Чтение онлайн

— Тоді обираймо нового ватажка! — сказав Турін, поставши перед ними. — Форвеґ уже не зможе правувати, бо він загинув.

— Звідки ти це знаєш? — запитав Улрад. — Чи ти шукав меду в тому самому вулику? Невже бджоли жалами закололи його?

— Ні, — сказав Турін. — Вистачило одного жала. Це я порішив його. Однак помилував Андроґа, і він скоро повернеться.

Тоді він розповів усе, що скоїлося, докоряючи тим, хто чинив подібне, і не встиг договорити, як повернувся Андроґ, несучи зброю Форвеґа.

— Бачиш, Нейтане! — гукнув той. — На сполох так і не вдарили. Може, вона сподівається побачити тебе знову.

— Якщо кепкуватимеш із мене, — промовив Турін, — то я пожалкую, що не подарував їй твоєї голови. Ну ж бо, розповідай твою небилицю, та коротко.

Тоді Андроґ досить правдиво розказав про все, що сталось.

— І тепер мені цікаво, які справи були там у Нейтана, — мовив він. — Не наші, здається. Бо коли я з'явився, він уже порішив Форвеґа. Жінці це дуже сподобалось, і вона пропонувала піти з ним, просячи наші голови як калим. Але він не захотів її і прогнав геть; тож я не годен відгадати, чому він мав зуб на нашого ватажка. Моя голова лишилася на плечах, за що я вдячний, хоча дуже збентежений.

— Тоді я не вірю, що ти походиш із народу Гадора, — сказав Турін. — Радше ти належиш до роду Улдора Проклятого і повинен іти на службу в Анґбанд. Однак зараз вислухайте мене! — гукнув він, звертаючись до всіх. — Пропоную вам вибір. Або визнайте мене ватажком замість Форвеґа, або відпустіть. Я або стану на чолі цього товариства, або покину його. А якщо хочете вбити мене, спробуйте! Я битимуся до смерті, моєї чи вашої.

Тоді багато людей похапалося за зброю, та Андроґ вигукнув:

— Ні! Голова, яку він помилував, не дурна. Якщо станемо битися, не один поляже намарно, доки вб'ємо найкращого з-поміж нас.

Потому він засміявся.

— Як було, коли він приєднався до нас, так є і зараз. Він убиває, щоби звільнити простір. Раніше це вийшло на добро, то й тепер вийде; до того ж, він може привести нас до кращої долі, ніж блукати в пошуках здобичі довкола чужих смітників.

А старий Алґунд мовив:

— Найкращого з-поміж нас… Були часи, коли ми вчинили би так само, якби посміли, та відтоді чимало забулось. Урешті-решт, він, можливо, приведе нас додому.

Враз Турінові спало на думку, що з цією-от невеликою ватагою йому, напевно, вдалося би заснувати власне незалежне володіння. Проте, подивившись на Алґунда й Андроґа, він сказав:

— Додому, кажеш? Посередині стоять високі та холодні Гори Тіні. За ними — народ Улдора, а довкола — легіони Анґбанда. Якщо це не лякає вас, сім разів по сім чоловіків, тоді я візьмуся доправити вас додому. Та чи далеко ми зайдемо, доки смерть наздожене нас?

Усі мовчали. Тоді Турін заговорив знову.

— Визнаєте мене ватажком? Тоді попервах я відведу вас у глибокі нетрі, якнайдалі від людських осель. Спіткаємо там кращу долю чи ні, проте заслужимо менше ненависті від собі подібних.

Тоді всі, хто належав до народу Гадора, зібралися довкола нього і визнали його ватажком, і решта, бодай неохоче, але також погодилася. Тож, не гаючись, він повів їх чимдалі від того краю.

Багатьох посланців Тінґол спровадив на пошуки Туріна в Доріаті й у поближніх до його кордонів землях. Однак у рік його втечі пошуки виявилися даремними, адже ніхто не знав і не міг припустити, що він був серед розбійників і ворогів людей. Коли настала зима, посланці вернулися до Короля, тільки Белеґа серед них не було. Після того, як усі відмовились од пошуків, він продовжив їх самотужки.

Та в Дімбарі й уздовж північного узграниччя Доріату становище погіршилося. Не з'являвся вже там у боях Драконів Шолом, і Міцнолукого теж бракувало, а підбадьорені цим слуги Морґота чисельно зростали і ставали дедалі нахабнішими. Зима настала і минула, а з приходом весни їхні напади поновилися: Дімбар було спустошено, і люди Бретілу боялися зла, що роїлося довкола їхніх кордонів — усюди, крім півдня.

