Чтение онлайн

Повітря було холодним і насиченим тяжким диханням грифонів. З кожним кроком Атей відчував, як на його плечі все сильніше й сильніше тиснули страх і блиск золота. Тільки коли вони спустилися й опинилися на кам’яній підлозі, Атей остаточно зрозумів, наскільки велика Печера Грифонів, наскільки могутні й жахливі створіння, які її охороняють, і наскільки маленькі й жалюгідні три зухвальця, що наважилися прийти сюди.

Але грифони, здавалося, не звертали ніякої уваги на прибульців. Сагір, нахиливши голову й тримаючись за фібулу, вперто йшов вперед. Під його ногами дз. енькали золоті монети, які густим шаром вкривали підлогу.

Вони проходили повз грифонів. Тепер Атей зблизька бачив ці велетенські істоти, їхні могутні м’язи, що перекочувалися під шкірою лев’ячих тулубів, чув гаряче дихання і відчував на собі, здавалось, байдужі погляди великих круглих очей, затягнутих бурштиновою плівкою.

Час від часу якійсь грифон ліниво сплескував своїми широкими жорсткими крилами, здіймаючи білий пил, і тоді пронизливий клекіт гулко розносився під високими зводами печери.

Атей ледь міг дихати, губи Орії тремтіли. Сагір нечутно шепотів якісь закляття. Нарешті вони підійшли до стіни, біля якої лежала купа золотих монет, чаш і горитів. Серед золота світилося білим полум’ям срібло. На поверхні декількох великих срібних злитків були викарбувані якісь таємничі письмена.

Атей запитально подивився на Сагіра. Той мовчки кивнув головою. Але не встиг Сагір зробити крок до срібла, як у них над головою майнуло гаряче повітря і велетенський грифон опустився на золото. Він підлетів непомітно, і Атей здригнувся, відчувши, що опинився на межі вірної і миттєвої загибелі.

«Вони нападають непомітно, як тіні, і їх помічають тільки тоді, коли тікати вже запізно», — згадав Атей розповідь про грифонів, почуту ще у дитинстві.

Грифон легко опустився на скарб, склавши крила, і золото тяжко осіло під його тяжким тулубом. Велетенська лапа із гострими пазурами, кожен з яких був завтовшки з руку хлопця, опустилася на срібні злитки. Грифон опустив голову на довгій шиї, і Атей побачив у його очах відбиток трьох постатей.

Атей розумів, що грифону вистачить одного удару могутньої лев’ячої лапи, щоб розірвати навпіл всю трійцю. Грифон стрепенувся й розправив крила, які могли б обхопити трьох вершників. На кінцях крил стирчали гачкуваті пазури. Низький, погрозливий клекіт вихопився з горлянки грифона.

Інші грифони обернули свої голови до прибульців. Декілька з них, м’яко ступаючи своїми лапами, почали наближатись.

Атей мимоволі заплющив очі, очікуючи удару смертельних пазурів або могутнього дзьобу…

Коли він відкрив очі, то побачив, що Сагір стоїть навпроти грифона, простягаючи йому золоту фібулу. Від фібули променіло райдужне сяйво, яке поступово охоплювало, немов прозорим туманом, грифона. Сяйво повільно розпливалося по печері. Клекіт стих. Грифони, немов зачаровані, почали лягати на підлогу.

— Це знак Зберігачів, — майже нечутно прошепотів Сагір і підкинув фібулу під стелю. Грифон підхопився і, легко сплеснувши крилами, звівся під стелю. Фібула впала посередині печери, загубившись серед великої купи золота. Грифони з клекотінням кинулися туди. Райдужне сяйво зникло.

Три срібних злитка викотилися під ноги Сагіра.

— Коли грифони знайдуть фібулу, вони вб’ють нас! — прохрипів Сагір і схопив тяжкий злиток. Орія і Атей підхопили ще два злитки і кинулися бігти до сходин.

