Чтение онлайн

Він вийшов з-під душу, витерся волохатим рушником, а тоді натер тіло мигдалевою олією. Зволожив шкіру під очима дорожезним кремом, намастив нігті регенеруючим препаратом і закурив сигарету. Глянув на годинника, була майже восьма вечора. Вирішив заскочити на суші до модного ресторану. Там завжди крутилося трохи людей з його середовища, можливо, вдасться про щось довідатися. А може, (о Господи!) зустрітися із самим продюсером програми? Тоді він нагадає про себе, і якщо нині його щасливий день, то в його кар’єрі почнеться новий етап. Зовсім як у Джона Траволти, якого він обожнював. Про нього теж після приголомшливого успіху «Лихоманки суботньої ночі» забули на довгі роки. Траволта почав пити, вживати пригорщі ліків і стрімко гладшати, а тоді зустрів свою добру фею — Квентіна Тарантіно. Роль Вінсента Веґи у фільмі «Кримінальне чтиво» повернула його на вершину. Цей абсолютно шалений і разом з тим геніальний фільм наробив у світовому кінематографі купу галасу, і в результаті спричинився до того, що нікому не відомий режисер та виконавці головних ролей нині подорожують виключно власними «Боїнгами».

Ципріян теж так хотів. Він відчайдушно вірив у свою велич і в те, що танці — його доля. Щиро кажучи, це була одна з небагатьох речей, які він умів робити. Зі своєю середньою освітою й натягнутим атестатом зрілості (директорка прихильно до нього ставилася) він аж ніяк не був принадою для когось із можливих працедавців. Та Ципріян і не намагався знайти роботу. Він просто не уявляв собі, що може поповнити сіру, безкровну армію різномастих чиновників, агентів і фахівців у різних тупорилих і ще тупориліших галузях. Його єство було невтримним, вільним, як птах небесний. Він знав, що в нього вийде. Треба лише зачекати на якогось шаленця, який наважиться дати йому другий шанс. Як Квентін Джонові.

Ядзя сиділа перед монітором комп’ютера й виїдала «Щецинський паприкаш» просто із бляшанки. Форум «Зрада і розлучення». Сотні користувачів і без кінця одна й та сама історія. Людство вже вичерпало власну вигадливість. Ядзя втомилася від банальностей. Усе її життя було банально сірим. Вона сама була банально виснажена, банально покинута й банально негарна. Якби вона мала бодай якусь помітну оригінальну ваду… Якусь кінську щелепу, банькаті очі, неправильний прикус… Але ж ні. Усе в ній було ідеально звичайне й ніяке. Що довше Ядзя приглядалася до власного відображення в дзеркалі, то виразніше бачила там пересічну жінку, що тисячами ходять вулицями. Десь глибоко в душі вона почувалася шістдесятилітньою й була переконана, що time is over. Усе хороше, і все, що могло статися (але не сталося), уже відбулося. Зараз єдиною розвагою було хіба прощання із цим світом. На жаль, залишався ще Гуцьо. Вона не могла з ним так вчинити й задля нього мусила, неначе жук-гнойовик, щодня котити свою кульку. Маленьку, смердючу порцію життєвого лайна, яким щедрий Творець обдарував людство.

Клікнула мишкою, і на екрані з’явилася відрубана голова із засохлими цівками крові й вибалушеними жадібними очима. Черговий божевільний проект видавництва, над яким вона в поті чола працювала аж до всрачки. Ну скажіть, хіба можна випускати дитячу книжечку про пригоди відрізаної потягом голови, яка весело котиться рейками й оглядає навколишню мальовничу місцевість?

Ядзя поскидала всі свої малюнки в один файл і місяць тому розіслала разом із власним СУ до різних редакцій графічних фірм та рекламних агенцій. Може, удасться знайти якусь роботу? Гроші, отримані від дівчат, давно вже розійшлися, страшно навіть подумати, що буде далі. Щиро кажучи, Ядзі здавалося, що вони з Гуцем живуть уже тільки за інерцією. Її син був чудовий. Ніколи нічого не просив, і якби вона систематично не гортала його щоденника, то їй би навіть на думку не спало, що восьмирічний хлопчик може мати такі витрати. Щоправда, вона давно вже перестала вірити в те, що держава гарантує її дитині безкоштовну освіту, але коли читала записи вчителів, на ногах у неї наїжувалося волосся:

«Понеділок. Відвідини етнографічного музею. Принести 15 злотих».

«Вівторок. Заняття з музики, вартість за півроку 25 злотих. Принести гроші до наступного тижня».

«Середа. Обов’язкове щеплення від гепатиту. Оскільки цього року Міністерство охорони здоров’я не відшкодовує вартості вакцини, просимо принести 49 злотих».

«Дирекція школи просить купити дітям додаткову пару спортивного взуття на випадок, якщо заняття проводитимуться на стадіоні».

«У листопаді відвідини театру, вистава „Сорока-Морока“, вартість квитка 22 злотих».

