Чтение онлайн

Тоді Фіндуілас підвелася з воістину величним виглядом.

— Очі твої затуманилися, Ґвіндоре, — мовила. — Ти не бачиш і не розумієш того, що тут має відбутися. Невже мені доведеться зазнати подвійного сорому, відкриваючи тобі правду? Адже я кохала тебе, Ґвіндоре, і соромлюся того, що вже не кохаю, бо пізнала любов іще величнішу та непереборну. Я не прагнула її й довго уникала. Якщо я жалію твої рани, то пожалій і ти мої. Турін не любить мене і не полюбить.

— Ти кажеш це, — промовив Ґвіндор, — щоб обілити того, кого любиш. Навіщо тоді він розшукує тебе, довго сидить із тобою й відходить геть щоразу веселіший?

— Бо йому також потрібна втіха, — відповіла Фіндуілас, — і він позбавлений роду. У кожного з вас власні потреби. А як щодо Фіндуілас? Хіба ж не досить того, що я мушу зізнаватися тобі, нелюбому, а ти ще й кажеш, ніби я говорю так, аби обдурити.

— Е ні, жінку в таких справах обдурити нелегко, — сказав Ґвіндор. — І небагато знайдеться таких, котрі заперечували би, що їх люблять, якщо це — правда.

— Коли хтось серед нас трьох і невірний, то це я; хоч і мимоволі. Та що таке фатум і анґбандські чутки? Що таке смерть і знищення? Аданезелові відведено величне місце в легенді Світу, і його велич іще сягне Морґота в котрийсь із далеких прийдешніх днів.

— Він гордий, — мовив Ґвіндор.

— Але й милосердний, — відказала Фіндуілас. — Він іще не пробудивсь, але все-таки жаль може будь-коли пройняти його серце, й він не зречеться того почуття. