Чтение онлайн

пастою з білого сиру та оселедців у томатному соусі, я цю пасту сама собі готую, щоправда,

сьогодні вона чомусь мені не вдалась, була закисла, і відчуття голоду нікуди не зникло,

просто опустилося кудись до кишечника і там причаїлося, згорнулось у клубок кошеням.

Тому я подалася далі розмальовувати стіни різнокольоровими рибами й квітами. Так, ніби я

живу а акваріумі, у якому ще живуть, окрім мене, квіти й риби, і нам добре разом, такий собі

симбіоз, ніхто ні на кому не паразитує, ніхто нікого не утискає, не заважає, просто ми

дивимось одні на одних, часом говоримо, риби взагалі виявилися дуже балакучими, вони

підпливають до мене і штовхають мене під бік мокрими головами, мені з ними дуже

подобається. Не встигла я їх подомальовувати, а ми вже були добрими друзями, може, з

рибами завжди так. А потім так світило крізь вікно сонце, що я згадала, що в мене немає

свого сонця у кімнаті, й намалювала його собі на стелі, велике і яскраве. Риби дивляться на

сонце і посміхаються, їм подобається, коли сонячне проміння заплутується у них у хвостах.

Потім я думала про те, що коли мені все набридне, я, може, також захочу стати рибою,

семикольоровою і веселою. Мені не треба буде ходити до школи, відповідати на різні

запитання тоді, коли мені найменше хочеться говорити і вигадувати відповіді, розв'язувати

задачі з фізики, креслити в зошиті з геометрії рівнобедрені призми, вираховувати площу

зрізаних конусів і робити всяку таку іншу маячню невідомо навіщо. Бо ж риби не ходять до

школи, принаймні у нашій школі жодної риби я не бачила. Ні риби, ні птиці, ні звіра, тільки

скелет мавпи в кабінеті біології та гербарій. Але вони не вчаться, їх експонують, а це зовсім

не одне й те ж. Мені треба буде тільки вода, бо риби без води помирають, хоча воду

насправді можна уявити, якщо дуже захотіти, можна уявити, що навколо сама вода, а може, я

буду сухопутною чи небесною рибою, тоді мені вода навіть не буде потрібна. Я плаватиму

між хмарами, гулятиму вулицями, пересуватися буду на хвості, головне тільки, щоб мене не

з'їли, бо люди часто їдять риб, тут нічого не вдієш. Я не знаю, навіщо гаяти час на всяку таку

фігню, на яку ми його гаємо в школі, тому часом, коли це все мене зовсім замахує, я, замість

сидіти на уроках, дуже довго катаюсь у трамваях або просто тиняюся вулицями. А часом ми

з Олегом ідемо до лісу. Але не просто так, а дивитися на моє озеро. Уперше ми пішли туди

на початку минулого березня, уроки закінчилися рано, ми з Олегом були черговими, я

витирала дошку, малювала мокрою ганчіркою різні кумедні фізіономії, а він замітав і мив

підлогу, правда, потім я вирішила полляти квіти, щоб уже зовсім не бити байдиків і не

звалювати всі обов'язки на одну людину, навіть якщо це й хлопець, я задивилася на фіалкове

око фіалки, це так смішно звучить фіалкове око у фіалки, і, здається, зовсім забула, де я. «Ти

тут на зовсім хочеш залишитися? — іронічно запитує Олег. — Трудовий десант завершено».

«Ні, ходімо», — кажу я трохи ніби непритомно і сама собі дивуюся: ну, фіалкове око у

фіалки, ну, подумаєш, що тут такого. Ми з Олегом вийшли зі школи, в обличчя пійнуло

вологим весняним повітрям, я втягнула його в обидві ніздрі, зрозуміла, що це нарешті весна,

і засміялася голосно, дзвінко, закинувши голову, мені здавалося, що небо так близько, і

захотілося танцювати якийсь божевільно швидкий танець. Тільки надто слизько і скрізь

калюжі. Довго я не протанцювала би. «Весна пахне, — кажу я. — Треба йти до лісу. Там її

ще більше. У лісі все інакше». «Там мокро», — каже Олег. «То й що? А тут сухо? У мене

непромокальна мембрана на черевиках. Хочеш піти зі мною подивитися на моє озеро?» «У

тебе є озеро?» «У лісу є озеро, воно мені дуже подобається, тому я кажу, що воно моє. А

взагалі я думаю, що воно і нічиє, і кожного. Якщо воно тобі сподобається, може бути й

твоїм». Від мого будинку ліс через дві вулиці, до озера йти п'ятнадцять хвилин, ну, а від

школи півгодини. Ми долаємо цю віддаль мовчки, дорога в лісі протоптана, точніше

проїжджена, бо на озеро їздять машинами. Часом на дорозі калюжі широкі й глибокі, теж

трохи ніби озера, тому нам доводиться обходити їх по снігу, в Олега джинси мокрі від снігу,

у мене чомусь ні, мені від цього смішно, але я вирішую, що цього не коментуватиму, треба

бути чемною з гостями, які приходять до мого лісу. На озері крига ще зеленава, подекуди

жовтувата, видно, що вона м'яка і невдовзі буде сходити, відпустить озеро. Біля берега

ополонка така, як велике людське око. Тут видно, що вода живе, дихає, що тільки тут вона

може подихати. Я присідаю, щоб роздивитися слимака, який спить на дні, може, то й не

слимак, а щось, що мені здається схожим на слимака. Думаю, що на воду можна дивитися

дуже довго, безконечно. Олег також присідає, ми довго дивимося, як вода дихає. «Я теж

живу, як вода», — видихаю якось несподівано для самої себе. Олег коситься у мій бік, його

очі — знак запитання, вони вимагають пояснення, що ти говориш, дівчинко, як це ти живеш,

як вода, ну, та ясно, на скільки там відсотків людина складається із води? «Ну, я хотіла би

жити, як вода, так спокійно, знаєш, щоб не боятися і просто текти й дихати». Я не знаю, чи я

кажу те, здається, не зовсім те, тільки мені зараз дуже добре, біля цієї зелено-жовтої води, в

Олега очі такого самого кольору, тільки я не знаю, чи треба йому про це казати, вони у нього

просто дуже живі, і мені це подобається. Очі в нього дихають. Олег нічого не говорить,

дивиться на мене пильно, трохи насмішкувато й іронічно. «Важко жити, як вода», — каже

він, і я знаю, що він розуміє, що я маю на увазі, і що це не просто так, і що він трохи

тривожиться за мене, за те, що я так думаю. Ми водночас підводимося на рівні ноги, стало

зовсім сиро, вітер пробирає до кісток, ми повертаємося додому мовчки, Олег проводить мене

до дверей мого під'їзду. «Мені сподобалося твоє озеро», — каже він на прощання. «Воно