На ту пору мало не рік минув од часу Турінової втечі, а Белеґ усе ще розшукував його, попри те, що надія поволі згасала. Рухаючись у північному напрямку, він дійшов до Переправ через Тейґлін і там, почувши лихі новини про нову навалу орків із Таур-ну-Фуіну, повернув назад і надибав домівки лісовиків — невдовзі по тому, як Турін покинув отой край. Там він почув дивне сказання, що побутувало між них. Високий і шляхетний муж чи ельфійський воїн, як стверджував дехто, з'явився в лісах і, вбивши одного з ґаурваїтів, урятував доньку Ларнаха, котру вони переслідували.

— Дуже гордий він був, — сказала Белеґові донька Ларнаха, — з ясними очима, які рідко вшановували мене поглядом. А проте вовколюдей він називав побратимами і не порішив другого, котрий стояв поруч і знав його ім'я. Нейтаном той назвав його.

— Можеш ти розгадати цю загадку? — запитав Ларнах у ельфа.

— Можу, на жаль, — відповів Белеґ. — Муж, про котрого ти розповідаєш, — це той, кого я шукаю.

Про Туріна він не вповів лісовикам нічого, проте застеріг про лихо, яке насувалося з півночі.

— Небавом орки, шукаючи здобичі, прийдуть у цю місцину, і сила їхня буде надто значна, щоби ви могли їй протистояти, — сказав Белеґ. — Цьогоріч ви, врешті-решт, муситимете або відмовитися від свободи, або померти. Ідіть до Бретілу, поки є час!

Потому Белеґ спішно продовжив путь, шукаючи лігва розбійників або певних знаків, які могли б указати йому напрямок руху. їх він знайшов швидко; але Турін випереджав його тепер на кілька днів і рухався похапцем, остерігаючись переслідування лісовиків і використовуючи всі відомі хитрощі, щоби збити з дороги або заплутати будь-кого, хто спробує за ним погнатися. Він провадив своїх людей на захід, чимдалі від лісовиків і кордонів Доріату, аж поки вони дійшли до північного краю великого нагір'я, що височіло поміж Долинами Сіріону та Нароґом. Землі ті були сухі, а ліси раптово обривалися там, де починалося гірське пасмо. Долі виднілася стародавня Південна Дорога, що тяглася вгору від Переправ через Тейґлін і на шляху до Нарґотронда обминала західні обніжжя вересових пусток. Там розбійники прожили якийсь час — сторожко, рідко ночуючи двічі в одному таборі та не залишаючи по собі жодних слідів. І сталося так, що навіть Белеґ вистежував їх намарно. Ідучи за тільки йому відомими знаками або чутками про людське пересування, які ширилися поміж диких істот, із котрими він умів розмовляти, Белеґ часто підходив дуже близько до мети, але завжди, натрапивши на лігво, заставав його спорожнілим. Адже розбійники вдень і вночі виставляли довкола сторожу, тож тілько-но їм доносили, що хтось наближається, як вони хутко зривалися з місця й ішли геть.

— На жаль! — вигукував ельф. — Надто добре навчив я дитину людей розуміти ліс і поле! Можна подумати, що то — ельфійський загін.

А вони натомість почали усвідомлювати, що їх вистежує якийсь невтомний переслідувач, котрого не можна ні побачити, ні позбутись; і це стривожило їх.

Трохи пізніше, як і боявся Белеґ, орки перейшли Брітіах і, попри могутній опір військової сили, яку спромігся зібрати Гандір із Бретілу, здолали Переправи через Тейґлін і рушили на південь у пошуках здобичі. Чимало лісовиків прислухалися до поради Белеґа й відіслали жінок і дітей просити притулку в Бретілі. Тож вони та їхні охоронці врятувалися, вчасно перейшовши через Переправи; а от озброєних людей, котрі прибули опісля, зустріли орки, і люди зазнали поразки. Лише дрібка пробила собі шлях до Бретілу, а більшість або загинула, або потрапила в полон; орки ж дійшли до садиб, і розграбували їх, і спалили. Тоді, не гаючись, вони повернули знову на захід, шукаючи Дорогу, бо хотіли тепер якнайшвидше вернутися на північ зі здобиччю та полоненими.

Проте розбійницькі розвідники небавом довідалися про їхнє наближення; і, хоча до полонених їм було байдуже, награбоване майно лісовиків воскресило в них жадобу. Турінові здавалося ризикованим показуватися перед орками, не знаючи їхньої кількості; проте розбійники не зважали на обережність, бо в нетрях вони потребували багатьох речей, а декотрі вже починали жалкувати, що пристали на Турінове ватагування. Тому, взявши за єдиного супутника такого собі Орлеґа, Турін пішов уперед стежити за орками і, доручивши Андроґові керувати загоном, наказав йому залягти у криївку, доки вони повернуться.