Чтение онлайн

Я ходжу по ресепшену, як звір по клітці. Телефоную Паші. Він, звісно, в курсі, запевняє, що поговорив на самій горі, навіть з Папою, і там сказали, що все буде добре. Але певності у його голосі немає. Хай би їм грець! Партнери чортові! Компаньйони драні!

Хлопець з-за стійки кличе мене. Слава Богу, щось відбувається. Ні, на сьогодні і на завтра нічого немає, але можна спробувати замовити квитки за тиждень. О’кей?

Яке там, в дідька, о’кей? Мені треба негайно — на Париж, Франкфурт, Стамбул, куди завгодно, я вже там якось на собаках доїду. Але Мальдіви саме тому і є місцем найкращого усамітнення, що сюди нелегко трапити випадковим людям, а значить, так само нелегко звідси втікти.

Будь-які гроші, хлопче!

Йому дуже прикро, але гроші тут не вирішують. Тільки наявність місць у авіакомпаніях. Зараз пік сезону, тому всі рейси заповнені на багато днів вперед.

Хай їм чорт, цим туристам!

Я вертаюся до номера, набираю Сапулу і кажу, що не зможу бути раніше, ніж за тиждень. На жаль. Вона тримається добре і запевняє, що все буде гаразд. Ми все одно переможемо. Я запитую:

— А хто це «ми»?

— Я і ти.

— Тоді й справді переможемо.

Я виходжу на пляж і бачу, що вода відійшла і на рифі, що стирчить тепер нагору, як острів, сидить чапля. Можливо, та сама, що зустріла мене на прильоті.

Це — наша птаха, я вже прочитав, що чаплі та буслики з України літають зимувати на Мальдіви. Може, й собі взяти з них приклад?

Груди розриваються від бажання зробити бодай щось, але тут нічого робити — окрім дзвінків телефоном, а що його дзвонити, коли не можеш допомогти? Тільки час забирати. Тут можна тільки купатися, дивитися на риб чи ходити на серфінгу. Можна пообідати чи напитися у барі. Але самому напиватися не хочеться, з англійцями тим більше. От якби чапля могла скласти компанію — все-таки українська душа.

Але тут є телевізор. Там показують СNN. Про Україну — у кожному випуску. Таке враження, що у нас триває війна. Звісно, нічого істотного, бо для європейців саме існування нашої країни вже є неабиякою новиною — де вже там до подробиць. А ще є інтернет. Я іду до невеличкої кондиціонованої кімнати з двома комп’ютерами. Обидва вільні — звісно, який дурень буде тут лазити у світовому павутинні, шукаючи собі проблем.

Тільки я.

Відкриваю «Українську правду» — головний рупор опозиції. Там можна знайти щось, окрім звітів про переможну ходу Януковича, якими сповнені офіційні ЗМІ. Починаю читати. Новини надходять щопівгодини. Там побили агітувальників за Ющенка, там викрили друкарню з фальшивими бюлетенями, скалічили журналіста. Ющенко заявив, що не допустить. Міжнародні спостерігачі заявили, що не допустять. Міліціонери, перевдягнуті злодіями, напали на депутатів. Злодії, перевдягнуті міліціонерами, конфіскували машину з плакатами опозиції. Побитий у Донецьку журналіст знаходиться у тяжкому стані. Сайт «Майдан» сповнений жахливих подробиць з вуст свідків. Хтось пікетує виборчі комісії. Усі на вибори! Хай кожна дільниця стане вашою зоною відповідальності.

Депутат-перебіжчик переконує, що опозиція насправді є першим ворогом демократії. Це той, який весь час шморгає носом. Шморгання — від спаленої ко

каїном слизової. Лікарі називають це «нежить кокаїніста». На кокаїні його, певно, і взяли, інакше чого б це раптом перебіг до протилежного табору?

Очманівши від прочитаного, я виходжу на сонечко. На пальмах галасують летючі лисиці — місцевий вид кажанів розміром з кицьку, гострою лисячою мордою та здоровезними іклами. Я розумію, звідки малювали безсмертний образ нічних вампірів. Ці чорни істоти насправді — вегетаріанці, але ікла свої використовують не тільки для обгризання плодів. Попри те, що пальм на острові вистачає, лисиці ведуть постійні бої за територію, галасуючи, як несамовиті, та сновигаючи одна за одною між гілля. Господи, і тут військові дії.

Я виходжу на пляж, лягаю спиною на воду і дивлюся у небо. Там немає жодної хмаринки. Тільки сонце, яке за п’ять хвилин починає плющити тебе і варити живцем у солоному океані. Треба вилазити.

Місцевий пісок — це перемелені кістки коралів і черепашки. Він білий, як кісткове борошно, що його дід купував на нашому рибкомбінаті. На борошні лежать мушлі, теж білі, як кістки. Я нахиляюся до найкрасивішої, і раптом бачу, як усі вони водночас починають тікати від мене геть. Що за маячня? Ще одна спроба — знову панічна втеча. Тільки упіймавши одну з них, я розумію, що порожніх мушлів тут немає — у кожній зайняв оборону рак-відлюдник, який захищатиме свій дім до останнього, а ні — то тікатиме світ за очі.

