Чтение онлайн

Я, немов малий, торсав маму за лікоть і запитував: за що ж усіх наших людей і старого вчителя так покарано; мама й не чули мого запитання; а тим часом хтось із газдів на возах цих приречених, що скрипіли й тарахкотіли селом, чи то із хмелю самогонного, чи із жалю, з відчайдушності, притлумлюючи плачі, крики, вигуки прощання, кількаповерховий мат, затягнув «Вічную пам'ять»; і спів цей поховальний, що складався лише з двох слів, виспіваний якимось голосистим ґаздою аж попід хмари, у першу мить приголомшив усіх громом, розгубленістю, люди, певно, не відразу й второпали, кого це сьогодні ховають, у першу розгублену мить «Вічная пам'ять» стосувалася когось іншого, далекого й чужого, це того начебто чужого везуть сьогодні до ями, а ми ж живі, ми жи… Та помилка небавом була вияснена, в наступну мить «Вічная пам'ять» співалася для себе, люди побачили, що то їх везуть до ями… везуть під дулами автоматів, під штиками, а ще навколо пси і пси. І вони, самі себе ховаючи, теж підхопили «Вічную пам'ять»; здавалося, печальні ці два слова співали небо і земля, і даремно тільки товариш Ступа, скаженіючи, стріляв угору з автомата, наказуючи замовкнути. Його ніхто не слухав; що значить якийсь автомат, якась команда супроти «Вічної пам'яті»?

Спів тривав, аж поки валки возів, попереду й позаду якої їхали для сторожі на вантажівках з півсотні солдат (а на задній машині стояв розчохлений, готовий до стрілу крупнокаліберний кулемет), не вигойдалася за село; жалібний спів чи впав сльозою на поля, чи розчинився в небесній прозорості, чи полетів за журавлями в чужі краї, одначе Горопахи ще надслуховували, ще люди не розходилися з воріт, чогось очікуючи. Очікуючи чого? Воскресіння? Постання з мертвих?

Надвечір оперуповноважений товариш Ступа привів до вчителевої хати купу стрибків, і всі вони веселі, добре підхмелені оберемками виносили на подвір'я книжки з Гайдашевої бібліотеки, скидали їх на купу. На самий верх товариш Ступа жбурнув розп'яття Ісуса Христа, яке колись Северин Петрович приносив до нашого класу на урок історії. Потім він облив купище книжок гасом і саморучно черкнув запальничкою.

Книжки горіли довго, неохоче, Ступа нервував, а гасу більше не було, він штуркав ожегом у книжкову купу, часто то одну, то другу книжку настромляв на палицю і піднімав вгору… і тоді піднята книжка спалахувала, як підпалений голуб. Але книжок було сотні, кожну на палицю не піднімеш, товстезні томи ніяк не піддавалися вогневі, вони начебто були для вогню недоступні, і це опера кидало в лють.

Та що він міг із ними зробити? Топтати їх? Розривати навпіл, начетверо? Я запитував маму, чому опер так ненавидить книжки, мама затуляли мені рота й затуляли долонями мені очі, а я із затуленими очима бачив пожарище на вчителевому подвір'ї, що ярилося, як свіжа велика рана.

Книжки диміли, криваво поблимуючи, цілий вечір і цілу ніч, їх ніхто уже не стеріг, і мої мама принесли серед ночі вихоплену з-під недопалків грубезну книжку; вранці я прочитав, що книжка називається Апостол і була надрукована двісті років тому в якомусь Крехівському монастирі…

— Буде це пам'ятка по вчителеві, — сказали вранці мама. — А крім того, книжка-бо церковна, божеська. Колись, як виростеш, прочитаєш… божеське-бо потрібне для душі.

— То чого ж те, що потрібне для душі, спалюють? — запитував я маму, дивлячись крізь вікно на чорну купу недопалків, що ще диміла на Гайдашевому подвір'ї.

— Хіба я знаю, сину, — відповідали безпорадно мама. — Хіба я знаю, що діється на білому світі? Може, вже книжки не потрібні для душі… бо якось казав Ступа в читальні, що й душі нема. Є пара…

Вранці повернулися з пересильного табору на залізничній станції Брошнів-Осада спорожнілі вози; і коні, і фірмани виглядали наче потовченими, змученими; коні ледве переставляли ноги й вони вже не мали сили тягнути вози… вози були важкі, від вчорашнього зойку і сліз.

Останнім приплентався своєю шкапиною Семань Бойко. Він зупинився перед ворітьми і поклав на місток Марунчину пошивку з печеним хлібом.

— Не взяв професор і всьо, — пояснив коротко Семань. — Нащо йому наш хліб, коли ми від нього відцуралися?

