Чтение онлайн

Стомлені тяжкими боями, змучені недовір’ям народу, який несправедливо думав, що Січові Стрільці схочуть піддержати ті сили, які стремлять до поневолення українського трудового люду, Січові Стрільці відійшли, щоб переорганізуватись і з новими силами рішуче і твердо, як все, ударити на всіх, хто б посмів посягнути на здобутки революції Українського Народу.

З народом йшло, іде й буде йти Січове Стрілецтво»780.

Цей документ підписали отамани Є. Коновалець, А. Мельник та О. Назарук.

М.Тимофіїв в довірчому листі до Є.Чикаленка розцінив цей епізод як підготовку військового перевороту з метою встановлення диктатури С. Петлюри, який був втаємничений у задуми січовиків. Однак на такий розвиток подій не зважались, хоча прозорою перспективою політики були дуже налякані781.

«Так в ріжних місцевостях одночасно з’явилися симптоми, які вказували в сути річи на одне й те ж — на повне банкротство реакційної політики Директорії, на необхідність рішучих змін в тій політиці, на бажання широких верств української демократії звільнитись з-під впливу остапенківщини, — робить категоричний висновок П. Христюк. — На жаль, та частина соціалістичної української революційної демократії, яка була на терені Директорії, не виявила (і не могла виявити через свою дезорганізацію) стільки революційної сміливости, сили і духовної міці, щоб, прийнявши на увагу ті симптоми, одним рішучим ударом зліквідувати гнилий, скомпрометований, бездарний директоріянський центр і утворити на місце його новий — повний сил, енергійний, справді революційний, нерозривно зв’язаний з робітниче-селянськими масами центр української революції»782.

Близькими за тональністю є й міркування М. Шаповала з приводу тогочасного моменту: «Ціла Україна йде наліво, а урядова політика направо! Дрібнобуржуазна українська інтелігенція рішуче не розуміла тоді духу часу, лізла до Антанти, думала старими думками, а народні маси, сколихнуті другою українською революцією, насичені жахливими спогадами про недавню гетьманщину, поривались на соціальну революцію, на ту проблему, яку оповістила Директорія у Київі, — до трудової влади. Чим жив народ — ясно: він дихав соціяльною революцією. А політика влади? Уряд Остапенка дрібнобуржуазний вів до Антанти, яка, проте, не хотіла чути про самостійну Україну, лише вимагала реакційного курсу під проводом російських монархістів.

Хіба це не була небезпека для самої революції? Так, на чолі української революції став контрреволюційний уряд. Ось через що виник і Комітет Охорони Республіки в Кам’янці, і Революційний Комітет (на ст. Вапнярка), і постанова січових стрільців»783.

Як і в інших випадках, відмінно оцінює значення виникнення і діяльності Комітету Охорони Республіки І. Мазепа. Він пише: «На жаль, відповідальні представники партії есерів, як і незалежних соц. — демократів, не задумувалися над тим, чи можна було справді утворити в той час на Україні свою власну скільки-будь міцну «радянську владу», маючи до розпорядимости здебільшого таких ідеологів та організаторів українського «радянства», як Голубович, Ткаченко, Жуківський і багато інших.

Поза всім цим Комітет Охорони Республіки не залишився без наслідків. Не вважаючи на своє коротке існування, він розмежував дві доби боротьби 1919 року.

Можна сміливо твердити, що в великій мірі під впливом Комітету Охорони Республіки Петлюра нарешті відійшов від правого українського табору і енергійно взявся за творення нового уряду, який би «не мав нічого спільного» з попереднім збанкротованим урядом Остапенка»784.

Симон Петлюра не міг не враховувати, що праві українські сили намагалися весь час усунути його з чільного місця в керівництві УНР785 . Тому після відставки В. Винниченка було ухвалене рішення, що члени Директорії на засіданнях головують по черзі. Одночасно для обмеження повноважень С. Петлюри як Головного Отамана (його весь час звинувачували у некомпетентності) було утворено інститут Наказного Отамана. Цю посаду обійняв генерал М. Греків, а двовладдя в командуванні військами мало лише негативні наслідки. С. Петлюру було обрано Головою Директорії 9 травня 1919 р., коли П. Андрієвський і Є. Петрушевич уже виразно відмежувалися від трьох інших членів вищого державного органу (С. Петлюри, А. Макаренка і Ф. Швеця)786.

