Чтение онлайн

Тоді Турін сказав:

— Берен, мій родич, спромігся на більше.

— Берен і Лутіен, — поправила його Меліан. — Але ти чиниш надто сміливо, розмовляючи так із батьком Лутіен. Думаю, твоя доля не злетить аж так високо, Туріне, сину Морвен. Хоча велич і справді криється в тобі, а доля твоя переплетена з долею ельфійського народу в біді й у щасті, проте остерігайся себе, якщо занесеться на біду.

Помовчавши трохи, вона заговорила до нього знову і сказала так:

— Тепер іди, названий сину. І прислухайся до поради Короля — вона-бо завжди мудріша за те, що підказує тобі власне єство. Одначе не думаю, що ти довго проживеш із нами в Доріаті, досягнувши зрілості. Якщо ж у прийдешні дні згадаєш ці слова Меліан, вони підуть тобі на користь: бійся і холоду, і полум'я серця твого — натомість, коли зможеш, учися терплячості.

Потому Турін уклонився й пішов геть. А небавом одягнув Драконів Шолом, узяв до рук зброю, вирушив до північного узграниччя і там приєднався до ельфійських воїнів, котрі вели неперервну війну з орками й усіма слугами та сотворіннями Морґота. Так, щойно діждавши закінчення отроцтва, Турін випробовував силу та мужність; і, пам'ятаючи про кривди, завдані його роду, юнак не мав рівних у відвазі й зазнав численних поранень списами, і стрілами, і кривими лезами орків.

Але жереб оберігав Туріна від смерті, тож у лісах пішов поголос, наче знову з'явився Драконів Шолом із Дор-ломіну. І поголос отой почули далеко за межами Доріату. І багато хто дивувався, кажучи:

— Хіба дух людини може повернутися після смерті? Чи Гурін із Гітлуму і справді зумів вирватися з пекельних задвірків?

На той час лише один із прикордонників Тінґола володів зброєю майстерніше за Туріна, і був то Белеґ Міцнолукий. Белеґ і Турін пліч-о-пліч зустрічали всі небезпеки і разом сходили дикі ліси од краю до краю.

Так минуло три роки, впродовж яких Турін рідко навідувався до чертогів Тінґола і не дбав уже ні про власний вигляд, ані про вбрання: мав нечесане волосся, покривав кольчугу сірим, пошарпаним негодою плащем. Але третього літа сталося так. що по досягненні двадцяти років Турін, жадаючи відпочинку та потребуючи хорошого зброяра, несподівано з'явився в Менеґроті й одного вечора зайшов у залу. Тінґола там не виявилося, бо він разом із Меліан саме був у зеленому лісі — так любив Король потішити себе в розпал літа. Виснажений дорогою, поглинутий думками, Турін навмання обрав собі місце. На біду, він сів на лаву поміж старійшинами королівства якраз там, де зазвичай сидів Саерос. Отож, припізнившись і побачивши на своєму місці іншого, Саерос розгнівався, бо подумав, що Турін учинив так через гординю, щоби зумисне образити його. І гніву не зменшило те, що решта присутніх не докоряла Турінові, а прийняла його гостинно — як гідного їхнього товариства.

Спершу Саерос удавав, ніби одностайний із усіма, навіть пересів на інше місце, якраз навпроти Туріна.

— Рідко нас вшановують присутністю прикордонники, — сказав він, — тож я радо поступаюсь облюбованим місцем, аби скористатися нагодою побесідувати з одним із них.

Але Турін, котрий саме розмовляв із Маблунґом Мисливцем, не підвівся, а лишень коротко відказав:

— Я вдячний тобі.

Потому Саерос засипав його питаннями щодо вісток із узграниччя та власних Турінових звершень у нетрях; і хоча слова його видавалися чемними, їх насмішкуватий тон приховати було складно. Турін, урешті, стомився й озирнувся довкола себе, і спізнав гіркоту вигнання, і від світла та сміху ельфійських чертогів думки понесли його до Белеґа та лісового життя, а вже звідти — далеко-далеко, до Морвен у Дор-ломіні, у батьківський дім. Чорні думи тінню лягли на юначе чоло, і запитання Саероса лишилося без відповіді. Тоді, сприйнявши похмурість як особисту образу, Саерос дав волю гніву і, діставши золотий гребінь, пожбурив його на стіл перед Турін ом, крикнувши:

— Людино з Гітлуму, ти, безсумнівно, сів за цей стіл похапцем, отож пошарпаний плащ пробачити тобі можна. Але так занехаяти волосся, щоби воно нагадувало зарості ожини… Напевно, якби воно не закривало вух, ти би краще чув те, що до тебе кажуть.

