Чтение онлайн

– На тiнь, - повторив старий. Тепер, коли у печерi спалахнуло багаття, вона здавалася ще таємничiшою.

Я сторожко роззирнувся. У мороцi печери Роман, Орест i Чингiс теж зникли. Вiд них лишилися тiльки тiнi. Уся печера здавалася заполоненою безлiччю тiней. Чесно зiзнаюся: менi стало моторошно.

Тим часом Орест та Роман переходили вiд одного заглиблення у стiнi до другого, намагаючись виявити перехiд до наступної печери, яка, напевне ж, повинна бути десь поблизу. Але нiчого не знаходили.

– Не треба нiчого шукати, - мовив їм Вiчний Мисливець.
– Я знаю хiд до головної печери шаманiв, де вони приносили в жертву богам оленят. Колись шлях до неї вважався найбiльшою таємницею мiсцевих шаманiв, яку передавали у спадок. Кажуть, що дуже давно, коли на землю нанаїв прийшли жорстокi вороги з пiвдня, з-за Амуру, шаман, рятуючи рештки свого племенi, привiв його в печери, щоб перечекати, поки вороги заберуться геть. Але проводив iз печери в печеру, понадiвавши на голови шкiрянi мiшки, щоб нiхто не запам'ятав шляху. Люди, тримаючись один за одного, iшли за шаманом, наче слiпцi за поводирем. Потiм так само виводив їх звiдси.

– I бiльше нiхто не знав ходу?
– здивувався Роман.

– Старшi люди казали, що туди ведуть аж три переходи. Я знаю тiльки один.

– I не пробували вiдшукати два iншi?

– Я не мав для цього часу, - стенув плечима старий.
– Аян Курун завжди був на полюваннi. Бiлку стрiляв. Оленя стрiляв. Усе життя полювання.

– Невже їх справдi так важко вiдшукати?
– мовив я, пiдсiдаючи до вогню.

– Неважко, - стиха мовив старий.
– Є давнiй мудрий спосiб. Ось гляньте.

Вiн вийняв з багаття двi палаючi гiлки, i пiдiйшов до найближчого отвору.

– Бачите: полум'я рiвне. А тепер пiдiйдiть сюди.

Слiдом за старим ми зайшли за найдальшi стовпи. У виямку, що вiдкривався за ним, виднiлося чотири вузенькi проходи. Старий пiднiс свiй смолоскип до одного з них. Полум'я одразу ж збилося назад i почало мерехтiти й гаснути.

– Де протяг - там i наскрiзний прохiд. У тому кiнцi його має бути печера. Це той хiд, який я знаю.

– Але ви казали, що є три входи до неї, - нагадав Роман.

– В цьому запевняли старi мисливцi, духи яких уже давно полюють разом iз духами древнiх предкiв. Я знайшов ще один прохiд, у якому вiдчувається такий же протяг. I пройшов ним. Виявилося, що вiн веде сюди з печери, у якiй ми щойно побували. Та хтось колись знайде i тi два. Якщо вони є. А поки що нам треба рушати до головної печери. Тiльки спочатку слiд повiдкидати камiння, яким закладено вхiд.

18.

Поки Вiчний Мисливець курив люльку, сидячи бiля вогнища, ми швидко повiдкидали камiння i побачили вузький коридор, що уступами вiв униз, в глиб гори.

– Ось це вже щось!
– вигукнув Роман, задоволено потираючи руки. Ясна рiч, йому хотiлося пошвидше розгадати таємницю цiєї головної шаманської печери. Та й менi - теж. Тiльки й того, що я не наважувався кинутися у прохiд поперед дорослих.

– Ну що, прохiд вiльний?
– запитав Аян Курун вiд вогнища.

– Вiльний, - вiдповiв я.

– Тут справжнi катакомби, - додав Чорногора.

– От i добре. Але я не раджу вам iти туди, - мовив старий.

– Чому?
– здивувався Роман.
– Вважаєте, що там буде щось страшне, небачене?

– Нi, я так не вважаю. Навпаки, менi здається, що там буде звичайнiсiнька печера.

– То чому б не глянути на неї? Тим паче, що маємо в запасi ще три години.

– Як хочете, - похитав головою старий.
– Аян Курун не радить ходити туди.

Ми здивовано мовчали.

– Можемо сходити туди й удвох, - шепнув я Чингiсовi.
– Не сьогоднi, то через кiлька днiв.

– Звичайно, можемо. Ти менi друг. I якщо попросиш...

– Тiльки не треба таємних змов, - викрив нас Роман.
– Ви лишаєтеся тут. А ми з Орестом пiдемо в розвiдку. Коли досягнемо печери покличемо.

– Чому ви?
– спробував заперечити я.
– Хiба ми не такi ж?..

– Не такi, - увiрвав мене Роман.
– Мало що може трапитися нам на шляху.

– Це нечесно, - знову кажу я. Але Чингiс сiпає мене за рукав:

– Не можна так нечемно говорити зi старшими, - шепоче вiн.

– До чого тут нечемнiсть?
– не розумiю.
– Може, вони нас i не покличуть. Скiльки пройти до цiєї печери i не побачити найцiкавiшого. А вiн: "Чемнiсть, старшi..." Хiба ми з тобою дiти?

– Якщо вже зiбралися йти, то кiнець мотузки залишiть менi, сказав старий, так i не пiдвiвшись вiд вогнища.

– Розумно, - погодився Орест. I подав старому кiнець клубка. Старий об'язав його довкола одного з каменiв i знову заходився смоктати свою люльку. А коли Роман i Орест рушили, крикнув:

– Якщо мотузка закiнчиться, краще повертайтеся!

– А ми пiдемо слiдом, - прошепотiв я Чингiсовi.
– Тримаючись за мотузку.

– Це iдея, - погодився Чингiс.
– Так i зробимо.

Першим iшов Роман Чорногора. За ним - Орест... Якийсь час ми бачили їх постатi, потiм - лише рухливий промiнь лiхтарика. А згодом зник i вiн.

Час i нам вирушати. Щоб якось зняти напруження, я глибоко вдихаю повiтря. I теж потираю руки. Як Роман, якого останнiм часом усiляко намагаюся наслiдувати.

– То що, пiшли?
– запитує Чингiс.
– Давай менi лiхтарик. Я пiду попереду.

Дiд Курун розумiє, про що ми шепочемося, зацiкавлено озирається, але мовчить. I ми рушаємо.

Вiчний Мисливець щось гукає нам услiд. Але я вже не можу зрозумiти його слiв. Мене зачаклували темрява пiдземелля, якийсь таємничий шерхiт, що долинає невiдомо звiдки. Дивно, але у проходi нема жодного каменя. I стiни такi гладенькi, наче хтось обтесував їх. Невже й справдi обтесували?

В кiлькох мiсцях ми бачимо вiдгалуженi ходи. Вони значно вужчi й нижчi. Але ми не звертаємо в жоден з них, а петляємо вслiд за мотузкою. Подумки я хвалю обачнiсть Вiчного Мисливця. Ми не випускаємо мотузки з рук, нiкуди не звертаємо, та все одно в мене зринає сумнiв: а раптом Роман i Орест самi заблудилися? Може, давно треба було звернути в якийсь iз тих проходикiв? А раптом святилище шаманiв лишилося десь обiч нашого шляху?

– Чингiсе!!
– неголосно кличу я.

– Що?
– озирається вiн, спрямовуючи промiнь лiхтарика менi пiд ноги.