Чтение онлайн

Я не брав з собою етюдник. Ключар казав, що ми «просто йдемо за грибами», а ходіння з етюдником чи навіть лише з блокнотом — це теж продовження роботи, шукання «красивих місць» для малювання. «А вам. Майстре, треба відпочити, відключитися, забути про крик і жах ув очах, які ви очистили від тиньку на стіні Святого Духа».

Ключар, вочевидь, зауважив, що стіна в Святому Дусі мене виснажувала. Я не спав ночами, особливо після того, коли старий Іван Слободян переклав на мене свій хрест, немовби я насправді був тим міфічним Ізографом, який ходить по Опіллю й визбирує людські страждання; я підсвідоме поєднував жах і біль в очах, що на фресці, з глибиною благання, відчаю тих арештованих дівчат-гімназисток, які випрошували в енкаведистів незбезчещеної смерті; мені котрогось вечора навіть здалося, що очі на фресці разом із Слободяном бачили залиту кров'ю рогачівську Кармеліту, тільки Іван Слободян заклято й страшно мовчав, а очі стражденне волали на цілий світ.

Уночі, коли я сидів без сну на призьбі Ключаревої хати, смалив свою люльку і чекав нетерпляче ранку, щоб припасти, як до спасіння, до роботи в Святому Дусі, Ключар теж висунувся з хати, сів поруч і, обнявши мене за плечі, спитав:

— Може, на день-два, Майстре, відвезти вас до Львова? Або ж покличемо сюди дружину? Вам треба відпочити, майстре. Фреска нікуди не втече.

Я відмахнувся:

— Ет, дурниці. Який може бути відпочинок? Моє призначення на цьому світі відкрити фреску, очаруватися нею, осягнути глибину терпіння того, хто намальований на стіні. А потім уже — умерти.

— Лишіть, Майстре, розмови про смерть. Вам ще треба намалювати не одне своє полотно. Хто, окрім вас, намалює Ісуса, який сидить задумливо на порозі нашої церковці й споглядає з болем на ялові колгоспні клопоти у Черчені? — Ключар нагадав мені недавню нашу розмову, коли я ділився з ним своїми малярськими задумами.

— Може, потрібно… може, варто намалювати цикл полотен, що називався б «Ісус Христос на Опіллі»? — Я не пам'ятаю, як піддався спокійній розсудливості Ключара; я не помітив, як він вивів мене на поле творчих розмислів. — Найперше я колись намалюю, як розстрілюють Христа в Рогачівській тюрмі. Уявляєте: подзьобана, зранена кулями біла стіна… попід стіною мерці й мерці, цілі їх гори, і лише Христос, розпростерши руки, стоїть поміж ними живий. Іще живий… йому відміряно жити дві-три секунди, напевне, він уже не встигне звернутися до Бога-Вітця свого з жалями, що покинув його у скрутну хвилину, бо… бо кулемет націлений на його груди… а до кулемета припав енкаведист у будьонівці.

— Отож… отож, бачите, скільки у вас попереду роботи, а ви заговорили про смерть, — обізвався Павло Ключар, — хсАу вірити, що таки намалюєте розстріл Ісуса Христа… ви не маєте права цього не намалювати. Тільки… чи дочекаємось, щоб його прилюдно виставити в галереї. Як, зрештою, я не знаю, чи колись буде надрукована моя книжка. — В його голосі забринів сум. — Та це не має значення… але це також не значить, що не треба малювати задумане й не писати вірші, які кровоточать. Людина, прецінь, живе надією.

— Надія теж не безсмертна. Настає час, і вона вмирає, задихається у зашморгу запліснявілої тиші, страху, побуту… у тому дріб'язку, в якому живемо, — відповів я. — Життя диктує умови. Ми якось уже на цю тему говорили, Павле. Не всі здатні не підкорятися умовам, як ви, наприклад.

