Чтение онлайн

— За що їх, Романе? Люди ж, — запитував я розпачливо сина. Сьогодні, однак, не було коло мене сина, його ніде нема, він проріс зелом чи деревом під польським Лобліном, зате торкнув мене за лікоть струбок Петро Когутик… торкнув вибачливо, але вимогливо.

— То чого ж стоїмо, директоре? Чекають там на нас. Справді, в читальні на мене чекали. Товариш Ступа кивнув зі сцени головою, рукою показуючи, щоб я сів на передню біля сцени лавку; на сцені так само, як кожної суботи, стояв на столі розчепірений кулемет, націлений дулом на зал, і так само попирхували й чаділи гасові лампи, і так само саля горбилася принишкло, ховаючи в коміри голови, і лише дітлахи попискували, як миші, і так само товариш Ступа походжав гонорове по сцені й повчав людей, як мають жити в будущині без власної землі і без коней, без Бога й без інших буржуазних пережитків. О, товариш Ступа красно говорив про майбутнє колгоспне життя: гуртова радісна праця, пісні, на полях трактори та комбайни, душа селянська скине з себе правічну силу землі, тягар і розкріпачиться, випрямиться, гляне вгору, щезнуть біди, ти вже не будеш, як тепер, вдень і вночі боятися посухи, мокви чи граду, за тебе будуть думати мудрі агрономи. За тобою, один з другим, стоїть наша партія, товариш Сталін.

Я заслухався; я знову мимоволі згадував розмову з сином про благословенні чисті прапори, і… і мені сьогодні теж хотілося повірити у них, у ці прапори, у щасливе майбуття моїх краян. Може, й справді, не такі страшні чорти, як їх малюють? Може, й справді, людина врешті розігне спину і погляне на небо й на те поле інакшими очима і побачить, що поле — це не тільки жито та картопелька, а також жайвори, квіти, пошум колосся і золоте мрево, яке гойдається над цілим тихим світом. Здавалося, цей суворий капітан у виблищених чоботях і портупеї, підтягнутий, лобастий чисто виголений, тримає у своїх долонях невидимі нитки від золотавого мрева і від дзвіночків польових жайворів, і, що говорити, селяни з глибин читальняних сутінків, із смороду махоркового диму споглядали на нього зацікавлено й привітно, їм, взаправду, в'їлася в душу, як їдь, земля, оце неродюче Кам'яне поле, і, напевно, чимало з селянського гурту хотіло б якось звільнитися від нього, од свого триклятущого поля, як від каторжного хреста, тільки… тільки страшно їм було залишатися опори під ногами, не уявляли, як будуть лягати спати без вічного клопоту, що завтра треба сіяти або ж сапати, косити чи возити, поки санна дорога, гній на поле…

Замилування опером минулося, лишень він перейшов до другого «номера програми», як він сам сказав. Тепер Ступа вичитував прізвища тих, які саботують м'ясопоставки, як і тиждень тому, та ще не розрахувалися з державою зерном й картоплею. «А це явний саботаж, шляк би вас ясний трафив, — входив у злість товариш Ступа. — Я знаю, бандити з лісу підмовляють не квапитися годувати совітів, бо нині-завтра вибухне війна з Америкою і все переміниться. А я вам, громадяни, авторитетно заявляю, на Америку й на бандитів не сподівайтеся, я до останнього зеренця вимету у ваших коморах, бо ваш святий обов'язок перед державою здати хліб і до хліба… на ваш хліб чекають робітники в місті, всі, хто відбудовує знищене війною народне господарство».

— А ми їсти не хочемо! — раптом хтось з середини, із сутінків вигукнув відважно, і товариш Ступа мало не спіткнувся на сцені. Він зупинився і, вдивляючись у салю, що аж западалася, здавалося, від страху й покори під землю, свердлив поглядом людську масу.

— Ну-ну, — сказав поволі, ледве не пошепки. — То хто там такий відважний і голодний, понімаєш? Виходь на сцену, тут умить нагодуємо.

Ступа ще очікував, що хтось таки підведеться зі свого місця, але минали хвилини, читальня далі німувала. Тоді Ступа засміявся.

— Ви думаєте, я не дізнаюся завтра, хто нині в Горопахах зголоднів? Ви думаєте, що нема в мене чутливих вух і пильних очей? Одначе я вже сьогодні переконаний, що це вигукнув ворог, подонок, який постійно годує у схронах бандерів, а радянській владі показує дулю. Хіба минулого тижня не були арештовані Федь Долішний та Прокіп Мельник за те, що на «буфони» збирали гроші для бандитів? Не журіться, «трійка» у Бистричанах дасть їм на повну котушку, а сім'ї поїдуть на висилку в Сибір. Бо як же інакше виполювати з нашої нивки чортополох. Чи як кажете, громадянине Гайдаш? — оперуповноважений несподівано звернувся до мене.

