Чтение онлайн

— Але я не зміг виконати його заповіт і зберегти Щит Таргітая! — із відчаєм в голосі вигукнув Атей.

На обличчі Сагіра з’явилася тінь, але відразу зникла.

— На жаль, тоді воїни нашого братства не встигли вчасно прибути на битву біля Урочища Трьох

Мечів, — сказав він похмуро, — союзники аланів — саї — перекрили нам шлях. Поки ми билися з ними, алани й готи встигли розгромити наш рід.

— Ти знав про те, що батько зробив Щит Таргітая? — запитав Атей.

— Так, — стверджувально кивнув головою Сагір, — перед тим як взятися за роботу, батько приїздив до нас. Тиждень він провів у Печері Зберігачів, щоб отримати Видіння. Батько знав, що Коло Могутності скіфського народу завершує свої оберти і хотів втілити нашу мудрість і славу в Щиті Таргітая. Але він не встиг завершити свою роботу. Втім, він добре знав, що не йому дано її завершити.

— Чому? — здивувався Атей.

— Бо наша могутність і наша мудрість ніколи не зникнуть. І поки вони будуть існувати, на цьому щиті з’являтимуться нові письмена про наше минуле й майбутнє.

— І я його втратив! — знову розпачливо вигукнув Атей.

— Сподіваюсь, що не назавжди, — поклав руку на плече брата Сагір, — хоча повернути його буде справою нелегкою. Я йшов по твоїх слідах. Бачив кров на землі — там, де ти вразив стрілою аланського вершника. Потім твої сліди загубилися, і я боявся, що ти і Щит Таргітая назавжди зникли на дні Борисфену. Але потім я побачив на протилежному березі Великої ріки промінь світла й срібного птаха. Але коли я переправився на другий берег, тебе біля кургану вже не було. Мені прийшлось витратити дуже багато часу, поки я знайшов Священний Яр, у якому тебе ледь не принесли у жертву Матері-Лисиці. Коли за вами гналися, мені вдалося відвести погоню в інший бік, а потім я ледве встиг на полювання Локі.

— А ти знаєш, де може зараз знаходитися Щит Таргітая? — запитав Атей.

— Здогадуюсь, тому й кажу, що справа буде нелегкою.

Вони помовчали. Атей не наважувався далі розпитувати брата, очікуючи, коли він сам заговорить.

Сагір порушив мовчанку тільки тоді, коли вогонь майже згас.

— Я думаю, що найбільше за все ти хочеш дізнатися про Срібного Яструба, — промовив він, уважно дивлячись на Атея.

Хлопець кивнув головою.

— Братство Срібного Яструба існує дуже давно, з тих часів, коли наш народ тільки прийняв священну силу цієї землі. До нас тут жили великі воїни-кіммерійці. Але боги вирішили, що настав час скіфам стати володарями степів над Борисфеном і Евксинським морем. [10] Під час вирішальної битви між кіммерійцями і скіфами над скіфським військом з’явився у височині срібний птах. Битва закінчилася перемогою скіфів, хоча наших воїнів було набагато менше. І тоді наші ворожбити — інереї — визначили, що цей Срібний Яструб був провісником доброї волі богів до скіфського народу. І тоді найкращі та найкмітливіші воїни, які були позначені мудрістю Срібного Яструба, створили таємне братство, яке охороняло святині цієї землі. Вони не підкорялися ні скіфським царям, ні могутньому клану магів-інереїв.

— І наш батько входив до цього братства? — запитав Атей.

Сагір кивнув головою:

— Серед нашого народу таємничим даром богів до пророцтв, ворожби й магії володіли не тільки інереї, але й деякі майстри — ковалі і воїни. Ці майстри та воїни якраз і об’єднувалися у братство Срібного Яструба. Інереї служили скіфським царям, а клан Срібного Яструба захищав тільки Священну силу цієї землі. Тому між ними довгий час точилась прихована ворожнеча. Особливу лють мали до клану Срібного Яструба Чорні інереї. Коли скіфи після довгих сторіч панування були вигнані з цих степів, багато інереїв пішло служити сарматам і готам, але воїни Срібного Яструба не підкорилися й продовжували йти своїм шляхом. Шляхом, який визначила прадавня сила цієї землі, її Вищий Закон. З покоління в покоління в роду нашого батька Аріанта передавався Звичай Срібного Яструба, і завжди всі чоловіки нашого роду входили до клану його воїнів.

Ти був ще дуже малим, коли батько відправив мене на таємне висвячення до клану Срібного Яструба. Батько передчував, що він останній, хто може назавжди закарбувати мудрість нашого таємного братства. Він пройшов обряд Великого мовчання у Священній Печері й пережив видіння, під час якого зустрівся з самим Таргітаєм…

— З самим Таргітаєм! — не стримався й захоплено вигукнув Атей.

— Так, — кивнув головою Сагір, — Таргітай наказав батькові виготовити щит, у якому назавжди буде зберігатися сила Срібного Яструба — вічного супутника Таргітая. Я повинен був прийти за цим Щитом Таргітая, але я не встиг… Тепер ми з тобою повинні знайти цей Щит, поки його силу не використали ті, кому він не має належати.

