Чтение онлайн

«— Урр–р–р–а–а! — ревло по рівнині так, що річка спинила біг і заніміла в берегах; круки застигли в повітрі, наче привішені.

«— Порядком самокритики, — продовжує оратор, — мушу зважити всі наші досягнення і недоліки. Кожен хай виходить і говорить свою думку. Гарантую безпеку…»

Всі завмерли. Стало тихо.

Невідомо яким чином, зійшов з дитячої книжки скривавлений дядько; звернувся до кістяків:

«— Воно товариш підходить правильно; а я скажу: мені болить… подивіться! — гукнув дядько і показав рану. — У мене жінка й четверо дітей; їсти просять. Товариш правильно сказав, що добре буть мертвим, а я скажу: непогано і живим буть. Хай товариш скине тіло і надіне, от хоч би й на цей шкелет!… мірка та сама».

Дядько показав на когось у першому ряді. Той кістяк страшенно зрадів. Простягнув руки до оратора, розчепірив щелепи в посмішці:

«— Мені м’ясо! Скидай! Хі–хі–хі».

Затанцював на місці.

«— Давай! Давай!» — загриміли ліктями одні об одних присутні.

«— Чого вам треба від бідного чоловіка? — заверещав оратор, коли кістяк вчепився за м’ясо на його червоній шиї. — Прийми руки! Я всіх одягну, з живих познімаю, — одягну!»

Присутні, глянувши одні на одних дірчастими фізіономіями, відступились від оратора. А він подав знак, і тоді з усіх боків посунули на конференцію косарки; от–от почнуть трощити, різати, косити публіку бистрими пилками. Нажахані кістяки полягали на землю і почали, ворушачись із боку на бік, зариватися в глибінь і вкриватися землею. Рівнина зачорніла могилами, зарябіла стовпцями, на яких — таблички з іменами покійних.

Сонце обірвалося і впало за обрій. Натомість виплив місяць; а з середини його визирнув, наче з віконця в кіоску, секретар партійної організації, товариш Тімурленков.

При тьмяному світлі видно: на кладовищі зостався сам дядько.

«— Візьміть його! — кричить оратор до сокирчастого джентльмена з рідкими зубами. — Я виступав, щоб виявити ворожий елемент…»

Антон Никандрович, що таївся біля високого кинджалуватого аєру, побіг щодуху до саркофага і ліг на дні — удає, що він спить. Але чує, що дядько тікає його слідами. Ось він зупиняється коло саркофага.

«Ти сонний чи мертвий?» — питає Антона Никандровича. Старий мовчить; очі в нього заплющені. Але йому видно дядька з голови до ніг, бо на окрайці саркофага горить, ставши на хвіст і задні лапки, жовта ящірка.

Хочеться відповісти, — вуста не рухаються, вся істота скована. З велетенським зусиллям Антон Никандрович прокидається, бачить перед собою замурзану пику і обшарпані плечі.

«…сонний чи мертвий?» — дочуває запитання старий; кліпає очима. Свічка, поставлена на камінному краю, горить і легенько віється.

— Був на конференції; я — живий.

— Бачу, старий псих! Покажи колеса!

Антон Никандрович зрозумів, що його черевики в небезпеці, але послухався: вибрався до камінного причілка, сів. підтягнув ноги на огляд обшарпанця.

— Плювать я хотів на твої дірки! — розлютувався босовило — Не може путніх копит справити. Заліз джімілятник у чужу малину…

— Пробачте, що це — «джімілятник»?

— З місяця звалився? — підняв брови злодій. — Ти хто такий?

— Я? Людина…

— Ех, борода! Хіба тепер є люди? Гадюки. Обшарпанець поклав свій клунок біля свічки і взяв книжку: полистав, свиснув:

— Мабуть, борода, з політичних? М–м… я думав, джімілятник: фасад такий.

— Поясніть, будь ласка…

— Джімілятник — хто з дамських торбинок, тово!.. — робить обшарпанець віртуозний жест рукою. — Що тут написано?