Його майстерня була на горищі над четвертим поверхом будинку на розі вулиць Маяковського і Конопницької, і я добре задихався, поки крутими залізними сходами, що видзвонювали під моїми черевиками на цілу притихлу каменицю, вихопився на верхотуру. Художник Василь Васильович Бережан, однак, не чув, як дзвонили й гуділи залізні сходи, зрештою, він зовсім не звернув уваги, коли я рипнув привідчиненими дверима, переступив високий поріг і опинився в розлогій, ущерть залитій сонцем майстерні; художник малював, власне, він сидів, згорбившись, перед мольбертом, обома руками підперши голову; в правій руці, як антена, тремтів довгий тонкий пензель… і тремтіння це тривало довго, може, й цілу годину або й увесь рік, художник ніяк не зважувався покласти мазок; він, певно, забув про пензель і про палітру, і про все на світі. Перед ним у глибокому старовинному кріслі терпляче сиділа, закинувши ногу на ногу, зовсім гола, лише в босоніжках та з однією ниткою червоних коралів на шиї немолода, але ще свіжа жінка. Признаюся, що в майстерні серед плеса яскравого світла, що лилося через величезне вікно, прорізане в даху, осліплений цим світлом, я однак найперше побачив жінку, а вже потім — художника; заскочений несподіваною сценою, я хотів було шмигнути назад за поріг, я, певно, злякався безсоромно оголеної жінки, але вона й не ворухнулася, не зробила спроби затулити груди, навпаки — посміхнулася мені привітно, заохочуюче, мовляв, чого ти, старий чоловіче, злякався, не бачив голої жінки, заходь-но, будь гостем й цій хаті, де повно сонця, де пахнуть фарби і сушене зілля, де, якщо хочеш, можеш надивитися на мою вроду.

Напевне, що цього всього жінка, зобачивши мене на дверях, й не думала, це я сам вигадав… я мусив вигадати якусь причину, виправдання, бо справді, не міг я звідси втекти, як хлопчак, і не міг одірвати від неї очей — вона це розуміла, знала притягальну силу своєї зваби, бо таки посміхалася мені, і усмішкою своєю заворожувала.

Я присів на поріг.

Я пробував одвести від жінки погляд, нипав очима по майстерні, як злодій, жмурився від світла, знаходив очам ще якусь роботу, а вони, очі, все одно поверталися раз у раз до оголеної жінки, до її повних грудей, до розпущених каштанових кіс, до її по-жіночому стиглого стану і бедер; жінка не була красунею, в обличчі, крім загадкової усмішки, нічого такого особливого не було, вона була просто розквітлою жінкою, яка давно зазнала радості материнства і котра сьогодні знала, що вона красива не очима чи витонченою ніжкою, а якраз зрілою своєю жіночістю.

Але скільки могло тривати це мовчазне споглядання? Годину? Дві? А втім, чи я знаю, скільки часу горбиться художник перед своїм мольбертом і перед жінкою, не в змозі поворухнути пензлем. Може, з самісінького ранку? З учорашнього дня? Із позавчорашнього? З початку світу? Поправді кажучи, мені самому хотілося сидіти на порозі безконечно, споглядати голизну жінки… і мимоволі ж думати про свою молодість, жаліти, що вона, моя молодість, минулася, і згадувати іншу жінку, молоде пружне тіло моєї Юстини… моєї Юстини, котра уже третій рік лежить спаралізована, й нічого від неї, тієї молодої, не залишилося, окрім очей, повних запитання: чому мене Бог покарав паралічем, чому мене Бог покарав колгоспними цукровими буряками, під час копання яких восени у дощ, у грязюці мене обвіяло стуленим вітром?

Ой, смутку мій Юстино…

Я геть чисто призабув, що приїхав до Бережана з певною метою, що внизу чекає мій латаний-перелатаний «Москвич», що я взагалі приїхав до Львова не сам собою, а за дорученням громади, від цілого Черчена; мені подобалося сидіти на порозі, гейби в затінку під липою, і спостерігати, як під широченним вікном у стелі, під сонцем розквітає і світиться ніжним світлом дивне створіння. Відпливав, розсотувався мій смуток… смуток мій став гірко-солодким, як мед, що назбираний із лісового зілля, мені давно не було так добре й затишно на душі, як у цей час, коли сидів на порозі і спостерігав за жінкою, її світло переливалося в мене й перемінювало мене, робило набагато молодшим… молодшим і щасливим. Я не дивувався, бо давно знав свою здатність, незважаючи на пенсійний вік, відкривати для себе щось незвичайне… і здатний цим новим і незвичайним захоплюватися і ним збагачуватися. Ні, я не мав бажання оту жінку пригорнути чи бодай торкнутися її плеча, мені доволі було сидіти непорушне на порозі, дивитися їй у вічі й слухати самого себе… і слухати, приглядатися внутрішнім зором, як у мені, десь у глибинах, у потоках крові блукають спогади про щось невловиме, про минуле…

— Може, на сьогодні досить, Василику? — спитала жінка глибоким грудним голосом. І, не чекаючи згоди художника, легко підвелася й без поспіху пішла в куток майстерні за фіранку. Мене вона тепер начебто не помічала, нібито я і не сидів цілу вічність на порозі, нібито я не любувався її світлою наготою; я відчував у душі жаль, що вона зараз одягнеться, вийде і зникне назавжди з мого життя й не залишиться в мені ніякого сліду по ній… ні сліду, ні іскринки, нічого.

А може, залишиться в моїй душі її усміх, погляд, світіння її тіла? Хіба це вже так мало? Чи багато?

Я був смішним, правда?

Я підвівся з порога і вже готовий був спуститися сходами вниз, зовсім забувши, що приходив сюди, у майстерню художника Василя Бережана, не для того, щоб ловити загадкову посмішку оголеної жінки… я прийшов із чимсь іншим, із дуже важливим, головним… і те головне потрібне не лише мені, а усім нам, а я, одначе, забув про головне, я думав лише про себе… і ще я думав, що колись восени, у замрячену сльоту буду згадувати жінку, що світилася оранжевим сяйвом.

Я був егоїстом, так?