семена. Мені знудилося сидіти в курені й кажу батькові: — Вийду я на двір трохи.

— Ти йди — кажуть батько — тільки не віддалюйся дуже, бо я бажав би ще сьогодні рушити в дорогу додому.

А мені, правду сказати, не дуже спішилося ще до дому, бажав я поговорити з Семеном про нашу тайну і приглянутися життю на Січі. Бо де ж то, стільки наслухатися про Січ, про Запоріжжя, а бути на Січі й не оглядати, не бачити нічого!

— Вийшов я з куреня й оглядаюся. Бачу перед собою просторий майдан, а навколо нього чималі будинки криті очеретом. В одному кінці була церква з високою банею, а біля неї дзвіниця. На майдані було мало людей і це трохи чудувало мене.

Я став розглядатися й числити, скільки всіх куренів. Начислив їх тридцять вісім.

Іду дальше, аж якийсь знайомий голос крикнув мені за плечима: — А ти що тут на Січі робиш, Івасю?

Оглядаюся за ним, і з дива вийти не можу. Це спудей Роман Куколь. Я його частенько бачив, як ходив разом із Красовським.

Замість відповіди, питаю: — А відкіля ти тут узявся, Ромку?

— Я?! Надокучило сидіти в братській школі над книжкою, так я дав зі Львова ногам знати тай аж на Січі опинився. Тут для таких неспокійних духів як я, краща школа, як у Львові чи в Києві. А знаєш, Красовський переноситься вже до Києва!

— До Києва? А то чому?

— А тому, що вчитель, що найбільш опікувався Красовським, перенісся до київської братської школи та його хоче тути взяти. Казав, що вчитель обіцяв йому виробити підмогу з грошей, що записав на київську школу гетьман Сагайдачний.

А мені зараз у душі: — Куди не повернешся, всюди чуєш: Сагайдачний! Сагайдачний Запорізьку Січ скріпив і прославив, Сагайдачний записав гроші на школи…

І якось так приємно зробилося мені на душі, що він із мого рідного села й свояк мені. Жаль, що так скоро помер.

— Чому то так тепер пусто — питаю — на Січі?

— Пусто? Бо вся Січ гуляє на Гасан баші!

— А хто це такий Гасан баша — турок якийсь чи татарин?

Куколь розсміявся: — Та де тобі турок? Це торговельна частина біля Січі. Там крамниці й шинки! Там запоріжці у вільних хвилях гуляють. А що тепер вернулися з походу, гроші в них є, то й розливаються там меди, вина й горілка. Хочеш, заведу тебе там й приглянешся всьому…

— Але ти не оповів іще мені, як ти на Січі опинився — каже Куколь.

Я оповів йому, як міг коротко, всі свої пригоди. Вийшли ми на Січові укріплення. Я і їм приглянувся: були це вали, а на валах високі дубові засіки. В окопах було двоє воріт. Головні великі вели на степ, другі менші до Гасан баші. Біля воріт були високі башти, виплетені з лози. На баштах стояли гармати.

І вийшли ми оба на Гасан Башу. А там справді рух неабиякий. Повно крамниць і шинків. Козацтво пило й гуляло та виспівувало. Дехто пригравав на бандурі. Гамірно було.

На боці біля одного більшого заїзду стояли криті вози, навантажені товаром.

Куколь пояснював мені: — У спокійні часи наша Січ це значний торговий осередок. Тут приїздять купці з України, з Московщини, з Криму, з Туреччини, приїздять і вірмени й жиди. Там нижче бачиш січовий Кіш, це пристань на Дніпрі. Там пристають грецькі, турецькі, й італійські кораблі. Вони продають та міняють на Січі свій товар.

Я глянув туди. І справді стояло там кілька чималих ґалер із різними стягами. Товпилися й метушилися там люди в різних одягах. Говорили голосно, вимахували руками й гамір їх розмови доходив аж до нас, хоч годі було розібрати, що вони говорили. Але, певно, торгувалися за товар. Підійшли ми до місця, де стояли вози. Нараз чую голос трембіти, а такий мені знаний, що я пристанув, непевний, чи не причулося мені? Підбігаю ближче до вікна, з якого доходили до мене ті звуки, але в цій хвилині вони вмовкли. Та я жду ще хвилину, хоч мене Куколь тягне за полу, щоб я вже йшов. Аж ось знову чую ті самі звуки і тепер я вже певний, що мене вуха не обманюють, бо пізнаю нуту до пісні:

— То Боднарчук! — скрикнув я вельми врадуваний і скочив до заїзду, полишаючи здивованого Куколя серед дороги.

І таки було так, як я догадувався. У кімнаті заїзду сидів на килимі Боднарчук, по турецьки, з підібганими під себе ногами і грав на цій довгій трембіті, аж обличчя почервоніло йому як калина й надулося наче міхур.

Здумівся Боднарчук, як побачив мене, аж трембіта випала йому з рук. Одначе зрадів мною дуже. Щиро привітався й зараз побіг по Захновича. Стали мене розпитувати, відкіля я тут узявся. Коли ж я розповів їм усе, дивувалися, що так щасливо зложилося, хвалили мене. Коли я їм сказав, що як їх обох бачу, то мені здається, наче б я вже був дома, каже Захнович: — Добре кажеш, бо справді ти наче дома. Вертатиметесь обидва, ти і твій батько, зі мною разом до Львова.

Я йому на це вдячно поцілував руку та сказав, що не стає слів мені, щоб йому за ту ласку подякувати, як ялося. Відслугуватиму її як найвірніший слуга. А він каже: — Я може таксамо радий із тієї зустрічі, як і ви, бо хибує мені людей до коней. Тож візьмемо батька і тебе, бо так мені ліпше і вам буде добре.

Вибіг я з гостинниці, розпращався з Куколем і побіг назад на Січ, до батька. Оповів батькові все. Батько зрадів і заразісінько зі мною вийшов на Гасан башу. Хотів я ще бачитися з Семеном, та сказав мені один запорожець, що Семен на приказ кошового виїхав кудись поза Січ.

І так ми виїхали з Січі. Їхали татарським Чорним Шляхом.

Спершу їхали ми тільки степом та степом. Майже не стрічали людських осель. Боднарчук говорив мені, що тут людські оселі, хоч рідко, але є. Криються вони по балках і ярах і тому їх не видно. А будуються тому люди в балках та ярах, бо раз там затишливіше, а друге й перед татарами, що часто туди рушають на Україну, можна так легше окритися.