— Філософська книжка: як треба жити.

— Інтересний ти чоловічок, як бачу. Служиш?

— Мучусь, — сказав Антон Никандрович.

Обшарпанець по–дружньому вдарив по плечу:

— Не журись, борода! Видать, ти — не собача душа.

Я з такими мирюсь. Чортові лягаші, — бубонить він закочуючи рукав і мацаючи свіжу рану коло ліктя.

Антон Никандрович зацмокав, захитав головою, завозився коло саквояжа, виймаючи йод і рушник.

— Негайно ж перев’язати, — настоює він; відриває смужку, від рушника. — Держіть руку рівно!

Обшарпанець стоїть смирно, як в лазареті, а старий обливає рану йодом і ретельно перев’язує.

Без жодного слова, пильно дивиться вуркаган на Антона Никандровича.

— Куриш, отець? — питає, коли перев’язка скінчена.

Старий хитнув головою. Добув свого «Дону» і запропонував новому знайомому. Той скептично обдивився цигарку з усіх боків, — не взяв її в руки. Почастував Антона Никандровича «Нашою маркою». Прикурив від свічки.

— От що, отець: Чик бачить, у тебе серце єсть… будеш другом! Якщо Чик повірив, значить, по гроб жизні. Земля горить, а він тебе не забуде. Спи! Я примощусь недалеко.

НАЙБІЛЬША НОВИНА

Ранок заграв на сто тисяч золотих сопілок. Буцім кликав покійників з могильного сну.

Антон Никандрович підвівся, виліз на камінну долівку, примруживсь на вікно, з якого била чотирикутним струменем небесна світлота. Чути, ворон: кря! кря! — обзивається з–над цвинтаря. Чик поворушився під стіною на хмизі і траві.

— Як спав, отець? — спитав, глянув волоцюга, добродушний і сумирний.

— Спав, як мертвий, хай сусіди не гніваються.

— Держись Чика, вірно кажу, отець, — не пропадеш: крізь труби пройдеш. І тримай язик за зубами.

Чолов’яга потягнувся, позіхнув. Почухався.

— Гасають лягаші. Я в них з–під носа вискочив. Хороший день сьогодні. Покажи ножик — десь я бачив його. Де взяв цяцьку? — крикнув Чик.

— Тут, в одного хлопця.

— Як його звуть: Дельфін?

— Олександер Астряб.

— Про нього й кажу, хто він тобі?

— Мій студент і добрий приятель.

— Ага, приятель…

Гірко посміхнувся Чик; віддав кинджалик старому.

— Був і мій приятель — чорна кішка проскочила, дружбу хвостом перекинула. Був я дурень, був і він дурень.

— Як вас звуть?.. якщо можна знати.

— Кум з кумою випивав, Гаврилом назвав. По прозвищу — Чик.

— По батькові?

— Нема по батькові; по матері часто звуть, сам знаєш як.

— Гавриле, миритись треба.

— Гітлер воює, чого я буду миритись?

— То Гітлер, а то ви. Миритись треба, — по совісті кажу.

— Ех, отець, не руш совісти!.. Не знаєш, видать, яка то штука: в ухо гримить. Чик нап’ється, хоч ріж, хоч миром маж, а совість дитячим дзвоником перед очима: дзінь–дзінь… примовляє: піди і скажи: «Я — скотина!», от що значить совість. Я б пішов признатися, сам би поліз на перекладину, так що ж?.. Кругом сволота. От, приміром, «ісправительно–трудовий лагер»… хороший «ісправительний»! ти дрова в льодовому киселі тягаєш, а над тобою зараза з гвинтовкою, в червоному картузі, грішніший, ніж сатана. Вистріляє сто душ і зверху матом обложить. Сповідайся в нього! Він, гадина, бродить по коліна в невинній крові. Ні–і–і, підожду; я проти них, як бджола на гречці. Дали б мені гадів повзучих, я б з них людей зробив.