Чудово, мабуть, доведеться продати власну нирку. Ядзя перевірила пошту. Звичайно, нуль відповідей щодо роботи. Досі їй лише раз зателефонували. Якийсь придурок переконував її найнятися до нього на роботу до друкарні, а потім відразу звільнитися. За це обіцяв їй відстібнути тисячу злотих. Мовляв, якщо він знайде десяток таких людей, то бюро працевлаштування нарешті відчепиться й не присилатиме до нього безробітних. Бо йому насправді не виплачується брати легальних працівників, але якщо Ядзя хоче попрацювати в нього за гроші, які платять некваліфікованій бідноті з Бангладешу, то можна побалакати, чом би й ні.

Таким чином, у Варшаві не виявилося нікого, хто б потребував її вміння, таланту й освіти. Передчасна пенсія Ядзі теж не загрожувала, хоча десять років каторги під орудою Леді Ботокс були такі ж виснажливі, як розбирання завалів після трагедії у Світовому торговому центрі. Таке треба рахувати як рік за три.

Замість цієї діри можна було купити кілька гектарів пустищ, завести господарство, сплачувати страхові внески. До того ж можна було б отримати дотацію від Євросоюзу. Вона б могла, наприклад, розводити кастрованих бізонів або закласти експериментальну плантацію маріхуани. Проте Ядзя не зайнялася сільським господарством, бо ніколи не мала кебети до бізнесу. Зрештою, Сара, яка зараз змагалася із примусовим заліснюванням, стверджує, що любов до землі не виплачується. Принаймні в нашій податковій системі.

Вона зітхнула так драматично, що Гуцьо, бавлячись на своєму підвішеному під стелею ліжку, яке ніжно називали нарами, порозсипав каштани. Вони покотилися навсібіч і потрапили до всіх можливих щілин, підтверджуючи дію закону Мерфі. Як відомо, він не стосується молодих, вродливих і заможних людей, швидше навпаки, їхніх протилежностей.

«Я пасую до цього, як ніхто», — подумала Ядзя й увімкнула маленьку лампу на комп’ютерному столику, який водночас правив за кухонний та письмовий стіл, де Гуцьо робив уроки. Крихітну кімнатку заповнило густе, тепле світло й тут стало трохи приємніше. Ядзя докладала нелюдських зусиль, щоб цій манюній квартирці надати бодай трохи затишку. Принаймні їй удалося на таку малу площу запхнути більш-менш усе необхідне для життя. І тоді вона зі здивуванням зрозуміла, що людина може обійтися без передпокою, душової кабіни, спальні й принаймні якогось власного кутка. Коли вона в черговий раз, немов у колодязь, впадала в депресію, Гуцьо пропонував мамі осліпити одне одного й тоді жоден з них не бачитиме, що робить інший. Буде майже так само, як у нормальних сім’ях, де кожен член родини сидить у своїй кімнаті. Але, як відомо, слово «майже» означає велику різницю…

Ядзя намагалася не здаватися. Стільки людей не мають куди подітися. Треба зізнатися, що траплялися дні, коли вона справді дякувала долі за свою квартирку. Але тільки тоді, як дивилася по телевізору якийсь репортаж про спалену війною Чечню чи Ірак.

— Зроблю тобі налисники, — заявила вона в несподіваному припливі енергії.

Гуцьо, який зростав на напівфабрикатах і канапках, мало не завищав від радості.

— Супер! А ти не втомилася?

Ядзю наче хто по голові вдарив. До неї дійшло: те, що в інших родинах є чимось природним і звичним, її власний син уважає чудом. Вона почувалася, як алкоголічка, котра опритомніла після білої гарячки й, пригадавши собі, що в неї є дитина, жбурнула їй кавалок хліба. І зараз ця дитина схопила окраєць і тулить до себе, як найцінніший скарб.

«Яка з мене мати?» — почуття вини гнітило її так, що вона майже не могла дихати.

— Або ні, засмажу курку! Або спечу пиріг, — вигукувала вона із чимраз більшим ентузіазмом, щоб уже не чути внутрішнього критика, який скрипучим голосом повторював: «До дупи, до дупи, до дупи і все».

Густав приглядався до її метушні зі стоїчним спокоєм. Він знав, що матері треба дати час, щоб вона сама вгамувалася. Але коли замість втишитися, Ядзя навпаки розігналася й почала витягати напівзаіржавілі каструлі й сковорідки, якими давно ніхто не користувався, синок миттєво спустив її на землю:

— Алло, алло, Х’юстон, у нас проблема: немає духовки.

— Що? — Ядзя відірвалася від купи мотлоху.

— У нас немає духовки, аби спекти щось.

— Ой, справді, — згадала вона і ф’ю-у-у — весь її ентузіазм випарувався.

А їй так хотілося, виявивши небувалу жертовність і відданість, спекти якогось чортового пирога з капустою й грибами або приготувати іншу, не менш хитромудру страву, яка є в повсякденному меню будь-якої нормальної польської матері. Місила б це тісто й місила своїми зраненими руками, із якимсь сомнамбулічним натхненням, доки не сконала б від виснаження.