— О ні, не вважаю пропащими й тих мистців, у яких надія урешті-решт вмирає, й вони піддаються, тонуть у буденщині, — глухо промовив Ключар. — Мистець — не є камінь прибережний, котрого хвилі житейські лише обмивають, не залишаючи на ньому сліду… сліди бруду й піни. Мистець, на мою думку, скорше схожий на прибережне дерево, яке підмито плином ріки, коріння його оголене, чорне, спиває у себе всі сили, добрі й злі, що розчинені у воді. Ніщо не минає безслідно для мистця. Хіба, приміром, Майстре, марно мине сьогоднішнє літо в Черчені? Ви інші, не такий, яким були, коли малювали у своїй майстерні оголену жінку, шукаючи в ній загадки. Ви ж самі недавно у цьому призналися. Я думаю, що сюжет про розстріл Христа теж не виник на піску.

І Ключар замовк; він прислуховувався до ночі, що була тривожною, полохливою: на південному сході кресали небо блискавки.

— Не в сюжетах лише річ, — промовив я згодом. — Що б я у майбутньому не малював, яку б старовину не реставрував, а вже сам як палець не буду. Так мені здається. Буду щоденно відчувати присутність суддів… буду заглядати в чорні провалля людських трагедій. Може, це буде присутність цілої землі, планетарна моя відповідальність? Що я знаю… Ось був у мене, Павле, Іван Слободян, пришкутильгав старий висповідатися, бо не може вмерти… бо не має права вмерти без сповіді, хоч сам не винний. Власне, сюжет Христа розстріляного навіяв мені Слободян. — Я, однак, не зважився оповісти Ключареві бодай коротко про пережите Слободяном, бо… бо, може, й справді десь існують таємні списки розстріляних, де його ім'я залишилось незакресленим. Що з того, що минуло понад сорок років? Хіба щось змінилося… змінилися рогаті будьонівки на кашкети з синіми околичками і тільки. Усе інше залишилося: звезда, кулемет, допити, доноси, насильство, жорстокість. Правда, голомозі командири прибралися в сучасні цивілізовані форми, в краватки, в білі комірці. А суть… О Господи, ходять по світу в білих сорочках і краватках цивілізовані дияволи.

Я мимохіть перехрестився.

— Слободян, давно мені мама переповідали, вернувся з того світа і тільки. І більше нічого ніхто не знає… — Ключар не помітив мого хрещення. — Та й знати, очевидно, не повинен. Ніхто не вертається з того світу… а якщо вертається — то мовчить. Видно, такий закон. Одначе задля своїх онуків, задля усіх нас Слободян закон порушив. — Ключар черкнув запальничкою, прикурюючи цигарку, й на одну мить омилося від темряви його лице: вдивлявся в ніч… а чи вдивлявся в минуле. — Так, Слободян закон порушив, — провадив далі Ключар, — він порахував, що висповідане вам знадобиться, що якраз ви про те, що він пережив, повинні знати, і вже від вас, з вашої руки піде його сповідь поміж люди.

Я мовчав; я таки не був упевнений, що маю право переповідати почуте від Слободяна; я боявся тривожної сьогоднішньої ночі; я боявся дияволів у краватках.

— Хіба ви ніколи не чули… ніхто вам не оповідав, шо влітку сорок першого року, коли червоні відступали, тюрми були запруджені трупами? — спитав мене Ключар.

— Чого ж, — відповів я, — переповідали в моєму селі краяни, ті, що їздили в Бистричани у сорок першому році розпізнавати своїх; оповідали про жінок із відрізаними грудьми, про чоловіків, яким повибирали очі, про обличчя, поцюкані сокирою, про розп'ятого на дверях священика, якому розпороли живіт і вклали туди мертве немовля. Сотні й сотні закатованих. На пам'ять про них… про ці жертви коло читальні в моєму селі висипали високу могилу й вкопали березовий хрест. По війні, пам'ятаю, облавники з псами зігнали до тієї могили старого й малого й наказали тачками, відрами або й жменями тую могилу розсипати. І я з мамою землю носив і носив… А хрест спалили, обливши бензином; і поки горів хрест чорним димом, оперуповноважений Ступа… був такий лютий Ступа… зорганізував швидкоруч мітинг, викрикуючи, що хрест і могила — це наклепи на радянську владу. Трупи в Бистричанській тюрмі — це, мовляв, робота гестапо та українських націоналістів, з цього приводу є офіційне роз'яснення уряду, ще з літа сорок першого року, бо ще тоді, мовляв, фашисти розтрубіли по світу про наші буцімто звірства.

Справді, пізніше, коли я вчився в інституті, читав про це урядове спростування — роз'яснення Міжнародному Червоному Хресту. Згадав я також, що на цю тему була в мене розмова з Подолюком.

