Чтение онлайн

16.

Бiля однiєї з брил Вiчний Мисливець зупинився i пiдняв руку, показуючи, що прийшли. Ми з Чингiсом кинулися вперед, намагаючись якомога швидше побачити вхiд у печеру. Перед нами справдi був невеличкий чорний отвiр. Мабуть, тому й печеру, крiм Шаманської, iнодi називали ще й Чорною (так сказав дiд Курун), що отвiр той у схилi ущелини аж вiдсвiчував чорнотою. До нього навiть страшно було пiдступатися.

– Оце вона i є, - наблизився дiд Курун.
– А он, поряд, кам'яна галявина. З вогневищем, у якому я не раз розкладав багаття, повертаючись iз полювання.

Старий пiдiйшов до почорнiлих закiптюжених каменiв, а ми згуртувалися бiля входу в печеру. Звiдти вiяло холодом i вiльгiстю. А ще - пахло зiпрiлим листям.

Роман увiмкнув лiхтарик i, пригнувшись, ступив у печеру. Ми побачили, що промiнь одразу ж ковзнув по чорнiй стiнi, яка поставала за два кроки вiд отвору.

– Оце i вся печера?!
– розчаровано вигукнув я.

– Нi, там, праворуч, є прохiд в iншу частину її, - пояснив Вiчний Мисливець.
– Але не поспiшайте. Трохи перепочинемо.

Я теж увiмкнув свiй лiхтарик i помiтив, що праворуч справдi вiдкривається прохiд, у який можна протиснутися, тiльки зiгнувшись.

Тим часом Роман ступив у печеру, тернув пальцями по стiнi й уважно придивився до неї.

– Та це вона закiптюжена димом. Тiльки дуже давнiм. Напевне, колись тут жили печернi люди.

– I не тiльки печернi. А й тi, кого заганяла сюди доля, - докинув Вiчний Мисливець, пiдходячи до нас.
– Ця печера знає багато таємниць. Дуже багато.

– Невже тут нiколи не працювали експедицiї вчених?
– запитав Орест, зазираючи у боковий лаз.

– За моєї пам'ятi - нi. Я знав би про це. А ранiше кому до цього було дiло? У цiй глушинi стежки тiльки для мисливцiв.

– Отже, ми - перша експедицiя?
– мовив я, нацiлившись шмигнути в лаз поперед Ореста. Але той ухопив мене за полу штормiвки.

– Не поспiшай, хлопче, не поспiшай. Усьому свiй час.

Ми повсiдалися на камiння i почали радитися, як дiяти. Вiчний Мисливець нагадав, що пiдземелля складається щось iз чотирьох поєднанних мiж собою печер. А з третьої починаються ще кiлька ходiв, що ведуть бозна-куди. Вiн вважав, що ними нiхто й нiколи не користувався. I нам радив не ризикувати. Почувши це, ми з Чингiсом одразу посмутнiшали. А раптом котримось iз тих ходiв можна проникнути ще до якоїсь печери? В якiй приховується найбiльша таємниця цього пiдземного царства. Одначе Роман одразу ж "утiшив" нас, повiдомивши, що засмучуватися нам особливо нiчого. Все одно ми, малi, залишимося у другiй печерi. Поки вони з Орестом обстежуватимуть третю.

А Вiчний Мисливець заспокоїв:

– Нiчого, розкладемо вогнище i почекаємо наших розвiдникiв.

Та, третя, печера - справжнiй лабiринт. Ходити по нiй страшнувато. Вiн сам там був лише двiчi. Першого разу - ще хлопчиськом. Коли привiв сюди групу червоних партизанiв.

– Можливо, їх захопили в полон?
– запитав я, пригадавши, що дiд Курун не знав, як склалася доля тих бiйцiв, i враз уявив собi, як тут вiдбувається запеклий бiй.

– Можливо, - стенув плечима старий. А подумавши трохи, заперечливо похитав головою: - Нi, не може бути, щоб захопили. В печерi це не так легко зробити. Я помiчаю слiди будь-якого бою. Навiть бiйки звiрiв. Але нi тодi, нi потiм, уже навiдуючись сюди досвiдченим мисливцем, нiяких слiдiв бою не виявив.

– А якщо їх захопили зненацька?
– мовив Чингiс.

