Чтение онлайн

Ці постанови мав реалізувати блок українських соціалістичних партій — УПСР (центральної течії), УСДРП й УСДРП («незалежних»). Та саме в день їх схвалення, 21 березня, Директорія і уряд, налякані втратою Жмеринки і наступом більшовиків на Проскурів, а також чутками про «бунтівничо-більшовицькі» настрої та заміри Конгресу, залишили всі урядові інституції, евакуйовані до Кам’янця, і зникли. Опинившись перед фактом розпаду «верховної» влади й уряду, названі три соціалістичні партії разом із Трудовим Конгресом і Козацькою радою місцевої залоги утворили «Комітет Охорони Республіки».

До його складу ввійшли: В. Чеховський (УСДРП-«незалежні» організаційно належав до офіційних соціал-демократів) — голова; А. Степаненко (УПСР) — заступник; члени — Волошин (від Трудової ради — її було обрано Кам’янецьким Конгресом і доручено взяти владу в повіті в свої руки), Грищенко (УПСР, від залоги), Казимирів (від залоги), І. Лизанівський (УПСР), Свистун, І. Мазепа (УСДРП), І. Романченко (УСДРП), М. Ткаченко (УСДРП-«незалежні»), Є. Малик (безпартійний соціаліст-секретар). М. Грушевський відмовився взяти участь у Комітеті, мотивуючи це тим, що поспішає за кордон.

22 березня 1919 р. Комітет видав повідомлення, в якому говорилося: «З огляду на дезорганізацію державного апарату і можливі через це заворушення і порушення спокою — представники Української Соціяль-Демократичної Робітничої Партії і Української Партії Соціялістів-Революціонерів, купно з представниками Селянського Повітового З’їзду Кам’янецького Повіту на Поділлю, а також представниками Кам’янецької Залоги, утворили для тимчасового представництва центральної влади Республики Комітет Охорони Республики в складі — по два представники: 1. Від Центрального Комітету УПСР, 2. Від Центрального Комітету УСДРП, 3. Від Кам’янецької Трудової Ради, обраної на Кам’янецькому Селянському З’їзді, 4. Від Козацької Ради місцевої залоги.

Завдання Комітету: 1. охорона порядку і спокою; 2. розпорядження ріжним установам; переговори з Директорією про негайне припинення переговорів з французьким командуванням в Одесі і розпочаття переговорів з Радянським Правительством України на основі:

а) визнання Радянським Правительством України, а також Російським (Правительством) самостійности й не залежности Української Соціялістичної Радянської Республики;

б) українського характеру державности України;

в) легального існування українських соціалістичних партій;

г) виведення російських військ з України;

д) складення нового Правительства України до остаточного сформування його на Другому Всеукраїнському З’їзді Рад Робітничих і Селянських Депутатів»777.

Передбачалося припинення військових дій і безперебійне функціонування адміністративних установ. Щоб зберегти від остаточного розвалу міністерські апарати, які перебували без міністрів у Кам’янці, і щоб бути готовими, на випадок потреби, цілком взяти державний провід у свої руки, Комітет призначив до міністерств своїх комісарів. Встановлювалися тісніші зв’язки з військовими частинами, що перебували в Кам’янці, з робітництвом і селянством. Симпатії останніх були на боці Комітету: в день його створення можна було бачити на вулицях Кам’янця робітників із червоними стрічками на грудях. Місцева організація більшовиків виявила бажання ввійти в контакт з Комітетом. Прагнення Комітету примиритися з радянським урядом України і недвозначне визнання Української Соціалістичної Радянської Республіки викликали його підтримку революційним козацтвом, селянством і робітництвом.

Розрахунок полягав у тому, що: або Директорія виконає те, що накреслив Комітет Охорони Республіки, або, якщо вона остаточно розвалилась чи намагатиметься чинити опір, Комітет самостійно втілить у життя програму миру й створення у порозумінні з більшовиками спільного тимчасового уряду єдиної Української Радянської Республіки (зліквідувавши Директорію).

