Чтение онлайн

— Та де… де б я могла звикнути до його смерті, — відповіли мама. (Губи їх — сині, а попід очима — чорно). — Я звикла, кажу вам правду, до смерті старшого сина. Він десь на хребтах у Карпатах упав і лежить на Дуклі. Мені-бо прислали похоронку… похоронка — це немовби хрест на гробі на нашому сільському цвинтарі. А Зеника я очікую живого. Ніхто ж бо не видів його смерті.

— Ой жінко, — заломила руки Кукурудзиха. — Я її, синову смерть, виділа, — промовила спроквола. Голова її важко впала на груди, очі встромила в землю.

— Коли то сталося? — спитали тато. Голос їхній був ламкий, хриплий.

— Давно, — відповіла Кукурудзиха, не підводячи очей. — У сорок восьмому, пам'ятаю, на Спаса, серед ночі. Моя хата коло лісу недалеко… Монастирем ліс називається, корчі підповзають мало не до порога. Була мені біда з тією лісовою близькістю. Вночі — наші хлопці: бабцю, відчини. Голодні були, звошивлені. Я їм сорочки прала і нафтою голови мастила від вошви. А вдосвіта надбігала з району якась «Червона мітла» або «Чорна кішка», то ще якась холєра… та всі з автоматами, та всі люті, як пси, та один із другим ставлять мене під стінку й кричать: «Растрєляємо, суко, єслі не прізнаєшся, что бандеровцам помагаєш». А я з-під стінки… а я тую стінку, чуєте, нігтями довбаю й плачу: «Нащо розстрілювати, коли й так скажу, що деколи партизани з лісу приходять. Що ж маю робити? Прийдуть і наказують: „Бий воші, бабо, бо то більшовики“».

Совіти в синіх кашкетах реготалися, що скоро бандерівців в схронах та по лісах воші стереблять, потому «визволителі» наші ретельно перевернуть усе в хаті до нитки, спичаками подвір'я перетикають, кожного разу схрона шукали, криївку, і біжать далі в село. А я стою, під стінкою, чекаю пострілу.

І чи один раз так діялося…

Вночі перед Спасом більша сила совітська, як саранча, налетіла на ліс. Хмара їх була. Цілий день у Монастирі грали машінгвери й гримали вибухи. Що діялося в лісі — не знаю. Хвалилися потім командири з району, що три машини вбитих бандерів повезли до Бистричан. А одного недобитого, пораненого в груди й в обі ноги, видно, не запримітили, він цілий день лежав у болоті. Можете собі уявити, прошу вас, який то був для того хлопця страсний день… а може, й не день, може, він і не бачив дня, бо сходив кров'ю і ніч заступала йому очі.

Одначе хлопець не хотів вмирати посеред лісу самотнім… не хотів, щоб вороння ним живилося. Він повз і повз цілу ніч, вмираючи щораз і щораз воскресаючи, поки на світанку не зобачила його на своєму подвір'ї біля криниці… коло кам'яного жолоба, з якого напуваю корову. Він лежав на крисі жолоба, і я думала, що партизан вмер, а він руку встромив у воду і ворушив слабо пальцями… і, певно, вода тримала його при житті. Що я могла з ним зробити?

Признаюся вам: і страшно мені стало, бо кожної миті могли наскочити енкаведисти, і жаль мені було хлопця. Лежав він увесь обкервавлений, мундир подертий, лице заросле, чорне, в правій руці мав револьвер… револьвер той був увесь у глині. І я зрозуміла: він кулю в револьвері заладував для себе.

— Не кваптеся, нанашко, — перебили мої мама і взяли благальне Кукурудзиху за руку. — Най він іще поживе…

Гафія Кукурудз замовкла. Тиша тривала довго, цілу вічність, мабуть, мої мама стовбеніли біля не баченої ніколи криниці, де лежав наш бідний Зеник.

Аж тато врешті спитали:

— І що було далі?

— Далі… я занесла хлопця до хати і поклала на лаву, спершу вийнявши з руки зброю. Він блимав білими від болю очима й шептав… і шептав, щоб я стрілила йому в голову або в серце… тепер уже можна йому вмирати, бо принаймні буде похований.