«Але розходження між Петлюрою і правими українськими групами особливо загострилися після того, як сталися згадувані події в Кам’янці, — пише І. Мазепа.

Петлюра з його революційним темпераментом не вкладався в рамки того бюрократично-консервативного способу думання, яким визначалися тодішні провідники правих українських груп. Тому коли Андрієвський разом з урядом Остапенка став на шлях репресій супроти учасників Комітету Охорони Республіки та їх однодумців, Петлюра поступив інакше: він покликав соціялістів до праці в уряді»787.

Переправлені з Кам’янця до Рівного члени Комітету Охорони Республіки (есери і соціал-демократи) із заарештованих перетворилися на учасників переговорів з С. Петлюрою та А. Макаренком (П. Андрієвський і Є. Петрушевич перебували в Галичині, а Ф.Швець постійно курсував між Рівним і Галичиною), навіть більше — на сторону, яка почала диктувати умови співпраці. Перед тим, як дати згоду на вступ до кабінету, українські соціалісти-революціонери (емісари ЦК партії) й українські соціал-демократи (ЦК партії) склали 5 квітня 1919 р. спеціальні умови щодо прав майбутнього кабінету, його взаємовідносин з Директорією та реорганізації складу самої Директорії. Їхній зміст, поданий як ультимативна вимога С. Петлюрі, був таким:

«І. Директорія. 1. Директорія складається з слідуючих членів: Голови, Отамана С. Петлюри, і по одному представнику — від Галичини, УПСР і УСДРП;

2. Директорія затверджує закони тільки після ухвали їх Радою Міністрів; 3. Директорія репрезентує суверенність УНР на вні, при чому всі відповідні акти контрасигнуються Міністерством Закордонних Справ; 4. Для Директорії встановляється цивільний лист, який проходить по згоді з Радою Міністрів; 5. В сфері управління члени Директорії видають свої розпорядження тільки через відповідні міністерства; 6. Всі члени Директорії рівноправні; 7. Повноправний кворум Директорії складається з трьох членів.

II. Рада Міністрів. 1. Прем’єр-міністр призначається по згоді з партіями українських соц. — рев. і укр. соц. — демократів і формує кабінет в порозумінні і за згодою цих партій; 2. Політична Рада Міністрів складається з таких міністрів: міністр внутрішніх справ, закордонних, військових, земельних, народнього господарства, фінансів, юстиції, праці й освіти; 3. Рада Міністрів сама визначає місце своєї резиденції; 4. Права і обов’язки військового міністра опреділюються положенням про польове управління війська у військовий час; 5. Всі кредити на військову справу проводяться тільки через Раду Народніх Міністрів»788.

Соціалістичні партії висунули умови і щодо конкретних політиків, зокрема, запропонували виключити зі складу Директорії П. Андрієвського і Ф. Швеця — осіб, які скомпрометували себе прихильністю до правих поглядів. Але ті не підкорилися відповідним партійним рішенням. Щоправда, під час подій, пов’язаних із формуванням нового кабінету, П. Андрієвський зробив заяву про відставку.

Цим, начебто, скористалися і не стали надалі вважати його членом вищої державної інстанції, хоча він невдовзі від заяви відмовився і продовжував іменувати себе членом Директорії789. Останнє, мабуть, мало кого непокоїло, оскільки ніхто більше не був зацікавлений, щоб Директорія збиралася й функціонувала у повному складі. Понад усіх це влаштовувало С. Петлюру, який дедалі більше зосереджував владу в своїх руках.

Щоправда, І. Мазепа згадує, що під час першої зустрічі соціал-демократів з С. Петлюрою той дуже гаряче доводив, що П. Андрієвського і Ф. Швеця варто вивести зі складу Директорії, а замість них включити Б. Мартоса і М. Ковалевського. Але, судячи з усього, то був лише емоційний епізод.

Порівняно з позиціями Комітету Охорони Республіки висунуті на переговорах у Рівному вимоги були свідченням готовності лідерів УПСР (центральної течії) і УСДРП до чергового компромісу. Справді, згідно з планом реорганізації влади Директорія залишалася (хоч і в зміненому складі) під головуванням того самого С. Петлюри; про радянську владу вже не було й згадки (замість неї знов виринули Трудові ради з контрольними функціями); про мир з радянським урядом України так само не було вже мови, натомість говорилося тільки про бажання миру з Радянською Росією; нарешті, про припинення переговорів з Антантою нічого не було сказано, навпаки — переговори ті легалізувалися790.