Чтение онлайн

— Але й вистраждали вони більше, ніж якби тієї битви не було зовсім, — мовив Ґвіндор.

Та прихильність Ородрета до Туріна росла, тож син Гуріна став головним радником Короля, і той почав правити згідно з Туріновими порадами. У той час ельфи з Нарґотронда перестали критися і узялися нагромаджувати зброю; а ще, за порадою Туріна, нолдори збудували величний міст од Дверей Фелаґунда через річку Нароґ для якомога швидшої доправки зброї, бо війна в ту пору точилася головно в Заповідній Рівнині на схід од Нароґу. Нарґотронд як північне узграниччя Рівнини тепер утримував Спірні Землі довкола джерел Ґінґліту, Нароґу й узлісся Нуату. Поміж Неннінґом і Нароґом орки не з'являлись; але на схід од Нароґу підвладні їм землі доходили аж до Тейґліну та кордонів Вересових Пустищ Нібін-ноеґа.

Ґвіндорова слава згасала, позаяк він позбувся першості в мистецтві володіння зброєю, і сила його підупала, і часто мучив біль, якого йому завдавала скалічена ліва рука. Турін же, щойно тепер досягнувши розквіту зрілості, був молодим і гідним називатися сином Морвен Елезвен: високий, темноволосий і білошкірий, із сірими очима та обличчям, прекраснішим за лице будь-кого зі смертних людей Прадавніх Часів. Його вимова та манера триматися не осоромили би стародавнє королівство Доріат, і навіть між ельфами його при першій зустрічі можна було прийняти за одного з представників славетних нолдорських домів. Турін виявляв себе таким звитяжним і неймовірно майстерним у володінні зброєю, особливо мечем і щитом, що ельфи вважали, ніби його неможливо вбити, хіба би трапився нещасний випадок чи випадково поцілила би згубна стріла. Тому-то вони дали йому для захисту гномівську броню; а одного разу, коли був у похмурому настрої, він знайшов в арсеналах гномівську маску, всю в позолоті, й відтоді, щойно він надягав її перед битвою, вороги втікали, заледве побачивши його обличчя.

Допіру тепер Турін знайшов собі шлях і роботу до душі — роботу, за яку здобував шану, й усе було добре, він став увічливий із усіма та менш похмурий, аніж у давні дні, тому чи не кожне серце зверталося до нього, а багато хто називав його Аданезелом — Ельфолюдиною. Серце ж Фіндуілас, доньки Ородрета, при його наближенні чи співперебуванні в залі зворушувалося найглибше. Вона була золотокоса, як і всі представники дому Фінарфіна, тож Турінові приємно було споглядати її та перебувати в її товаристві; вона-бо нагадувала йому про рідню та про жінок батькового дому в Дор-ломіні.

Спершу він бачився з нею тільки у присутності Ґвіндора; та по якомусь часі вона почала його розшукувати, й іноді вони, мовби цілком випадково, зустрічалися на самоті. Тоді ельфійка розпитувала його про едайнів, котрих бачила мало та рідко, про його країну й рід.

А Турін вільно розповідав те, що її цікавило, хоча не називав ані його батьківщини, ні жодних імен родичів; одного ж разу він сказав:

— Мав я сестру, котру звав Лалаіт; і саме її ти мені нагадуєш. Однак Лалаіт була дитям, жовтавою квіткою на зеленому моріжку весни; якби вона дожила дотепер, то, певно, потемніла б од горя. А ти — немов королева і нагадуєш золоте дерево. Хотів би я мати таку сестру.

— А ти — немов король, — мовила вона, — і можеш дорівняти володарям народу Фінґолфіна; хотіла би я мати такого брата-звитяжця. Я думаю, насправді тебе звати не Аґарваен, бо це ім'я не пасує Аданезелові. Тож я кликатиму тебе Тгурін — Потайний.

При цих словах Турін здригнувся, але відказав:

— То не моє ім'я; і я не король, бо королі наші — з-поміж елдарів, а я до них не належу.

І ось Турін побачив, що дружні почуття Ґвіндора до нього охололи; і дивувався, чому спершу горе та жах, пережиті в Анґбанді, почали відступати від ельфа, а тепер він знову ніби зісковзнув у гризоти й печалі. Турін думав, що Ґвіндор тужить, бо він відхилив його поради та домігся свого; проте йому хотілося, щоби це було не так. Адже він любив Ґвіндора — свого провідника та цілителя — і сповнився до нього жалем. Але сяйво Фіндуілас у ті дні також потьмяніло, хода її сповільнилася, вона зблідла та схудла; Турін, бачачи це, запідозрив, що слова Ґвіндора вселили в її серце страх перед майбуттям.