— І тоді я теж буду посвячений у братство Срібного Яструба? — запитав Атей, схопившись з місця.

Сагір засміявся:

— Шлях Срібного Яструба нелегкий. Багато прийдеться пережити випробувань на ньому. Втім, частину випробувань ти вже пройшов. Якщо ми знайдемо Щит Таргітая, можливо, провідник нашого клану дозволить тобі пройти обряд Великого мовчання.

— А хто він — провідник клану Срібного Яструба?

— На чолі нашого братства завжди стояли найбільш мудрі люди нашого народу. Посвяту їм дає Коло Зберігачів, духи яких мешкають на островах Борисфену. Переповідають, що в дуже давні часи один з провідників клану — скіф з царського роду Анахарсій довгий час жив у Елладі і був визначений як один з найвидатніших мудреців Ойкумени, [11] але коли повернувся і очолив наш клан, його рідний брат Савлій, підбурений Чорними інереями, застрелив його зі свого лука. Інший провідник клану — з роду сколотів — був охоронцем грецького царя Олександра і разом з ним потрапив до далекої ріки Інд, в країну, якою правлять нащадки воїнів, які колись покинули наші степи. Всі наші вожді ретельно зберігали мудрість, яку змогли засвоїти у дальніх країнах. Тепер братством Срібного Яструба править великий воїн і мудрець Отан. Ти сам відчуєш його силу, якщо він вирішить допустити тебе в коло нашого братства.

— Тільки коли я зможу передати йому Щит Таргітая! — рішуче вимовив хлопець.

— Тепер я впевнений, що ми його знайдемо, — посміхнувся Сагір.

Вранці, коли сонце ще не з’явилося на обрії, брати вирушили у дорогу.

— Куди ми їдемо? — запитав Атей у Сагіра.

— Запам’ятай, брате, — промовив Сагір, — кожен крок у твоєму житті визначає долю. І не тільки твою. А зараз твоя доля пов’язана зі Щитом Таргітая. Тому, якою б стежкою ти не їхав, твій кінь донесе тебе до нього. І ще запам’ятай — якщо ти обрав свій шлях, то віднині все, що трапиться з тобою, або все, що побачиш чи зустрінеш, буде вказівником. І вже від тебе буде залежати, чи зможеш ти правильно розтлумачити ці вказівки, чи підеш манівцями…

Атей недовірливо глянув на брата, але заперечувати не наважився…

…Так вони проблукали степом декілька днів. За цей час Сагір чимало цікавого розповів молодшому брату. Особливо запам’ятав Атей розповідь про одного відважного скіфа з братства Срібного Яструба, який зміг потрапити до підземного світу й повернутися звідти живим…

— …І коли скіф Гільдій опинився у великій печері, то побачив там трьох відьом, які плели невидиму сіть. Ця сіть обплутує всю Ойкумену, але люди не бачать її. І коли кожна людина робить будь-який вчинок, то вся сітка рухається й зачіпляє всіх інших людей. Тому дія кожної людини, кожен її крок впливають на все, що відбувається в світі…

…Так вони проблукали степом два дні…

…Сонце вже піднялося досить високо. Розпечене повітря бриніло над високими степовими травами.

Раптом Атей побачив, як між ковилами майнув рудий лисячий хвіст. Після Священного Яру Матері-Лисиці, двобоїв з амазонками та підступної зради Орії у нього це видовище викликало далеко не зовсім приємні враження. Але Сагір пустив свого коня слідом за лисицею, і Атею нічого не залишилося, як прийняти участь у цій гонитві.

Намагаючись не загубити стежку, якою бігла лисиця, брати прискорили біг своїх коней. Втім, лисиця, здавалося, не лякається гонитви. Як би швидко не мчали коні, вони не могли скоротити відстань до неї. Раптом рудий вогник лисячого хвосту майнув останній раз і зник, немовби розчинився у траві. Брати зупинили своїх коней. Сагір озирнувся навколо й майнув рукою до кущів терну, які чорніли неподалік. Під’їхавши до кущів, Сагір зістрибнув з коня і, побачивши ледь помітну стежку, зник між густими паростями. Атей рушив за ним.

Ледь продираючись крізь колючі гілки, вони видерлися на невеличку галявину.

Посередині галявини лежала Орія. Руки та ноги її були прив’язані до чотирьох кілків, вбитих у землю. Навколо її шиї був намотаний шкіряний ремінь. Атей здригнувся й зробив крок до дівчини.

— Вона мертва? — запитав він у Сагіра.

Сагір застережливо підняв руку й схилився до дівчини. Дістав ніж і обережно розрізав шкіряний ремінь на її шиї, потім відкрив флягу й змочив водою її вуста. Атей безпорадно стояв поруч. Скільки він не проклинав Орію за її підступність, але серце у його грудях розривалося від жалю. І він не зміг стримати свою радість, коли побачив, що вії дівчини ворухнулись і вона спробувала підняти голову.