Чтение онлайн

— Цікаво, правда? Тут майже з-під кожного дерева, старого й молодого, «виростають» черепки. Ваш Петро Степанович датує їх п'ятим-шостим століттям. Очевидно, стоїмо на городищі Білих Хорватів… горб цей поміж тутешніми людьми називається «Замок князя Рога». Ні, ніяких згадок про Рога вчені не знайшли, та й чи знайдуть, князь Ріг та його замок — це лише народна пам'ять, або й лише красива легенда, — засумнівався Ключар. — Хоч… мушу вірити, що якась оборонна споруда тут була. Коли піднімемося на плоску вершину горба, то легко помітимо, що його оточують три нитки валів. А ще видно кручену доріжку, що бігла з вершини у яр.

Ліс, дерева-патріархи, зрілі буки й гінкий молодняк, немов вої, стерегли своїми плечима тайну давнини, одначе з плоскої й зовсім голої вершини горба, що була довгою приблизно кроків на сімдесят-вісімдесят, а широкою — десь на десять кроків менше, мені направду, вдалося побачити три яруси валів; колись, очевидно, вони були високими, час, дощі й дерева помітно їх поруйнували, проте, й дотепер ще виглядали грізно. Хто їх насипав? Коли?

— Архелоги тут не копали? — спитав я Ключаря.

— Ні тут, та й ніде в іншому місці, — відповів сердито Павло. — Дехто навідувався сюди, збирав черепки, захоплювався залишками фортифікацій предків і висловлював здогад, як, наприклад, наш спільний знайомий Петро Степанович Грицай, що городище належить Білим Хорватам, які сиділи, осідлавши Карпати й створивши обабіч гір могутню державу — Велику Хорватію, і на цьому, на жаль, усе закінчувалось. Розкопки вимагають немалих коштів. Хто зараз у Києві чи у Львові цікавиться направду Білими Хорватами, історичними нашими коренями, навпаки — робиться усе, щоб коріння усохло. — Ключар був огніваний, пшеничні брови нависли над очима, що звузилися в гострі щілинки й поблимували звідти, з щілин, зеленим вогнем. — Нема, однак… нема, чорт візьми, на світі такої сили, щоб усі корінці покорчувати, висушити й спалити на попіл. Хіба я вам не казав, Майстре, що наша історія є не тільки в древнєсховищах, які, як самі знаєте, хтось планомірно спалює, але й також закодована в могилах, у деревах, у камінні, у кожній бадилині, земля ціла, немов велетенський мозок, нічого не забула. Ось погляньте тут, на лісове городище: тут кожне дерево сягає корінням глибинних пластів тисячоліть і п'є із глибин силу; дерева могли б багато дечого розповісти й, може, таки розповідають, ми тільки не розуміємо їхньої мови. Єдине, чим вони, дерева, прислуговуються нам — це корінням своїм розорюють, розсувають і викидають на поверхню черепки. Мовляв, дивіться, тут жили ваші предки.

Я слухав Ключаря захоплено; я чомусь подумав про полчища наших туристів, що нипають по закордонню і відкривають для себе америки… а рідний край, оці лісові й степові городища, безвісні, зруйновані, перед ними, перед туристами, замкнені; мало серед нас Ключарів, котрі відчиняли б потаємні двері й вводили нас у храми, де нічого нема, окрім руїн, окрім черепків, зате єсть присутність духів предків, їх тіней.

Ми з Павлом Ключарем мало не забули, що прийшли у ліс по гриби; цього дня він водив мене з верха на верх давніми забутими стежками; ми спускалися в яри, на береги потоків, що сльозилися поміж папороттю, яку у цих краях називають «коза-баран»; ми були на пагорбі, що має назву «Храм Баби»; а ще інші більші й менші горби, сідловини називалися «Андріїв Тік», «Билень», «Дуб Перуна» (хоч ніякого дуба там і близько нема). Хіба колись… хіба колись панував там грізний Перун).

Ключар мав рацію: воістину історія наша закодована в самій землі. І хоч ні Ключар, ні Вербень, ні селяни з лісових сіл не можуть пояснити, чому місцини звуться отак, а не інакше, самі назви свідчили: тут ми були, тут ми жили, тут ми сіяли і жали, тут ми лягли кістьми і тут будемо перебувати, поки сонце.

Я був дорешти очарований Опіллям; я тепер дізнався, чому Ключар став ключником і сторожем Святого Духа; я тепер розумію, чому старий Данило Вербень товче собою по цілому краї і замальовує сліди давнини; і тепер я собі з'ясував, чому в Черчені та в сусідніх селах дотепер вірять, що десь ходить Ізограф, який визбирує, вислуховує людські печалі. Всі вони… всі ми народжуємося з прадавніх тайн, із землі, з каменю, з листя, що впало під тяжкі колеса самоскида, а проте не згинуло безслідно. Бо хіба без цих таїнств ми могли б вижити?

Коли ген пополудні ми верталися в село, Павло Ключар чи випадково, чи навмисне привів мене на узлісся, до запалої повстанської криївки, що була колись вирита під кореневищами грубезного бука; поміж корінням дотепер стирчали здиблені вибухом колоди.