За шкільною звичкою я підвівся з лави, похнюпивши голову; мені не хотілося підносити голову; я боявся, що коли підведу голову й зобачу очікувально-ввічливе по-єзуїтському усміхнене обличчя оперуповноваженого, то не стримаюся і скажу таке, що давно повинен був сказати… я повинен йому сказати, що негоже, чоловіче, отак говорити з людьми, цілитися у нас кулеметом і погрожувати Сибіром. Що тут балакати, товаришу Ступа, час справді складний, переломний. Ви ось тут агітуєте за радянську владу, а вночі городами прокрадуться нишком ті, що в лісі, й теж скажуть селянинові: давай хліба, давай сала, самогону. І спробуй-но не дати… І чи дивно, що стоїть селянин… стоїть бідний наш Іван посеред Кам'яного поля й боїться глянути вправо або ж вліво?

Промова моя на сьогодні була наготовлена, я носив її на язику, як у кишені, збираючись при нагоді кинути її у вічі товаришеві Ступі, одначе якось не зважувався, а простіше сказати — й на мене мала вплив магія його безпардонного мату. Я, виходить, боявся Ступи? Він і мене залякав. І я знав, що й сьогодні теж не зважуся виказати йому прилюдно наболіле, і за це себе ненавидів. Теж мені оборонець народу…

— Ну, ну, громадянине Гайдаш, ми чекаємо вашого мудрого слова, — все ще чипів посеред сцени товариш оперуповноважений, націлившись у мене простягнутою рукою. — Скажіть-бо: хіба не ворог кожний, хто жалує для радянської влади буханець хліба… а влада, може, тим хлібом нагодує осиротілих дітей фронтовиків. Чи, може, вчителю, вам не шкода виголоднілих дітей?

Він іронізував наді мною.

Він начебто стояв тепер під благословенним прапором, і я думав, що Ступа має рацію: гріх не нагодувати голодних дітей. А ще я подумав, що своїм праведним прапором він затуляв горопахівську нужду: ой, не часто й горопахівські діти їдять той хліб… чи не частіше їдять лободу, а вівсяний корж — для них теж немала розкіш.

Але й цього я йому не сказав, та йому, власне, й не були потрібні мої відповіді, йому не залежало на них; йому залежало на тому, щоб принизити мене, показати свою владу наді мною, це я тепер зрозумів, тому й приведено мене сюди під дулом автомата.

Читальня ожила в пошептах, у перемовах, хтось за моїми плечима пирскнув сміхом, і не знати було, що означає той сміх… сміялися з мене, з мого боягузтва? Чи просто було комусь смішно, що оперуповноважений тримає по стійці «струнко» директора школи й «зицирує» його, як найостаннішого школяра.

— Ви, громадянине Гайдаш, не мовчіть, не задля того, щоб ви мовчали, покликано вас перед людські очі, — вже іншим тоном, сухим, офіційним заговорив товариш Ступа. — Ми покликали вас, щоб ви отут перед людьми відзвітувалися, як вчите та чому навчаєте наших дітей. Люди хочуть знати… я теж хочу знати. Прошу на сцену.

Я було зробив крок, щоб таки видибати на сцену, й одразу призупинився. Що означає цей нагальний мій звіт, хто його вимагає і кому він потрібний? І чому це я повинен звітувати перед Ступою? Він хто такий? А крім того, чому мене, старшу людину, виставляють на сцену? Для посміховища?

— Вибачайте, але не маю чого робити на сцені, товаришу Ступо, — відповів я твердо. — Я не якийсь артист… І ніякого звіту робити не буду.

— Я все ж таки прошу, громадянине, на сцену, щоб вас усі бачили… — стримував себе товариш опер. Я відчував: баглося йому крикнути, скомандувати, він не звик, щоб йому перечили. Права його рука імпульсивно раз по раз хапала за кобуру пістолета… йому страх як хотілося погрозити мені зброєю, проте не давав руці волі, лише механічно то розстібував, то назад застібував кобуру.

Була це мука для його знервованих рук.

— І не просіть, і не наказуйте, — промовив я у напруженій тиші, і кожне моє слово у цій тиші було важке: передні ряди в залі аж попригиналися, боячись, певно, щоб котресь моє слово не впало на їхні голови і щоб завтра їх не покликали за свідків. — Мене й звідси, з місця видно кожному. — Мої ж слова мені самому додавали хоробрості, я ж нічого не втрачав і нічого не здобував, я не був винен у нічому ні перед оперуповноваженим, ні перед Горопахами. — Я у Горопахах, щоб ви знали, вчителюю більше тридцяти років, і тут, у цій салі, певно, сидить дві третини моїх учнів учорашніх, позавчорашніх і ще хто знає колишніх… і коли вони щось мають до мене, то хай спитають. Хай, якщо заслуговую, кинуть у мене каменем. — Я повернувся до салі, до людей, сотні пар очей споглядали на мене і стривожено, і зацікавлено, колишні мої і теперішні учні не могли второпати, чого від мене вимагає Ступа. Упокорення? Поганьблення? За що? В людських очах світилася підтримка, я майже фізично відчував цю підтримку, вона була схожа на невидиму стіну, на яку я міг опертися; людям було втішно, що їхній старий учитель не піддається оперові.