Насправді ж Фіндуілас у душі розривалася на частини. Вона шанувала Ґвіндора та шкодувала його, а тому не хотіла додавати жодної краплі до його страждань; але, супроти її волі, любов до Туріна міцнішала з дня на день, і вона думала про Берена та Лутіен. Однак Турін — не Берен! Він не глузував із неї, радів її товариству; та все ж вона відчувала, що він не любить її так, як вона хотіла би. Дух його та серце були деінде, віднесені ріками до витоків давньої минувшини.

Тоді Турін заговорив до Фіндуілас і сказав:

— Не дозволяй словам Ґвіндора залякати себе. Він багато страждав у темряві Анґбанда, а такому звитяжцеві нелегко пережити каліцтво та вимушений відступ. Він потребує втіхи і тривалого часу для зцілення.

— Я добре це розумію, — мовила вона.

— І ми виграємо для нього той час! — сказав Турін. — Нарґотронд вистоїть! Ніколи вже Морґот Боягуз не виступить із Анґбанда; він у всьому покладається на поплічників, так каже Меліан із Доріату. Вони — це пальці його рук; і ми битимемо та відтинатимемо їх, поки пазуристі лапи заберуться геть. Нарґотронд вистоїть!

— Напевно, — мовила вона. — Він вистоїть, якщо ти зможеш цього досягти. Але я хвилююся, Тгуріне; щоразу, коли ти виступаєш на битву, серце моє тривожиться, що Нарґотронд осиротіє.

Опісля Турін розшукав Ґвіндора і сказав йому:

— Ґвіндоре, любий друже, ти знову впадаєш у смуток; не треба! Бо в домах твого роду й у світлі Фіндуілас ти таки знайдеш зцілення.

Тоді Ґвіндор спрямував важкий погляд на Туріна, проте не мовив нічого, обличчя ж його затьмарилося.

— Чому дивишся на мене так? — запитав Турін. — Віднедавна твої очі часто зорили на мене незвично. Чим я засмутив тебе? Тим, що відхилив твої поради; але ж мужеві годиться говорити так, як він відчуває, і не приховувати правди, в яку вірить, незважаючи на жодні особисті причини. Хотів би я, щоби ми були однодумцями; адже я у великому боргу перед тобою і не забуду про це.

— Не забудеш? — перепитав Ґвіндор. — Однак твої вчинки та поради змінили мій дім і мій рід. Твоя тінь лягла на них. Чому би я мав радіти — я, котрий утратив усе через тебе?

Турін не второпав цих слів, але припустив, що Ґвіндор заздрить йому через те місце, яке він посів у серці й у намірах Короля.

А Ґвіндор, коли Турін пішов, сидів на самоті, поглинутий чорними думами, і проклинав Морґота, який міг невідступно переслідувати своїх ворогів, хоч куди би вони втікали, приносячи їм горе.

— Отепер нарешті, — сказав він, — я вірю анґбандським чуткам, ніби Морґот прокляв Гуріна та цілий його рід.

І він пішов шукати Фіндуілас, і знайшов її, і сказав:

— Смуток і сумніви охопили тебе; і надто часто тепер сумую я за тобою, отож починаю здогадуватися, що ти мене уникаєш. Тому що про причини ти не розповідаєш, доводиться вгадувати. Донько дому Фінарфіна, нехай печаль не стане між нами; незважаючи на те, що Морґот зруйнував моє життя, моя любов і досі з тобою. Проте йди туди, куди веде любов тебе; я-бо не годен узяти шлюбу з тобою; і ні моя відвага, ні порада тут уже не в пошані.

Тоді Фіндуілас заплакала.

— Рано ще плакати! — сказав Ґвіндор. — Але стережися, щоби надалі не мати причин для плачу. Не годиться Старшим Дітям Ілуватара єднатися шлюбними зв'язками з Молодшими; і не мудро це, бо нетривкі ті зв'язки та минущі, і вкидають нас у вдівство до кінця світу. Не подарує цього і доля, хіба що раз або двічі — дня досягнення вищої мети судьби, якої ми не здатні осягнути. Але цей муж — не Берен, хай він навіть удвічі гарніший і хоробріший за нього. Фатум лежить на ньому; темний фатум. Не вступай у нього! Бо, коли вступиш, любов доведе тебе до гіркоти і смерті. Вислухай же мене! Хоча він і справді Аґарваен, син Умарта, справжнє ім'я його — Турін, син Гуріна, якого Морґот утримує в Анґбанді, проклявши його самого й увесь рід його. Не сумнівайся у владі Морґота Бауґліра! Невже її міць не виписана на мені?