Знову вертаюся до інтернету і потрапляю у веремію поганих передчуттів та ще гірших фактів. Кручу кіно назад. Що було, що буде, чим серце заспокоїться. Справа про отруєння Ющенка зайшла у глухий кут, «Всьо будет Данбас!», міліція не допустить силового сценарію, міністр Білоконь обіцяє підлеглим три дні п’янки після перемоги, «козли, які заважають нам жити», мер Москви за Януковича, погром у виборчому штабі, голова виборчої комісії твердить, що її залякують, податкова трощить прихильників опозиції, міліція побила затриманих на мітингу, Кучму — геть, Януковича — на нари, вірю, знаю, можете, тому що послідовний…

Я ходжу островом, неначе Робінзон Крузо. Сімсот метрів вздовж, дев’яносто поперек, потім навпаки — дев’яносто поперек, а сімсот вздовж, потім по колу.

Розмоляю з Катькою, нічого втішного — директор у лікарні, гуманоїди відморозилися, Ґенек розводить руками, Паша повторює, що все буде добре. Довбень, у нього ж найвпливовіший телеканал країни — невже не можна стукнути по столу кулаком?

Я не розуміюся на політиці, але треба ж якось боронитися, донецькі — народ безпридільний, самі не зупиняться. Раз пішла така свалка, тут уже не до розборок, хто свій, хто чужий.

З розпачу набираю Мирослава. Він сповнений оптимізму. Ми переможемо, до бабки не ходити. Хто конкретно — «ми»? Але його я про це не запитую. Все, що пише інтернет, — правда, але не вся правда. До влади рветься справжня хунта, але народ їх не пропустить. Все буде вирішуватися у другому турі, а отже, ти не запізнишся до фіналу. Приїзди — твій голос може бути вирішальним.

Господи, я ж їхав за тисячі кілометрів саме для того, щоб мій голос не був вирішальним! Але кому про це розкажеш?

Ввечері в готелі шоу. Специфічно мальдівське. Біля хвилеламу збираються туристи. Бо там зараз виступають справжні артисти. Народні, острівні. Огрядний кухар вивозить на берег контейнер з відходами і починає кидати у воду риб’ячі кістки, голови та тельбухи — те, що залишилося після приготування ресторанних делікатесів.

Клацає рубильник, під водою запалюються ліхтарі освітлюючи сцену. Ми всі уважно вдивляємося у воду. Тут неглибоко — може, з метр, а може, й менше, тому видно все до дрібниць. Оно зі своєї нори висунула носа мурена — плямиста, довга, гостра морда всіяна дрібними зубами, пишуть, що вони мають отруйні залози. Мурена не відривається від своєї нори, а звивається, немов примхлива морська рослина — видивляється, що де погано лежить. Кілька її товарок теж повилазили назовні, хвости заховані між каміння, тільки тіло танцює якийсь прадавній танець. Дрібні хижаки бояться вилазити на світло, вони короткими кидками хапають те, що скраю, і ховаються назад у темряву.

Я сідаю на дошки настилу і спостерігаю за бенкетом. Несподівано просто піді мною пропливає велетенська тінь. Потім ще одна. Боже, це ж скати! Круглі, здоровезні, як кришка від виварки, що у ній мама колись виварювала білизну. Плямисті та білі, вони пливуть на запах здобичі, їх багато, мабуть, з десяток.

Побачивши, що головні учасники шоу в зборі, кухар перекидає контейнер над водою, і відходить зі скромним виглядом продюсера. Поверхня океану одразу стає червоною від крові.

І тут починається дійство. Спочатку скати планують на здобич, хапають її несподівано великими та зубастими ротами. Потім починають атакувати одне одного. Вони вимахують своїми круглими крилами, налітаючи на суперників та гарчать — ба навіть по-справжньому гортанно кричать, немов собаки, що зчепилися на вулиці. Гарчання скатів викликає справжній захват у англійських туристів, блимають спалахи фотоапаратів, лунають вигуки, які можна зрозуміти і без перекладу. «Диви-диви! А оно! Ой, мамочко!» — приблизно так це звучало б по-нашому. Скати налітають один на одного і кусають — справді кусають, полосуючи іклами спини конкурентів, вириваючи з них шматки кривавої плоті. Я помічаю, що спини цих гладіаторів вкриті старими рубцями і плямами — як і годиться справжнім бійцям. Скати атакують одне одного на самій поверхні, так що бризки здіймаються фонтанами, а крила ляскають по воді. Галас туристів, крики скатів, тупотіння ніг — усе це зливається в єдиний звук, немов на стадіоні. Я не можу відвести очей від цієї картини, і раптом помічаю інших учасників подій — поки на верхньому поверсі ведуть бої велетні рингу, на дні потроху починає порядкувати друга ліга — дрібніші хижаки, озброєні помітними навіть з відстані іклами розтаскують менші шматки здобичі по кутках, іноді беручись по двоє-троє за один риб’ячий кістяк. Мурени витанцьовують свою ламбаду, і щойно у коло їх досяжності потрапляє ласий шматок, кидаються на нього, відганяючи конкурентів.