Чтение онлайн

Може, будете сміятися наді.мною, добродію мій Василю, але я таки хочу вірити, що ви є Той, котрий забирає людські страждання; і не має, чуєте, значення, чи ви людина нинішня чи воскресли з давніх часів — якщо таке можливе — має для мене значення лише те, що вам відчинені двері Святого Духа, а в стінах Святого Духа вмуровано безліч каміння, на котромусь чистому камені, добродію мій Василю, викарбуйте долотом, намалюйте або ж вчаруйте в камінь оцей нинішній літній вечір, оцей сонний пошум Ключаревого саду, оті жовті, як латаття на мочарах, вогники в Ключаревих вікнах; і'вчаруйте в камінь, заженіть в глибочезні еподи і в кожну його жилку мене, Івана Слободяна з села Черчен, який зібрався вмирати… і не може вмерти, і не через гріхи не стинає мене смерть, бо гріхи, як гудзи, — косу обірвеш, а через те, що не висповідав комусь пережите, бачене, переболене, а головне — не сповнив те, що мені Господь призначив: допомогти розпізнати людям нечистих з пекла, які дотепер сіють на землі брехню… брехню сіють, брехню жнуть, брехню годують.

Ви, добродію мій Василю, мене слухаєте, а самі думаєте: а хто ти такий, Йване Слободяне, як ти, мудрагелику, навчився розпізнавати поміж людьми дияволів… і чо' ти, Йване Слободяне, ціле життя тоту науку від цілого світу й від самого себе приховував, і чому аж тепер, коли смерть стала на порозі й водно жона твоя кличе в нову хату, ти набрався відваги… ти, мой, повний відваги, як дзбанок води.

Маєте, добродію мій Василю, на таку думку повне право. Я теж мав право мовчати, бо чоловік, якщо вже він народився, має право на життя; сидів на моєму правому плечі ворон і в'одно нагадував про осторогу.

Історія моя проста, бо просте моє життя, воно було б схоже на життя того клена, що його мої тато, коли я народився, посадили на пам'ятку коло брами: пізно восени, коли опадало листя, а соки переставали шумувати в стовбурі й засинали глибоко в корінні, засипав; взимі клен гнувся під вітрами, що, немов здичавілі пси, налітали на село, й тріщав від йорданських морозів: а наступала весна, і він оживав, не пам'ятаючи ні торішньої осені, ні зими, викидав цвіт і листячко і знову грівся на сонці, як кіт: тихо, тепло, солодко, м'яко. Що більше треба? Я не бавився у політику, мене не обходило, що в Німеччині запанував Гітлєр, а в совітів людей позганяли в колгози, до моєї хати поштар не приносив ні однієї газети. Світ мій був малий і круглий, як бузькове гніздо на колесі від воза, і теплий, як вода в калабанях після липневого дощу; я знав тільки поле і плуг, роботу, від якої тріщали жили, й вічну журу, як роздобути грошей на податки й секурацію; зазнавав я, однак, і щастя, так, цвіла така рожева косиця, котру я носив у душі, бо, бувало, ночами тулиться до тебе молода гаряча жінка… і перса її пирскають вогнем і молоком, а в колисці на вервечках посапує мій первенець, Григор… а за вікном пливе пахуча, немов всюди на цілій землі — на дорогах, в містах і селах, устелена свіжим сіном ніч. Відчиню, бувало, вікно, зіпруся ліктями на верцаб і чую в тиші серед ночі, як росте мій син і як росте жито в полі, і як ремиґає худобина в стайні, а два мої сиві коники форкають у порожній жолоб; стою отак посеред ночі, посеред всесвіту, безмір часу, аж поки Параска моя, прокинувшись, не встане нишком із постелі та не обійме за плечі й не спитає… слова злітають з губ, як листячко з яблуні: «Що ж ти, мій Іванку, при місяці стоїш, як сновида?», а я кладу палець на її губи, щоб мовчала, щоб слухала… чуєш, над нашою хатою, над цілим подвір'ям літають та літають янголи й розсівають щастя, немов житнє зерно, а ми вранці зеренця позбираємо.

Одне слово, я жив і був, як переважно малися всі молоді ґазди за два-три роки до того, як Гітлєр ударив на Польщу. Відрізнявся я від інших хіба тим, що налягав на ногу й що дуже любив співати. Голос у мене був теноровий, чистий, як вода, без мене не обходилася ні Служба Божа в церкві, ні концерт у читальні «Просвіти», ні тим більше — фестин у Ксьондзовому Лузі. Наш парох отець Лавринюк, бувало, по Службі обіймали мене й цілували, й казали, що мій голос, мій спів, як білий голуб, долітає до Господа Бога і чарує його слух.

Найбільше любив я співати і після того, коли оженився, вечорами в парубоцькому гурті, що збирався просто-таки на моєму подвір'ї.

Що говорити, бувало, наробишся, аж поперек тріщить, бо ж весна, бо ж ореш і сієш, картоплю і кукурудзу садиш, а зійдуться хлопці… станемо колом, покладемо один одному важкі свої руки на плечі і співаємо, що не по правді, козаче, не по правді, соколю, зі мною живеш, бо, як звечоріє, до другої йдеш. Або ж про ту дівчину, що під дубом плаче, а на тому дубі ворона кряче, або ще якоїсь… іще й іще, безліч, чуєте, знали ми співанок… співанки жили посеред нас, як трава та листя. Спів наш спершу випробовував крила лише на моєму подвір'ї і літав навколо парубоцького гурту, потім поступово, бо крила міцнілії, кружляв, як бузьок над стодолою, щоб котроїсь хвилини, відчувши силу, змахнутії широко крилами й попливти над усім селом.