Турін промовчав, але зміряв Саероса поглядом, звичну темряву якого осяяв недобрий блиск. Одначе Саерос не зважив на цю пересторогу й у відповідь глянув зневажливо і сказав, аби почули всі:

— Якщо мужі Гітлуму такі несамовиті й люті, то які ж тоді там жінки? Невже вони гасають, мов олениці, зодягнені тільки у власне волосся?

По цих словах Турін схопив посудину для пиття і поцілив Саеросу в обличчя, аж той відкинувся назад од сильного болю. А Турін дістав меча і кинувся би на ельфа, якби Маблунґ не стримав його. Саерос же, підводячись, забруднив стіл кривавим харкотинням, бо мав розбитий рот, і сказав якомога чіткіше:

— Скільки ще ми даватимемо притулок оцьому лісовому дикунові? Хто правує тут нині? Королівський закон суворий до тих, котрі кривдять його ленників у залі, а для того, хто тут оголив зброю, оголошення поза законом буде найм'якшим із покарань. Якби ми були не в залі, я відповів би тобі, лісовий дикуне!

Та шал Туріна, щойно він побачив на столі кров, охолонув, він вивільнився од Маблунґа рухом плеча і мовчки полишив залу.

Тоді Маблунґ звернувся до Саероса:

— Що з тобою сьогодні? За те, що трапилося, я складаю вину на тебе. І цілком може бути, що королівський закон визнає розбитий рот лише доречною розплатою за глум.

— Якщо це зухвале щеня чимось незадоволене, нехай звернеться до Королівського суду, — відповів Саерос. — Однак оголювати лезо в залі суворо заборонено, і цьому немає виправдання. Деінде, якщо цей лісовий дикун нападе на мене, я порішу його!

— Може статись і навпаки, — сказав Маблунґ. — Однак, незалежно від того, хто з вас загине, то буде вчинок, од якого годі ждати добра, вчинок, який пасував би радше Анґбанду ніж Доріату. Правду кажучи, я відчуваю, ніби з Півночі простяглася тінь і торкнулася нас. Ану ж твоя пиха слугує Морґотові? Будь обережний, Саеросе, і пам'ятай, що ти один із елдарів.

— Я й не забуваю про це, — мовив Саерос, однак гніву не вгамував.

Навпаки, за ніч, заліковуючи рану, ще помножив свою лють.

Уранці він підстеріг Туріна, коли той на зорі вирушав із Менеґрота з наміром повернутися на узграниччя. Щойно Турін від'їхав, Саерос напав на нього з-за спини, оголивши меча та прикрившись щитом. Але юнак, навчений лісом завжди бути напоготові, помітив його краєм ока, сахнувся вбік, рвучко наблизився і кинувся на недруга.

— Морвен! — вигукнув Турін. — Нині той, хто знущався з тебе, відповість за гидкі слова!

І він розтрощив Саеросів щит, і між ними почався блискавичний бій. Тому що Туріна тривалий час навчала важка школа узграниччя, він став таким самим жвавим, як і будь-який ельф, але сильнішим. Невдовзі він почав перемагати і, поранивши супротивника в руку, яка тримала меча, підім'яв його під себе. Відтак Турін наступив на меча, якому Саерос дозволив упасти.

— Саеросе, — мовив, — на тебе чекають тривалі гони, тому одяг лише заважатиме. Досить самого волосся.

Потому несподівано штовхнув його на землю, роздягнув одним рухом, і Саерос відчув, яка сила нуртує в Туріні, і злякався. Однак Турін дозволив йому підвестись, а потім крикнув:

— Біжи, біжи, висміювачу жінок! Утікай! І мчи зі швидкістю оленя, інакше я прохромлю тебе ззаду.

Тоді штрикнув Саероса вістрям меча в сідницю, і той, жахнувшись і дико волаючи про допомогу, помчав лісом. Але Турін не відступав ані на крок, мов мисливський пес повторюючи за ним усі різкі повороти і подекуди підганяючи втікача мечем.

Крики Саероса привернули до гонитви увагу багатьох, але тільки найпрудкіші встигали за бігунами. Був поміж них і Маблунґ, схвильований до глибини душі, бо хоча кпини і видалися йому негідними, проте «злоба, прокинувшись уранці, надвечір звеселяє Морґота», а ганьба будь-кого з ельфійського народу — самочинно, без суду — це взагалі тяжке злодіяння. Адже на той час ніхто не знав, що Саерос перший напав на Туріна, заміряючись його вбити.

— Стривай, стривай, Туріне! — волав Маблунґ. — Чинити таке серед лісу личить хіба що оркам!