— І ви повірили, Майстре? — спитав навпростець Ключар. — Ціла система… партія… уряд… ідеологія тримаються на облуді. Всі це знають, і всі вдають, навіть партєйці,що вони найправовірніші будівники комунізму.

— Я теж між ними, Павле, — зізнався я щиро. — Шо зробиш… казала мені недавно одна жіночка: світ зітканий із брехні. Це страшно, якщо вдуматися. Страшно, що ми прагнемо забути свої кривди. Ми — це старше покоління. Молодше про наші кривди нічого не знає або ж не хоче знати, бо легше жити без страху за минуле й майбутнє.

— У страху очі великі, Майстре, часом навіть завеликі, ніж насправді вони є, — промовив Ключар сердито. — Все на світі минуще… світ тече, як ріка. Настане час, коли страх вивітриться з душ, як застояний сморід… або ж притупиться… або ж настає нагальна потреба його не боятися, як це сталося з старим Слободяном. Очевидно, ви теж не вважаєте себе за відважного, одначе зважилися припасти до стіни Святого Духа. Я теж відважився не скоритися обставинам. Старий наш Вербень відважився їздити по околиці на своєму дриндулеті й зарисовувати старовину, що в принципі владою не підтримується. А чи не було відважним п'ять років тому наше жіноцтво, яке стало в обороні Святого Духа? Заледве хтось помітив, що із колгоспної столярні донесли до церкви спеціально зроблену високу драбину, як жінки, немов ластівки їм цю новину рознесли, кинули ферми з коровами, телятами й свиньми, позліталися алярмове з полів — і таки змусили злізти з драбини Петра Шкрабана, є гакий у нас пияк і ледацюга, який за гроші погодився скинути з бані Святого Духа хреста. Жінки в один голос пригрозили, що спалять йому обійстя, що буде падати на нього каміння звідти, звідки він і не очікує. Ну, попервах, Шкрабан героїжився, коли ж міліція, що спеціально прибула з району, церкву оточила, й він, сарака, був переконаний, що над людьми панує страх, що ніхто з крикливих жінок «у присутності влади» не посміє кинути в нього каменем… а одна таки кинула, і друга, і третя… град каміння полетів на Шкрабана, він, правда, вчасно з драбини зіскочив, але двох міліціонерів каміння таки поцідило.

Начальство з району, парторг колгоспний Афоня Пиндилик збиралися Доню Римикову й Параску Качур, віддаги під суд, як найактивніших підбурювачів. Але громада… ціле село збіглося… сказали: влада сама спровокувала інцидент. Якщо жінок будуть судити, то вже віднині ніхто не піде на роботу: ні в поле, ні на ферму, навіть фірмани покинуть коней. Ну, й начальство мусило відступати. Адже це не сорокові й п'ятдесяті роки… годі би швидко пристрасті вгамували. Нині інші часи… треба рахуватися.

Я слухав Ключара й думав, що, мабуть, нема на світі країни, де жінки стережуть не тільки домашні вогнища, а й також святині свого народу. Воістину, я нічого не знаю про жіночу сутність, дарма лише тижнями корпів над портретом своєї дружини. Я, певно, малюючи оголену жінку, шукав у ній вічного поклику продовження роду. І так воно звичайно є, первісне призначення жінки — кохання і діти, але Господь не передбачував, що настануть сатанинські часи, коли нашим жінкам треба буде боронити свої храми, коли вони потайки будуть схрещувати своїх дітей, коли їх, жінок, будуть віддавати на розтерзання похітливим бандитам, щоб обезчещених замучити. Христос, якого розстрілює енкаведист під білою костьольного стіною, повинен також дізнатися про страждання дівчат-гімназисток у Рогачівській тюрмі, про щоденне жіноче кріпосництво на колгоспних полях, де їх вроду, силу, роки і щастя спивають оті безкраї плантації цукрових буряків… про жінок, яких, мов на глум, називають тваринниками, чиї білі ноги в гумаках на фермах у гноях і в болоті пухнуть і набираються ревматизму, а руки чорніють і тріскаються. І хіба можна осуджувати ланкову Наталку Рибку, яка мусить спати із заслиненим партійним секретарем чи ще з якимсь начальником?