Я оповідаю це вам, добродію мій Василю, не задля того, щоб похвалитися, бо кому нині потрібна моя похвальба, а для того, щоб ви уявили, як співанки брали нас попід руки, як підносили вгору, як у мене самого достеменно виростали крила… і вже, бувало, не парубоцький спів і не лише мій тенор плив білим вірлом понад Черченем, а, здавалося мені, я сам літав попід небесами. Одного разу, коли я хвалився своїй жінці про свій лет поміж звіздами, вона направду стривожилася і вхопила мене за руку і… сміялася, тривожно кажучи: «Ти, мой, Іванку, не заблудися поміж звіздамп, бо що буду робити без тебе?» Це нібито був жарт, але в її голосі тремтіла ревність. Смішна…

Отак діялося, отак співалося, отак у селах веселилися, отак у жалобних співах ховали ми своїх покійників, отак в жартівливих співах проводжали до комори на любощі весільних молодих. Аж поки у мого білого вірла не стрілили з карабіна. Сталося це, добродію мій Василю, на сам Великдень тридцять дев'ятого року. Ви — людина набагато молодша й, може, не пам'ятаєте, що напровесні того року впала Карпатська Україна; якщо не пам'ятаєте, то мусили-сте десь прочитати чи від когось відважного почути, що в тридцять дев'ятому році так зійшлися на небі зіркії, що коли вуйко Гітлєр, Бог би його побив, загарбав під свою руку Чехів, то Карпатська Україна оголосила себе на цілий світ самостійною державою… держава, щоправда, була, як кулачок, без свого війська й без зброї, без усякої закордонної помочі — таке собі полумінце свічки, що засвітилося в Хусті. Столиця там була. І тоте полумінце не встигло розгорітися, а вже вороги квапилися його погасити: першими вдарили в спину таки чехи, за ними польський маршалок Ридз-Смігли теж двигнув у Карпати своє військо, ну, а вже остаточно залили полумінце кров'ю панове мадяри. Кажуть, що навіть Йосип Сталін страх як втішився, що Україну на Закарпатті задушили, видно, дуже боявся, що горсточка закарпатських січовиків вирушить здобувати Київ.

Знаєте, добродію мій Василю, я інколи ночами, коли нема сну, перебираю, як жолуді для садіння, різні думки, придивляюся до них зблизька, зважую, мовби на долонях; серед перебраного жолуддя є одна насінина, яка кільчиться в мені й проростає… і вже вигуділо б із нього дерево аж попід хмари, коли б я не боявся: що воно таке Україна… земля… народ? Чи ми Богом обрані, чи Богом прокляті? Чи ми заколіничилися й не можемо встати з колін? А коли ми зі скрипом пробуємо лише піднести голову, то наші сусіди справа і зліва, звідусіль беруть нас за чуба і назад гнуть донизу, копають нам яму і розплоджують яничарів.

Можете, добродію мій Василю, не відповідати, бо я не за відповіддю до вас приплентався, мої запитання, на які я сам собі давно відповів, це, очевидно, карби, рани, що ятряться, болять… і біль наш теж високий, як спів, і нема на нього помічного зілля.

Отож коли напровесні тридцять дев'ятого року впала Карпатська Україна, то ціла Галичина й Волинь вбралися в жалобу. Принаймні в нашому селі на Великдень тридцять дев'ятого року не дзвонили на дзвіниці дзвони, як це було зазвичаєно, а тільки парубчаки били й били клепалами об дошки: тах-тах-трата-тах! Я дотепер, добродію мій Василю, чую у душі не погребенний дубовий стук, і може бути, що якраз дубові клепала звучать у мені дотепер… і плачуть клепала, і лютують, і, мабуть, вони породжують оті мої питання про Україну. Ні, добродію мій Василю, ніхто не знає, як пробуджується, під впливом чого пробуджується у людини душа: в одного душу пробуджує молитва, у другого — спів, у третього — книжка, у четвертого — наказ, у п'ятого — тверезі розмисли, у шостого — бесіди в читальні, а ще в когось — конкретний випадок. Мою душу, що дотепер лежала облогом і, крім плуга, коси, сивих коників, моєї Парасі та ще співанок, нічого не знала, розорали… ох, як глибоко розорали великодні клепала.

Коли під тривожне клепання посвятили паски, коли в який уже раз заспівали «Христос Воскрес» і можна було розходитися додому… ніхто, однак, з-під церкви не рушився, клепала не пускали нас від себе, тримали нас: бідних і багатих, старих і молодих, і дітей, і священика, і кількох студентів зі Львова; ми, черченці, були тими клепалами злютовані воєдино; у цій єдності й кріпості ми почувалися сильними й… каліками, так, каліками і сиротами, ми, може, аж скреготали зубами, а по наших лицях стікали сльози.

Я й понині плачу, добродію мій Василю, і поскрипую зубами, донині клепала б'ють у моїй душі… і хто нині в Черчені може здогадуватись, що в колгоспного фірмана, який просмердівся гноєм і силосом, у якогось Йвана Слободяна б'ються, мов беркути в горах, клепала, й душа у нього, у діда передсмертного, розорана й скривавлена.

Сталося так, що того сумного Великодня тридцять дев'ятого року, стоячи в гурті разом із жінкою своєю, поруч із ріднею, з сусідами, підмовлений і підштовхнутий клепалами, сумом і гнівом, я раптом заспівав «Ще не вмерла Україна»… лише три перші слова я співав самотинне, спів, як вітер у пшеничному полі, не встиг злетіти високо, він попервах низом, немов валом пшеничним, духом польовим ударив у людські обличчя, і люди теж, як хвиля збіжова, піддалися йому, вітрові, підхопили спів, і вже за якусь хвилину сотки людей навколо церкви співали, стверджуючи, що ми ще живемо, що ми ще поборемося…