А я розірвала на пілки стару свою сорочку й обмивала страшні його рани літеплом, а на чоло клала мокру шматину. От вся була моя поміч… — Стара важко дихала, переживала, видно, давно переболене. — Що я більше могла? — і заплакала. — Що я більше могла зробити, щоб втишити його муки? Покликати дохтора? Де він? Молитися Богові? О так, я молилася… молитви мої зливалися з слізьми, з стогоном пораненого, його маренням. Він зривав з себе бандажі, мої молитви і сльози, видно, не помагали, хапався сідати… сідав і падав, як сніп, і все просив віддати йому пістолю.

Так тривало цілий день.

Надвечір заснув чи втратив пам'ять, бо лежав тихо, як дитя в колисці. Я сиділа біля нього й відганяла мух, що лізли в лице, і був він мені у цю хвилину, повірте, рідним сином. Щось мені так стало давко на душі… якось по-новому стало на душі, ні, не скажу, що це нібито нове почуття, чи як його назвати, було радісним… бо яка то радість, коли ось хлопець вмирає. Було мені сумно, так, душа моя тліла, але й… але й солодко було. І ви, люди добрі, не судіть мене, не подумайте про мене нічого злого, я потім зміркувала, що то обізвалося в мені почуття материнства. Я до старості дожила, а такої медовості не зазнавала, жила собі самотинне під лісом, хлопи чомусь обходили мене боком, я їх, певно, відстрашувала… така з виду нефайна, кістлява була. Замолоду це мене мучило, бо, прецінь, не з дерева витесана, хотілося дитинки, потім хотіння минулося на цілі віки, аж… аж воскресло щось, мовби я сиділа коло свого сина, воскресло щось солодке, рідне, материнське.

Воскресло й вмирало, чуєте…

Я плакала, уткнувшись в ноги пораненого… я ніколи так не плакала, ніколи мій жаль і розпука не були такі бездонні, і я не знала, як порятуватися від безодні, що розверзлася переді мною, від болю, що краяв моє серце на кавалки.

На лаві лежав мій син.

Я бачив: мої мама заперечливо покрутили головою; вони не хотіли ділитися з кимсь навіть своїм болем.

— Ні, — таки промовили вголос. Але Гафія Кукурудз не звертала на маму уваги.

— Так мені стрілило, жінко, в голову… і не перечте, — сказала суворо. — Так я хотіла; так напоумив мене Бог; так краялося і плакало моє серце. Ні, не було це гріхом, що я усиновлювала собі чужого сина. Як це не страшно, добрі люди, як це, може, не по-людському, але, бігме, в тому риданні, в плачі я була щаслива: я мала над ким і за ким плакати.

Стара Кукурудзиха всміхнулася, підвела голову й по черзі споглядала то на маму, то на тата.

— Я щось таке торочу несусвітне? — спитала, все ще усміхаючись; усмішка скрасила її вилицювате й довгоносе обличчя. — Чи ви мене розумієте? — зітхнула, і похмурість її спеленала. — Чи зрозумів би мене цілий світ? Та й, якщо поправді, чи розуміла я саму себе? — Вона стиснула плечима і попросила в тата закурити. — Це я тоді, в сорокових, навчилась труїти себе. Тільки й розради, — затяглась глибоко димом.

Кашляла тяжко.

Ми всі терпляче очікували, поки вона відкашляється і думкою повернеться до своєї хати під лісом, що називається Монастир. Там лежав на лаві Зіновій.

— Ага, на чому я скінчила? — спохопилась Гафія, помітивши, мабуть, наше чекання. — О, згадала. Видно, я надто голосно плакала, бо хлопець на лаві кліпнув кривавим оком і ворухнув спеченими губами. Ледве розібрала його уривчастий шепіт. А він запитував, як ся називаю.

— Гафією, — відповідаю. — Нащо ж тобі, дитино, моє ім'я? Не бійся-но, не зраджу, енкаведистам не видам, — образилась я, дурна. Мені здалося, що він шукає по хаті чужих, тих, яких я повинна б привести, поки він спав, бо блудив очима.

— Я й не боюся, вуйно, — промовив він спокійно так, упевнено. — Чого б я мав боятися? І кого? Я вже стою… я вже стою… я вже стою, — повторив він три рази, — поза межами страху. Буду вмирати, — тихо вимовив. При своєму розумі був, здалося мені, свою смерть обдумав.

— Ой, — кажу, — пусто говориш, хлопче. Ти молодий, кров молода — смерть перебореш, — пробувала від чорних думок його відігнати. — А взагалі — мовчи, кожне слово коштує тобі здоров'я. Дохтори забороняють.