Чтение онлайн

Я записав кілька слів діалекту Мале, що відрізняється від мови Бонгу. Придбав тут два черепи тіболя, але без нижньої щелепи, а також один — невеликого крокодила, якого тубільці нещодавно з'їли за одним заходом.

28 жовтня

Самотність дуже дивно впливає на Улсона. Я часом думаю, що його мозок розладнується: він цілими годинами щось мурмотить, раптом до чогось прислухається, потім знову заговорить. Нема чого мені гаяти час, даючи йому раду взятися за щось, бо він переконаний, що ми незабаром помремо, нас заб'ють або ще якимось чином загинемо. Єдине, чим він цікавився й що іноді робив, було готування страви; інколи ж він валявся цілий день, удаючи з себе хворого. Мені цей ледачий боягуз був бридкий, я майже не розмовляв з ним і не удостоював його навіть наказами; було досить з мого боку, що я терпів його присутність, годував і поїв його, коли з лінощів чи через хворобу він не хотів або не міг ворухнутися з місця.

Мені багато разів траплялося довго прислухатися: вдалині немовби чуються людські голоси. Слухаєш, слухаєш, звуки наближаються, і що ж виявляється? Виявляється, муха дзижчить (а може й не муха, бо я її не бачив, але дзижчить, утворюючи звуки, дуже подібні до людського голосу). Не тільки я й Улсон помилялися багато разів, але й самі тубільці бувають введені в оману.

30 жовтня

Дощ і знову дощ… Тече на стіл, на постіль і на книжки… Становище» моє тепер таке: харч вийшов, хіни залишилося обмаль, капсулів лишається близько сотні, тож ходити полювати щодня — нераціонально; беру по два капсулі щодня, але не завжди приношу два птахи. Багато препаратів доводиться викинути, а нових не можу зберігати, бо нема спирту; доношую останню пару черевиків. Пропасниця дуже виснажує. Як на те хатина руйнується і набирає дуже сумного вигляду.

2 листопада

Сьогодні вночі з тріском завалилася бічна веранда. Гадав, що завалиться вся хатина. Дощ ішов увесь день, тож лагодити веранду годі було й думати. Птахів не було чути.

3 листопада

Ранком приходив Туй, і, через те що йшла злива, я мусив прийняти його під піддашшям. Я помітив його на веранді біля самих дверей моєї кімнати, коло яких я сидів. Він прийшов просити мене припинити дощ, запевняючи, що люди Горенду й Бонгу зробили все, щоб заворожити дощ, але марно. Якщо Маклай це зробить, дощ неодмінно перестане. Туй просив довго, і я дізнався в нього про силу дрібних, але цікавих подробиць папуаського життя. Хоч я досить добре говорю діалектом Бонгу, та все ж мені треба ще кілька років, щоб справді обізнатися з мисленням та побутом цих людей. Протягом п'ятнадцяти місяців я жодного разу не був під час церемонії їхнього вінчання і не бачив ще багато, багато іншого.

4 листопада

Пішов по ямс рано-вранці, нічого не ївши, через ту просту причину, що в Гарагасі не було нічого їстівного. Тільки-но прийшов у селище, як усі жителі настирливо причепилися до мене, щоб я припинив дощ, бо він дуже шкодить їхнім плантаціям. Кожний приніс мені трохи харчу й не хотів нічого брати за нього, просячи дати їм ліки проти дощу. Бажаючи вивідати в них, як вони самі заворожують дощ, я запропонував зробити це при мені. Бугай показав мені, як вони це роблять, але додав, що тепер їхній «онім» [48] не допомагає. Тубільці певні, що я можу, але не хочу задовольнити їхнє прохання.

18 грудня

Я погодився на прохання тубільців і пішов на «ай» у Бонгу. Готування страв, жування кеу, разюча музика — все це відбувалося, як звичайно, і через те що я запізнився, то лишився ночувати в буамбрамрі Саула.

19 грудня

Хоч світло ранкової зорі вже проникло в буамбрамру, та я ще не вставав. Уночі мене часто будили музика й крики, що завжди супроводять тут «ай».

— Біа, біа! (вогонь, вогонь!) — почулося на деякому віддаленні від буамбрамри. Кілька тубільців увійшли дуже стурбовані й заявили, що біля Кар-Кару видно вогонь або дим від вогню.

— То що ж? Люди Кар-Кару палять унан, — сказав я, потягуючись, але все ще не встаючи.

— Ні, не в Кар-Карі видно дим, а з моря він виходить. Скажи, Маклаю, що це таке?

— Я подивлюсь, а потім скажу, — відповів я їм. Кілька чоловік прибігло, кричачи:

— Маклай, о Маклай! Корвета рус гена; біарам боро (Маклаю, о Маклаю, російський корвет іде; дим великий). — Ще не вірячи новині, я вдягнувся й пішов до моря. При першому ж погляді годі було сумніватися: дим належав великому пароплаву, мабуть військовому судну, корпуса якого не було ще видно, та можна було помітити, що судно вже наближається. В усякому разі мені треба було одразу піти до Гарагасі піднести прапора коло хатини, переодягнутись і рушити назустріч судну. Хоч би якої національності воно було, командир судна не відмовиться взяти мої листи, дати мені трохи провізії й перевезти хворого Улсона до ближчого порту, який відвідують європейські судна. Все це я обмірковував, сидячи на платформі піроги, яка везла мене з Бонгу в Гарагасі.

