Чтение онлайн

Валенто Клаудо незграбно переступив з ноги на ногу, кашлянув i нерiшуче почав:

– Капiтане, дозвольте...

– Нiчого не дозволяю! Я сказав усе, що треба було, Валенто. Iдiть, я кажу, вже час!

То був знову владний i невблаганний голос Сивого Капiтана, який не припускав заперечень.

– Єсть, Капiтане!

Валенто повернувся до Педро Дорiльї, Марти i Олеся.

– Пiшли! Такий наказ Капiтана...
– сказав вiн безнадiйним тоном людини, яка змушена скоритися...

Вони йшли вниз з узгiр'я один за одним: попереду Валенто Клаудо, похнюплений, з важко опущеними руками, а за ним iншi. Олесь iшов останнiм. Вiн обернувся й поглянув назад.

Ернан Рамiро нерухомо стояв бiля величезного корпуса "Люцифера" i невiдривно дивився їм услiд. Мабуть, вiн побачив, що Олесь озирнувся, i пiдняв руку, наче востаннє вiтаючи його... чи прощаючись з ним, хтозна?.. Юнак також пiдняв руку в останньому вiтаннi. Йому хотiлося б висловити в цьому мовчазному жестi всi тi бурхливi почуття, якi володiли ним зараз. Адже знов, як i ранiше, вiн побачив у Сивому Капiтанi ту людину, яка притягала до себе його палкi симпатiї, яка так щиро й тепло ставилася до нього тодi, в першi днi його перебування на "Люциферi"... Немовби Капiтан у цi хвилини прощання розкрив залiзний панцир, що вiдгороджував його i вiд Олеся, i вiд iнших людей.

Марта обернулася до юнака. В очах її стояли сльози.

– Алексо, менi його так шкода... вiн був зараз такий сумний... i менi чомусь здається, що я вже нiколи не побачу Капiтана...

Вона говорила уривчасто, схвильовано:

– I тепер менi здається, що... що нiчого в ньому немає страшного... вiн, мабуть, зараз такий самiтний... i йому дуже, дуже тяжко... вiн так говорив, що менi плакати хотiлося...

– Тобi плакати хотiлося... А що ж тодi сказати менi?
– глухо обiзвався Олесь, не дивлячись на неї.
– Я ж так докоряв, засуджував його...

– Лiтак!
– вигукнув Педро Дорiлья, показуючи вгору.

У небi справдi з'явився лiтак. Вiн виринув з того ж боку, звiдки прилетiв свого часу "Люцифер", i робив тепер широке пiвколо над островом Тарквенiдо. То був не пасажирський лiтак, а невеличка вiйськова машина, яка нагадувала своїми обрисами винищувач. Всього хвилину чи двi треба було йому для того, щоб вивершити те широке пiвколо, - i винищувач уже зник у зворотному напрямi. Поступово затихло i його гудiння. I знов у тишу, мабуть, таку звичну на цьому пустельному островi, вривався тiльки то наростаючий, то затихаючий рiвний гул морського прибою.

Поява вiйськового лiтака не давала Олесевi спокою. Чого вiн прилiтав сюди? I саме пiсля того, як на островi опинився "Люцифер"? Чи немає тут якогось зв'язку?

Юнак згадував побоювання Валенто Клаудо вiдносно того, що "Люцифер" може помiтити якийсь радарний пост, розташований у прибережнiй смузi суходолу. Невже так i є? Треба спитати Валенто, що вiн думає з цього приводу.

Прискоривши ходу, Олесь пiдiйшов до Валенто Клаудо, який iшов попереду, низько схиливши голову. Що це? Вiн щось говорить, наче розмовляє сам з собою? Олесь прислухався, тим бiльше, що Валенто, здавалося, не помiчав нiкого. Так i є, з уст Валенто Клаудо раз у раз зривалися окремi слова, незв'язанi i безладнi. Олесь розiбрав:

– Замiсть лагодити... могли самi... не розумiю... а, вiн знав!.. значить, навмисно... каже, сказав усе... Нi, не все, зовсiм не все!.. А що зробиш... коли вiн такий упертий...