— П'ятеро повстанців підірвалися тут гранатами, але не здалися, — пояснив Ключар. Він зняв свого солом'яного бриля й зашептав «Отченаш» за душі загиблих; я теж думав про душі загиблих, я їх бачив… я бачив хлопців, що сиділи на конарах бука й споглядали на нас.

…Мені було замало одного дня мандрів по лісі; я пив його зелене хмільне пиво наступного дня, і дня третього; я на самоті блукав городищами й капищами; і не заради відпочинку блукав буковими лісами: скрізь проводжали мене очі, визволені з-під штукатурки в Святому Дусі; той, що мав ці страшні очі, теж прийшов на стіну в церкві Святого Духа із піщаних білих горбів Опілля. Тепер я утвердився у цьому достеменно.

Я ніколи не забував колишнього директора нашої Горопаської школи Северина Петровича Гайдаша, який у п'ятдесят сьомому повернувся із заслання додому. Мені переповідали, як він стримів на високому ґанку свого спорожнілого будинку й німотно споглядав на село, на людей, які проходили мимо його воріт; день тоді був осінній, сльотавий, вулиця потопала в багнюці, з полів поривами налітала шарга; ті, що чалапали в багнюці попри Гайдашеві розтрощені ворота, скидали капелюхи й шапки, а жіноцтво хилилося перед ним низько: дехто намагався з Гайдашем заговорити, розпитати про своїх, що теж десь там на сибірах, а він, одначе, їх не помічав, опершись об одвірок, дивився невидюще понад мокрі людські обличчя, немов десь там у клубоччях осінньої мряки розсотував та виміряв сибірські свої кілометри… і сподівався, що на якомусь кілометрі появиться небіжка його Ірина.

Коли, бувало, я приїжджав в село до матері, то вона в'одно підмовляла мене, щоб я по-сусідському порозмовляв із професором. Скажи йому, Василику, щоб не був ані злий, ані відлюдькуватий, бо на все була воля Божа. Я уже не один раз говорила професорові, що можу його обпирати і в хаті попорядкувати, на городі допомогти. Але де, навіть на поріг не пустив. Фуркнув тільки: «Йди-но собі, жінко, геть. Я ні від кого нічого не потрібую».

Гайдаш тримав на ґаздівстві козу й кілька курей, на городі за хатою садив картоплю і всяку-ружну городовину. Як узимі, так і вліті ходив у фуфайці та у кирзових чоботях; чоботи були сорок четвертого розміру, а він, проте, довбав ними землю, як солдат на параді, — і в старість Гайдаш увійшов жвавим, гострим, Сибір йому хребет не зламав.

По правді кажучи, я не дуже квапився загощувати до мого колишнього шкільного директора. Стримувала мене його неприступність? Чи боявся, що покаже мені на двері? Або ж боліла мене душа, що не можу полегшити його горе? А ще, певно, було мені соромно, незручно й грішно, що я учився, здобував яке не є мистецьке ім'я, що ось тепер жирую у світі виставок, поїздок на пленер, туристських мандрів, купаюся в радощах реставраційних відкрить, трачу час на довгі суперечки з колегами в душних майстернях за келишком горілки. Ну, нехай не всі, о, далеко не всі дні мої і труди вартують золотих рамців, одначе це було здобуття самого себе. Я розбагатів… принаймні на той час мені здавалося, що душа моя не гола. А першого мого сільського вчителя роздягли до ниточки, пограбували в нього все, що мав дороге, лишивши йому лише самотність, і ось котрий уже рік самотинне блукає старий Гайдаш дорогами, котрі давно поросли споришем, і він, певно, здогадується, що мандри його безцільні, а все ж сподівається, що на котромусь роздоріжжі очікує його Ірина, на другому син Роман.

І знову починається нове коло.

І знову…

І коли я бачу на високому ґанку старого вчителя, задивленого в порожнечу, то знаю, що душа його не мовчить, він кличе і ніяк не докличеться свого сина Романа.

І тоді я теж починаю пошуковувати й докликуватися його сина:

— Гей-гей, Ро-ма-не!!!

Дивовижно, але Роман таки з'являється з мого дитинства: скрипить наша хвіртка, й на стежці я бачу русявого юнака в круглій синій шапочці з маленьким дашком; гімназист простягає мені цілу бляшану коробку цукерок і при цьому смикає за вухо: «Ти чому, козаче, так поволі ростеш?»

Я почуваю себе винним перед старим учителем, що його Роман живе лише в моїй пам'яті; і маю враження, що люди в Горопахах, відколи Гайдаш повернувся з Сибіру й замкнувся в самотині, як у шкаралущі начебто побоюються старого… побоюються і кладуть собі на карб його висилку до білих ведмедів, Романову загибель, Іринину смерть і навіть старечу його самотність.

Без вини люди винні.

Старого, проте, це не обходить — він собі сам; я не один раз спостерігав, як Гайдаш клепав кирзаками серединою вулиці й не бачив й не чув, як люди несли йому назустріч «слава йсу» або ж «добридень», як хилилися на воротях білі ґаздівські голови, а він далі кресав по-вояцькому чоботиськами й мовби потоптував ними людський пошанівок.