Улсон лежав на своєму ліжку і, як звичайно, охкав, та коли я сказав йому, шо мені треба прапор, бо наближається військове судно, я подумав, що ця людина зовсім збожеволіла. Він так недоладно говорив і чи то плакав, чи то сміявся, що я почав побоюватись, якби з ним не сталося якогось припадку. Я поквапився піднести на флагштоці, який зробили ще матроси корвета «Витязь», російський прапор. Як тільки прапор був на місці й лёгкий вітерець розгорнув його, я одразу ж помітив, що судно, яке було біля островів Ямбомби, змінило курс і рушило просто до Гарагасі. Я повернувся до моєї кімнати, хотів переодягтись, та подумав, що це зовсім зайва річ. Одяг, який я міг би одягнути, був однаковий з тим, що вже був на мені. Я зійшов униз до піщаного берега, і мені коштувало багатьох зусиль переконати трьох тубільців рушити зі мною назустріч недалекому судну. Я міг уже відрізнити російський прапор. Сагам і Дігу гребли дуже поволі, стежачи більше за рухом судна й безнастанно просячи мене повернутись на берег. Я міг бачити офіцерів на містку, які дивилися на мене в бінокль. Нарешті, ми були так близько від судна, яке йшло тепер малим ходом, що я простим оком міг відрізнити між офіцерами кілька знайомих облич. Вони також упізнали мене.,

Мою увагу відвернув стан моїх супутників. Побачивши стількох людей, вони дуже розхвилювались, а коли з наказу командира послано матросів на реї і вони тричі прокричали «ура», мої папуаси не витримали, вистрибнули з піроги й, виринувши далеко від неї, почали пливти до берега. Весла вони також захопили або кинули у воду. Я лишився сам у пірозі й без весел. Довелося сяк-так, гребучи руками, наблизитись до кліпера й піймати кинуту мені снасть. Аж ось я виліз на палубу, де загальна метушня та багато людей дивно вплинули на мене.

Мене зустрів командир кліпера «Изумруд» Михайло Миколайович Кумані та офіцери. Всі вони були дуже люб'язні, але розмова довкола дуже стомлювала мене. Мені сказано, що кліпер послав генерал-адмірал і що, між іншим, п. Р. [49] переведено з корвета «Витязь» на кліпер «Изумруд» спеціально для того, щоб показати місце, де мають бути закопані мої папери, бо в Європі поширилася чутка, ніби мене забито або я вмер, і навіть деякі офіцери призналися, що, побачивши людину в європейському вбранні, яка виїхала їм назустріч, вони гадали, що це Улсон, бо були майже певні, що не застануть мене живим. Я попросив командира дозволити мені поїхати додому й повернутися за кілька годин, щоб переговорити з ним.

Прибуття кліпера було таке несподіване, що я не уявляв собі ще плану, що мені слід зробити. Найкращим мені здавалося — за допомогою людей з кліпера полагодити мою хатину, дістати з кліпера новий запас провізії й лишитися тут далі проводити мої спостереження, відіславши до найближчого порту ні до чого не придатного Улсона. Я міг також надіслати свій щоденник та метеорологічний журнал Географічному товариству й дописати листа про антропологію папуасів академікові К. Е. фон Беру.

На обід я повернувся до «Изумруда». Михайло Миколайович сказав мені, між іншим, що, зважаючи на моє не дуже добре здоров'я, він бажав би, щоб я вже з сьогоднішнього дня оселився на кліпері, а перевезти мої речі з Гарагасі на кліпер доручив би одному з молодих офіцерів. Ця пропозиція здалася мені трохи дивною.

— А хто вам, Михайле Миколайовичу, сказав, що я поїду з вами на кліпері? Це питання ще далеко не вирішене. Я гадаю, що ви можете приділити мені трохи живності, взяти з собою Улсона та мої листи до ближчого порту, а мені найкраще буде лишитися тут, бо передо мною ще багато роботи з антропології та етнології тутешніх тубільців. Я прошу вас дозволити мені відповісти вам завтра, чи поїду я на «Изумруде», чи лишуся тут ще.

Михайло Миколайович погодився, але я міг помітити, що мої слова справили на багатьох дивне враження. Деякі подумали (я це знаю від них самих), що мій мозок через усякі злигодні та труднощі життя опинився в ненормальному стані. Я дізнався, між іншим, від командира, що голландський уряд посилає військове судно з науковою метою навколо острова Нової Гвінеї. Це дуже зацікавило мене; отже, я міг би, зміцнивши своє здоров'я морською екскурсією, повернутися з новими силами та новими запасами на берег Маклая. Я рано повернувся в Гарагасі й незабаром заснув як мертвий після тяжкого дня, лишивши собі на другий ранок розв'язати важливе для мене питання: їхати чи ні?