Чтение онлайн

Уля, метка й завжди весела, стала більд-редактором в одному із жіночих журналів, а вільний час віддавала створенню авторських книжок: унікальних, рідкісних мистецьких творів, черпаючи натхнення в поезії, зокрема віршах Сильвії Плят. Якось у відрядженні вона познайомилася з Романом, старшим на п’ятнадцять років юристом, і стала його другою дружиною. Протягом десяти років народила йому Ганю (десять років), Кубу (чотири) і Зосю (майже два). Уля забула про мистецтво, погладшала на кілограм за кожен рік подружнього життя й більше не посміхалася так часто. Зате Роман був утіленням мрій кожної практикантки, яка починала працювати в його фірмі. Цей чарівний, рішучий хлопець саме завершував процес злиття двох канцелярій, і нікому б навіть на думку не спало, що в затишку домашнього вогнища Роман безпорадний і неорганізований більше, ніж його діти. Він кохав дружину, бо та поважала його право на приватну територію й завжди знала, де він посіяв важливі документи й запонки до вихідної сорочки.

І вже точно найкраще повелося Сарі. Воно й не дивно, бо з їхньої трійці вона була найгарнішою й ще змалку сама ставила життю свої умови. В одному з мережевих агентств вона досягла посади арт-директора й коли вже намічалося чергове підвищення, покинула все до біса, спокусила найпотворнішого в колективі хлопця й перебралася на село. Проте зв’язок Красуні й Чудовиська не витримав випробування часом: Чудовиську важко було призвичаїтися до факту, що їх розділяє естетична прірва. Усе ж він виявився настільки порядним, що пішов від Сари після ремонту будинку. Тож відтоді Сара жила самотньо на узліссі, наче Білосніжка. На жаль, у ролі гномів виступали місцеві залицяльники, переважно залежні від алкоголю рецидивісти з одним зубом спереду. Якось, коли Сара рубала дрова для каміна, її відвідали духи предків і давніх мешканців полінезійського архіпелагу. Найближчий рік вона провела в Новій Зеландії, переймаючи від тамтешніх шаманів таємне мистецтво оздоровчого масажу. Відтоді вона була жрицею маурі й надавала послуги населенню, масажуючи зболілі тіла й душі.

— Нізащо не здогадаєтеся, хто нині був у мене на ліжку!

Вона саме ввійшла, порожевіла, щаслива, ширячи довкола аромат сандалового дерева. І аж гаряча від енергії, яка її всю оточувала.

— Мужик з ерекцією! Постав це поки кудись. — Вона кинула Улі велику дошку, обшиту тканиною, з отвором для голови.

— Не знаю, чому, але це твоє ліжко завжди в мене асоціюється з гільйотиною. — Уля змагалася з незручним реквізитом. — Ну й сила в тебе, тягати таке із собою до клієнтів.

— Мої духи-опікуни мені допомагають. — Сара засміялася, відкидаючи пасма довгого чорного волосся.

Вона наче випромінювала незвичайне сяйво, ніби світилася ізсередини.

— Ти як горіховий торт із родзинками, тьотю… — Гуцьо посміхнувся, облизуючись.

На мить Ядзя відчула, ніби її хтось дряпонув просто по серцю.

— Як толт, як толт! І калтопля-флі з кецупом! — Куба стрибав навколо, намагаючись привернути до себе увагу.

— Дай! — мала Зося на слово «картопля-фрі» реагувала, як собака Павлова.

У вітальні вмить зчинився страшенний шарварок.

— Уа-а-а! Мамо, вона мене штовхнила! Штовхни-и-ила мене!

— Треба казати «штовхнула», шмаркачу…

Найстарша з дітей, Ганя, перебувала на віковому роздоріжжі. Ніяк не могла вирішити, залишатися їй дитиною, чи все-таки перетнути магічну межу світу дівчат-підлітків.

— Мам, ну скажи йому щось. — Вона надула губи, ще сильніше задерла носа й спідлоба поглядала на матір.

Уля вкотре подумки зізналася собі, що її доня справді гарненька і, на жаль, жахливо розбещена. Пропустила її скаргу повз вуха, бо якби реагувала щоразу, коли ситуація цього вимагала, то давно вже вмерла б від виснаження.

