Чтение онлайн

— Втім, — я таки мусив спам'ятатися. — Я міг би вам. Майстре, про кожну свою книжку бандики гнути… особливо про книжку стару.

— Про себе оповідати не хочете, а про книжку — можете, — зауважив Бережан.

— Гадаю, що розповідь про якусь книжку — це також рядок із мого життєпису, — сказав я. — Книжки, я думаю, зробили з мене чоловіка… зробили, зрештою, таким, яким я є: де обтесали, де поглибили, де чогось дуже важливого додали. Хоч, щоправда, відомо, що людину формує оточення… про моє оточення, про тридцяті передвоєнні галицькі роки, коли я підростав, пишуть мудрі й не дуже мудрі писарі, що, мовляв, у селах панували суцільне жебрацтво, безробіття, темрява неписьменна, а горах — голод. Якась начебто суцільна мряка під низьким небом. Що, ні? Очевидно, все це було, але й були люди, які підставляли плечі під нависле небо і піднімали його… робили його вищим… і пробивалося з-поза їхніх плечей світло. Пам'ятаю зимові вечори в нашій черченській читальні: чимала зала вщерть заповнена жіночими й чоловічими кожухами, байбараками, латаними кабатами дітлахів, над якими чадила під стелею одна єдина лампа, а на сцені за довгим столом сидять три-чотири хлопці, таки наші сільські хлопці від плуга й від коси, і, немов «Апостола» в церкві, — читають почергово щовечора по дві-три години історичну повість Андрія Чайковського «На уходах». Саля, оте жіноцтво, що мало б прясти кужелі, чоловіцтво, котре встигло нарізати січки, нагодувати й напоїти худібку, нишкли в читальні… і в сутінках лише було чути, як хтось або зітхне тяжко, або скреготне зубом, або засопить люто, а жіноцтво сплакувало; і всі разом вірили у світ, змальований письменником; і бачили себе у тому далекому козацькому світі. Розумієте, Майстре, люд сільський, начебто темний, затурканий, аж стогнав і від болю і від захвату, занурюючись у свої первопочатки і пізнаючи себе. Книжка творила чудо, здирала більмо.

Між тим людом спрацьованим був і я; мені здається, що якраз у читальняні вечори я заразився, якщо можна так сказати, любов'ю до книжки. Сільський зашмарканий хлопака в маминому кабаті доглупувався, що в книжці затаєне щось дуже важливе, мудре й ворожбитне, яке конче мусить пізнати; я хотів стати ворожбитом, щоб наворожити людям білий хліб, легшу роботу, врожайне поле й турму овець… так, я хотів теж стати письменником.

У четвертій клясі, пам'ятаю, я відважився зізнатися у цьому бажанні прилюдно — це був підсвідомий порив, злет горобця чи хлоп'яча безрозсудливість… хто знає, що це було, але в домашньому завданні на тему «Ким ти хочеш бути, коли виростеш?» я написав: буду письменником. Мої ровесники попризнавалися у своїх розволоханих зошитах, що хочуть бути війтом, ксьондзом, шандарем, крамарем у кооперативі, січовим стрільцем, фірманом на жовтій бричці, якою їздив наш директор школи Ян Шепарович, просто ґаздою, але багатим; і це були нормальні бажання, і тільки моє виявилося ненормальним.

Вчителька пані Єва Єжанська веліла моє писання прочитати уголос перед цілим класом. Спершу я не второпав, чому саме мені випала така велика честь, і тому читав із зошита голосно й, мабуть, не без гордощів й не без радості: о, видите, хлопці й дівчиниська, я до ворожбитства додумався, я не знаю, як це бажання в мене виникло, може, читальняне читання підказало, але я хотів би, щоб від написаного мною у когось скапнула сльоза або щоб хтось зціпив кулаки. Та чим довше я читав і чим сміливішим я ставав у своєму вимріюванні, тим сильніше натикався на стіну, яку хтось вимурував між мною і моїми ровесниками в класі; мої слова, здавалося, з розгону вдарялися в кам'яне мовчання і розбивалися, немов горнятка з-під молока.

Поки хтось не пирскнув сміхом.

Я підвів голову: уже цілий клас підсміювався, а Йванко Гуків, що сидів у кожному класі по два роки, крутив пальцем по скроні, й це означало, й криві смішки теж означали, що я написав дурницю; я шукав підтримки у вчительки, але й вона, висока й худа, затулила рот хустинкою, щоб не розсміятися.

Я чипів перед ровесниками своїми і плакав, огніваний на вчительку, на ровесників і на самого себе. Хоч… якщо вдуматися, то не було чого на когось гніватися, і вчителька Єва Єжанська, і мої ровесники добре знали, що в мене не було ні батька, ні матері і що мене почергово «тримали» то котрась із старших заміжніх сестер, то брати Теодор і Юрко — всі вони на той час були жонаті, і я в їхніх родинах спав у запічку, доношував жіночі кабати, латані сорочки з дорослих і величезні шкарбуни, в холяви яких, щоб не хлюпалися по литках, коли треба було підбігти, накладав солом'яних віхтів. Посилали мене до школи лише взимі, бо вліті переважно пас худібку або ж брали мене в поле полоти просо чи льон, а коли орали весною і восени — то я водив коней.