Злиток був дуже тяжким. Атей ледь втримував холодний і слизький метал, притискуючи злиток до грудей. Сагір підштовхнув його в спину, і хлопець, чіпляючись за золоті сокири, наконечники стріл, шкатулки та перегорнуті відкриті скрині, з яких сипалися безперервним потоком золоті монети, побіг вперед.

Йому здавалося, що вони бігли цілу вічність.

Ось, нарешті, і сходини, що вели до виходу з Печери Грифонів. Першою, тяжко дихаючи, бігла Орія. Не озираючись, вона вскочила на сходини й побігла на гору. За нею вихопився Атей. Хлопець боявся озирнутися, йому здавалося, що розлючені грифони вже несуться за ними. Тяжкі краплі поту вкрили обличчя. Атей, ледь не випустивши злиток, витер очі рукою.

— Швидше, швидше! — вже на повний голос кричав позаду Сагір.

Атею здавалося, що ці сходи ніколи не закінчаться. Аж ось, нарешті, він видерся на виступ. Попереду чорнів тунель. Раптом позаду почувся пронизливий моторошний звук, в якому дивно поєднувалися орлиний клекіт та лев’яче ревіння.

Атей не витримав і озирнувся — плескаючи крилами, під стелю підіймався великий грифон, у його дзьобі блимнув золотий вогник.

— Нагору! — штовхнув закляклого хлопця Сагір.

Позаду почулося ревіння, від якого, як здалося Атею, захиталися стіни печери….

…Коли Атей, захлинаючись від бігу, нарешті видряпався на поверхню, сонце вже зависло над обрієм. Орія, впустивши злиток срібла, сиділа на піску, захлинаючись від кашлю. Атей випустив із заслаблих рук злиток і впав на коліна. Хлопцю здавалося, що його серце ось-ось розірветься. Він, немов викинута на берег риба, натужно ловив ротом повітря, намагаючись увібрати у легені хоч трохи прохолодного вечірнього повітря.

Відразу за хлопцем з тунелю вибіг Сагір. За його спиною наростали пронизливий свист і люте ревіння.

Не вагаючись ні хвилини, Сагір підбіг до каміння біля входу до Печери Грифонів і схопився за списи, які стирчали з-під брил. Зчепивши зуби, він спробував перекинути каміння на вхід. По його обличчю текли струмені поту. Атей кинувся до нього і теж підхопив списи. Удвох вони змогли зсунути кам’яну брилу. Камені з гуркотінням посипалися, закриваючи вхід до печери.

Почулося тривожне іржання. Атей побачив, що їх коні, прив’язані до сухого стовбура покрученого дерева, оскаженіло б’ють копитами, намагаючись звільнитися й втекти.

Каміння, що закривало вхід, здригнулося від могутнього удару зсередини. Було зрозуміло, що грифони невдовзі вирвуться назовні.

Сагір, Орія та Атей, схопивши злитки, кинулися до своїх коней. Сагір запхав злитки у шкіряні торби і, ледь стримуючи свого коня, перекинув їх через сідло. Не встиг Атей відв’язати свого коня, як той зірвався в галоп. Хлопець вчепився руками у жорстку гриву і, пробігши декілька кроків, підстрибнув і опинився в сідлі. Кінь піднявся на дибки, заіржав і стрілою понісся по випаленій землі. Атей ледь втримався у сідлі. Хлопець вигукнув скіфський бойовий клич, перехилився з сідла і підхопив із землі довгий спис.

Він вирвався живим із Печери Грифонів, і у нього була зброя!…

…Коли каміння, що закривало вхід до печери, розсипалося під ударами грифонів, троє вершників вже мчали якомога далі від печери, і білі кістки, що потрапляли під копита їх коней, розсипалися на порох, здіймаючи у небо білу куряву…

І знову Атею довелося гнати чвалом свого коня, рятуючись від несамовитого переслідування. Тільки на цей раз переслідували його не вершники.