— Слухай, — сказала вона Ядзі, — у нас до тебе є пропозиція. Capo, ти їй скажи, а я зажену Зосю до ліжка.

Сара сіла поруч на канапі.

— Ми вирішили дати тобі трохи грошей, доки ти якось не станеш на ноги. Віддаси, як зможеш, а ще краще буде, коли приймеш їх як подарунок від щирого серця. Ми ж знаємо, як тобі важко… Мусить минути трохи часу, щоб усе повернулося до звичного ритму. Не роби нічого насилу, ми всього допильнуємо.

Ядзя знала, що Сара й так відчувала все те, чого вона зараз не могла вимовити від зворушення. Тому мовчки дивилася на свою чудову подругу, яка, посміхаючись, докинула:

— А тобі класно в Романовому халаті.

— Улька мене силоміць запхнула до ванни. Боялася, що я заразу якусь принесу до її стерильного гніздечка. — Ядзя лише кліпала очима, тамуючи сльози.

— Котусю, щиро кажучи, від тебе тхнуло вже здалеку! — озвалася з дитячої кімнати Уля.

— Дай їй спокій. Жінка в депресії може тхнути…

— У деплесії, у деплесії. — Куба промчав кімнатою, наче американський винищувач F-16, тягнучи за собою розгорнутий рулон туалетного паперу. У цю ж мить повернулася його мати.

— Ну, тепер можна спокійно розклеїтися.

— Мама, а я не хоцу сьпати. — Куба видирався їй на коліна, завзято колупаючись у носі.

— Цьоця Ядзя буде нині сьпати з Кубусем, — заявив він урочисто. — Або ні. Я буду сьпати з Гуцьом, а цьоця з татком.

Усі троє вибухнули сміхом, хоча Уля була переконана, що її розсіяний чоловік навіть нічого б не помітив. Він саме з’явився на порозі й спантеличено дивився на них.

— О, дівчата… А я й не знав, що ви прийшли. Слухай, — звернувся він до дружини, — ти не знаєш, куди я поклав роздрук квартального балансу?

— Не знаю й не знатиму протягом найближчої години. А повертаючись до…

— Мамо! У цьому домі що, не можна вже й хвильку побути на самоті? Заборони йому заходити до мене. Він знову кудись заховав мій щоденник…

— Ганю, я поза покриттям, зависла, батарейки в мене сіли, саріtо? — Улі почав уриватися терпець. — Гуцьо, можеш трохи зайнятися Кубусем? Може, пограєте в щось?

— Я мушу заощаджувати енергію, мені ще матьоху робити.

— Густав! — Ядзя спопелила сина поглядом.

— Ну що? Ти сама казала, що коли людина себе до чогось примушує, то це їй скорочує життя на один день.

— У-у-у, то я вже вмерла, — констатувала Уля.

— Мамо-о-о! — Ганин голос перейшов на сопрано. — Ну ска-а-ажи йому!

— То де мій баланс? Ти, напевне, кудись його поклала. Вічно ти щось кудись кладеш! Я тобі стільки разів казав, щоб ти не чіпала жодних…

— Ну, мамо-о-о…

— Тихо-о-о!!! — Сара вистрибнула на канапу. — Киш мені звідси! А ви одягайтеся! — наказала вона подругам.

Коли через декілька хвилин вони збігали до машини, Зося прокинулася й заплакала, Куба вдавав машину швидкої допомоги, Ганя хряскала дверима, а Роман стояв на балконі й перехилившись через поруччя, кричав:

— Ти ж не збираєшся залишити мене самого з усіма цими дітьми?!

І лише Гуцьо, призвичаєний до того, що ніхто з ним занадто не панькається, відкрив на кухні підручник з математики й хоч-не-хоч, став на герць із рівняннями з одним невідомим.

У кнайпі було гамірно, сизо від диму й бракувало вільних місць. Проте лише тут дівчата могли спокійно передихнути.

— Я іноді ненавиджу власне життя. — Уля сьорбала крізь соломинку залишки мохіто. — Не підходжу я на роль матері багатодітної родини.