Вчителька Єжанська власне так мені й пояснила: дурно, хлопаку, сьорбаєш носом, твої фантазії — мішок полови, з якої не всукаєш очкура, бо для того, щоб стати письменником, треба закінчити гімназію в Рогачі й вищу школу у Львові… а твоя школа, хлопаку, — граблі і гній.

— Господи, — зблід Василь Бережан, — невже вчителька була аж такою безсердечною. Було їй смішно… було їй заздрісне, що хлопська дитина, сирота, горобець сіренький, намірився випурхнути через вікно кудись поза вила й гній?

— Я не сказав би, — боронив я свою давню учительку. Вона вмерла геть-геть по війні, перебравшись з Рогача в Бистричани; колись випадково я набрів на бистричанському цвинтарі на її могилку з маленьким кам'яним хрестиком, а на хресті дощ роз'їдав карбований напис, що тут спочиває Єва Єжанська, скромна вчителька з Черчена. Я прикляк на її могилу й виговорив «Отченаш»… я давно, зрештою, простив їй дитячий мій плач, вона, в принципі, будучи реалісткою, мала рацію: бачила перед собою хлопчака босого, не стриженого й не дуже вмитого, в кабатині, рукави якої по лікті виблискували смальцем… бачила справді перед собою горобця, якому не долетіти до високих гімназій та університетів, крила-бо мав маленькі, підрізані, їх вистачає тільки для того, щоб перелетіти з гноярки на гноярку або ж шмигнути прудко до корита з вівсом, насипаного коням, і вхопити зеренце.

І вхопити зеренце…

— Як я зрозумів, Вербеню, — я любив, коли він мене називав «Вербень», бо ж не міг назвати «товаришу», «ґаздо», по імені й по батькові або ще якось інакше, — ви тоді перед учителькою Єжанською і перед своїми однокласниками відреклися відразу самого себе й прилюдно закопали свій талант, — наступав на мене Бережан. Він близько до серця брав мою розповідь або й виставляв себе на моє місце, адже був молодшим від мене лише на вісім-десять років і міг теж подібне пережити. Втім, він своє теж пережив.

— Хто заручиться, що був у мене якийсь талант і що начебто я його закопав? — пробував я боронитися. В душі, однак, обізвалося скигління, немов ожив далекий мій плач перед цілим класом. — Мені здається, що якщо хтось має до чогось талант, то закопати його неможливо. Ти його скелею привали, а він все 'дно знайде щілину й пустить зелений пагінець.

— Ой ні, — гаряче заперечив Бережан. — Бо що таке, по-вашому, талант, що таке «Божа іскра»? Я бачу талант у вигляді квітки, яку треба підливати у спеку й обігрівати в морози, й стерегти, щоб її не зірвав лихий мандрівник. Це праця, прошу вас, над собою.

— А я думаю, Майстре, що талант — то ж не якась там квіточка тендітна в городчику… я собі думаю, що талант — це едельвейс, шовкова косиця, що проростає на гірських вершинах і не боїться ніякого дідька… на зло всім чортам квітне і живе.

— Ну, ну, Вербеню, не маєте рації, — Бережан не дав мені до кінця віддекламувати свою тираду. — Не виправдовуйте самого себе. —

І замовк, немовби прислухаючись, як скиглить у мені давній дитячий плач.

— Ет, нема чого журитися, — тамував я нашу суперечку. — Принаймні я за нічим не жалію… і навіть хотів би похвалитися (щоб тільки не вректи, тьфу-тьфу), що життя мені вдалося, як паска вдається ґаздині. Це теж, скажу я вам, талант — жити на світі.

— Так, Вербеню, — хитнув головою Бережан. — Мудро сказано: талант — жити на світі. — Він походжав по кімнаті, заклавши руки за спину; він гвоє щось думав; брижилося чоло й голова гнулася додолу. — Тільки не від нас залежить… не завжди від нас залежить, — поправився він, — якою дорогою піде наше життя. Ми нічого не знаємо про себе, ми тумани осінні, хоч і вивчаємо себе протягом цілого життя… протягом цілого життя блукаємо у власній душі з ліхтарем у руках… блукаємо, немов у підземеллі, в якому на кожному кроці намуровано анфілади ходів і переходів, тупиків й накопано «вовчих ям», і ти й не здогадуєшся, що тебе за тим зигзагом чекає і яким ти станеш після падіння у «вовчу яму». Життя — це завжди загадка.

Бережан мав рацію, ми справді самі для себе невідомі незнайомці, адже стародавні недаремно запаслися нитками Аріадни, щоб людина остаточно не заблукала в катакомбах, щоб могла при бажанні повернутися до світла, й при світлі будучи, саму себе розпізнавати.

— Ой, Вербеню, мій Вербеню, — зітхав Бережан, — належите до галицьких «австріяків», котрі тримаються параграфів, як сліпий плота. Я чомусь переконаний, що життя — це не завжди… ні, на жаль, не завжди плавба до наперед визначеної пристані. Частіше здаємося на ласку хвиль.