Так людина говорить у снi, в тяжкому снi, коли її мучать кошмари, коли нею володiють невiдчепнi марення. Але ж Валенто Клаудо не спить, вiя говорить свiдомо! Олесевi стало моторошно, i вiн непевно запитав:

– Валенто, про що ти говориш? I з ким?

З тривогою Олесь побачив, як Валенто Клаудо повiльно, мов через силу повернув до нього голову, подивився на нього наче невидющими, якимись скляними очима.

– А, це ти, Олесю, - вiдiзвався вiн, нарештi.
– Хiба я говорив щось?

– Звiсно, говорив, тiльки я не розчув. Чи ти думав уголос?
– спробував юнак сказати якнайбадьорiшим тоном.

– Мабуть, що так, - нехотя погодився Валенто.

– А про що ти так напружено думав?
– не вгавав юнак, якому дуже хотiлося вивести свого друга з цього гнiтючого стану.
– Що на тебе так вплинуло?

Це було сказано необережно, легковажно, i Олесь зразу вiдчув це, бо Валенто немов спалахнув.

– Вплинуло? I ти ще питаєш? А ти сам не бачив, не чув?
– швидко, перебиваючи сам себе, заговорив вiн.
– Капiтан вiдправив вас усiх з "Люцифера", це зрозумiло. Але навiщо, чому вiн наказав менi йти а вами? Хiба ви самi не дiйшли б? А коли я спробував щось сказати" що вiн вiдповiв? Ти думаєш, це випадково? Нi, вiн хотiв, щоб мене там не було, ось що! А хто лагодитиме "Люцифер", як не я? Лагодити треба негайно, час не жде, а вiн вiдiслав мене!..

– Тодi чому ж Капiтан зробив так?
– вдалося Олесевi вставити запитання в потiк слiв Валенто.

– Хiба я знаю чому? Хiба його можна зрозумiти? А ти думаєш, вiн не знав заздалегiдь, що має прилетiти отой лiтак? Ти хiба не пам'ятаєш, як вiн поглядав у небо? Вiн чекав, чекав, що лiтак з'явиться, Я тобi це точно кажу!

– То, виходить, що нас таки помiтили з якогось радарного поста i надiслали лiтак?

– А, та це цiлком ясно, - вiдмахнувся Валенто Клаудо.
– I Капiтан знав, що помiтили. Я тобi кажу, вiй знав, що з'явиться той лiтак. I тому пiдганяв нас, говорив, пам'ятаєш: "Iдiть, бо вже час", ти пам'ятаєш це, Олесю?

– Але ж тодi треба було б, навпаки, негайно лагодити "Люцифер", якщо вiн знав, що нас помiтили i можуть надiслати за нами погоню, - непевно зауважив Олесь.

– Ото ж бо воно й є!
– роздратовано вигукнув Валенто.
– А замiсть того Капiтан вiдiслав мене, та ще й невiдомо навiщо... я ж тобi весь час тлумачу це! Чого вiн зробив так, ти можеш менi сказати?

– Нi, - визнав Олесь. Справдi, все це здавалося принаймнi дивним. Капiтан знає, що "Люциферовi" загрожує напад, i не вживає заходiв, щоб пiдготуватися, а навпаки, вiдсилає того, хто мiг бути найкориснiшим у цiй справi, свого помiчника Валенто Клаудо...

– Нi, я цього не розумiю, - зiтхнув юнак.

– I я не розумiю, - сердито ствердив Валенто.
– Але вiн саме так наказав, ти ж чув? Значить, вiн знав, що робить, У нього була якась мета. А яка?..

Олесь мовчав. Одна думка, ще неясна, ще туманна, народжувалася у нього в головi. Але та думка здавалася юнаковi неможливою, страшною, неймовiрною. I вiн боявся не тiльки висловити її, а навiть припустити, щоб вона виразнiше оформлялася. Нi, нi, цю жахливу думку треба вiдiгнати геть, не згадувати про неї!..