– Не може бути, щоб партизани не виставили охорони, - заперечив Роман.
– До того ж, увiйти до печери можна було тiльки iз смолоскипами.

– А якщо всi спали?
– знову заговорив я.
– Адже буває таке, що, потомленi...

– Буває, звичайно, всiляко, - неохоче погодився Роман.
– Але все одно...

– Нема чого сперечатися, - втрутився Орест.
– Єдине, на чому ми зiйдемося, - що до всiх давнiх таємниць печери приєдналася й таємниця зникнення партизанiв.

Я глянув на Вiчного Мисливця. Вiн сидiв собi на каменi i незворушно вдивлявся у попелясту далечiнь ущелини. Сонця тут ще не видно було, але промiння його вже червонило вершину схилу, просiваючись через крону приземкуватої сосни, що росла на гребенi.

– Ну що, час iти, - першим порушив мовчання Роман Чорногора.

– Час, - пiдтримав Орест, що саме оглядав западину неподалiк печери.

Старий мовчки пiдвiвся i пiдняв рушницю, котра лежала поруч на каменi. Я перехопив погляд Чингiса, що сидiв оплiч мене.

– Це та, яку дiд має подарувати тобi?
– стиха запитав його.

– Нi, що ти?! Цю вiн нiкому не подарує. Купив менi нову. Але сказав, що зможу взяти її тодi, коли закiнчу школу... Тобто стану справжнiм мисливцем i пiду в тайгу з мисливською артiллю.

– I ти ще жодного разу не стрiляв з неї?

– З неї - жодного, - стенув плечима Чингiс.
– Але весь час мрiю про це. З iнших, звичайно, стрiляв.

– Невже збираєшся все життя прожити в тайзi?

– Хiба це погано?

– Не знаю. Напевне, це дуже сумно. Все життя ходити тайгою, вистежувати звiра, спати десь бiля вогнищ. Я так не змiг би.

– Змiг би, - плеснув мене по плечi Чингiс.
– Просто ти ще жодного разу не був на полюваннi. Якби побував, обов'язково сподобалося б.

– Ей, змовники, про що ви там шепочетеся?
– запитав Роман, видобуваючи з речового мiшка, одного на всiх, ще два лiхтарики i клубок мотузки.
– Пiшли. Бо не встигнемо повернутися до приходу тягача.

17.

За формою друга печера дещо нагадувала намет. Ми обнишпорили стiни i стелю променями лiхтарикiв. Нiбито нiчого цiкавого. Стiни де-не-де позаростали мохом. А там, де моху не було, помiтна була кiптява. Посеред печери стояло три великi каменi, мiж якими колись розкладали вогнища. Ми теж прихопили по кiлька сухих гiлок, але вирiшили розкласти своє вогнище у третiй печерi, до якої дорослi погодилися взяти i нас iз Чингiсом. Прохiд туди був досить високий - навiть Роман Чорногора мiг iти, не згинаючись - але дуже вузький i звивистий. В окремих мiсцях ми ледве протискувалися боком мiж рапатим камiнням.

Сама ж печера виявилася великою. Стеля скидалася на купол цирку, а долiвка нагадувала манеж, тiльки що завалений дрiбним камiнням. А пiдпирало склепiння печери, може, з двадцять кам'яних "стовпiв", що стояли попiд стiнами i мiж якими було безлiч усiляких ходiв. Однi закiнчувалися тупиками, утворюючи невеличкi печерки, iншi вели кудись у незвiдь гiрського хребта, й невiдомо куди мали б привести нас.

– I цю печеру вважали мало не святою?
– розчаровано запитав Роман, закiнчивши огляд пiдземелля.

– Так, цю, - незворушно пiдтвердив Вiчний Мисливець, розводячи на майданчику мiж кам'яними брилами невеличке вогнище. Кiлька сухих гiлок вiн прихопив iз собою.
– Називали її стiйбищем шамана. I допускалися сюди тiльки старiйшини племенi та найсмiливiшi й наймудрiшi мисливцi. Сидячи на цьому каменi, можна було побачити i танок шамана. Вiн танцював навколо вогнища, аж поки не перетворювався на тiнь.

– Як це?
– не зрозумiв я.

Чингiс шарпонув мене за рукав, мовляв, слухай мовчки, не перебивай старших. Одначе було вже пiзно.