Та все одно ситуація була не цілком зрозумілою і сприятливою для неухильного і рішучого втілення накресленої лінії в життя. Передусім залога, яка підтримала Комітет, була нечисленна. В Кам’янці було чимало військових, що виявляли «отаманські» настрої; з природних причин вороже поставились до Комітету (їм не обіцяла нічого втішного перспектива Радянської України) урядовці міністерств. Невідомо було, які сили могли використати для протиборства з Комітетом члени Директорії, уряду С. Остапенка.

Для встановлення контакту з членами Директорії Комітет Охорони Республіки спорядив спеціальну делегацію, яка, дізнавшись від П. Андрієвського про плани збройної ліквідації «незаконного узурпаторського гуртка», запропонувала мирно залагодити конфлікт на основі сформування нового, лівішого за складом уряду.

Не бажаючи зайвого пролиття крові, Комітет Охорони Республіки 26 березня 1919 р. вирішив саморозпуститися. Наступного дня про це спеціально було повідомлено відповідним документом. В ньому, зокрема, говорилося: «Стоючи твердо на своїй основній позиції щодо зміни дотеперішньої політики в напрямку розриву з французьким командуванням і початку в найбільш вигідний для Української Республики момент переговорів з большевицьким правительством, Комітет вважає, що при даних умовах унормованого державного життя переведення відповідного впливу на правительство мусить перейти знову безпосередньо до рук політичних партій, що стоять на плятформі Комітету.

Дальше існування Комітету в його нинішній формі в дану хвилю не тільки не сприятиме осягненню зазначеної мети, але лише може цьому перешкодити, оскільки встановлятиме двоєвластя, що, дезорганізуючи громадянство та армію, може тільки до решти підірвати сили армії Української Народньої Республики і цим пошкодити визволенню українського народу з-під чужоземного панування.

З огляду на все зазначене Комітет Охорони Республики оповіщає населення, що з дня 28 місяця березня 1919 р. діяльність Комітету припиняється.

Комітет Охорони Республики закликає всіх громадян Української Народньої Республики заховувати спокій та порядок, здійснюючи свої політичні стремління організованим шляхом через політичні партії»778.

Однак частину членів комітету було заарештовано і звільнено лише після особистого втручання С. Петлюри, котрий, очевидно, вже планував зміну складу уряду. Останній було просто неможливо утворити без лідерів українських есерів і українських соціал-демократів, причетних до діяльності Комітету Охорони Революції.

Щоправда, І. Мазепа (він також був заарештований) подає історію з репресіями в дещо детективному ключі — як наслідок низки прикрих непорозумінь, за якими не проглядало серйозних намірів таборів, що суперничали.

Проте з цим нелегко погодитися. А в чомусь погоджуючись, можна тільки зайвий раз уявити, якими були масштаби безладу, коли одні члени Директорії наказували арештовувати «заколотників», інші цього не дозволяли зробити або після арешту звільняли і т. ін.779

У ті дні стався і такий феномен, як «збільшовичення» Січових стрільців. Відчуваючи неприхильне ставлення з боку селянства, не бажаючи протиставляти себе трудовому народові, стрільці видали спеціальну декларацію. В ній, зокрема, наголошувалося, що Січові стрільці будуть «слухняним військом кожного українського народоправного правительства, яке стоятиме на плятформі самостійности Української Народньої Республики й признання Українському Народові всієї землі в його розпорядимство. Щодо форми влади, то Січові Стрільці були тими, які охороняли Трудовий Конгрес Українського Народа в часи, коли він не виявив був свого обличчя, а тепер, коли представники українського трудового народа знов підтвердили, що стоять на плятформі самостійности Української Народньої Республики, Січові Стрільці з тим більшим запалом підпиратимуть радянську владу на місцях, яка заводить лад і порядок.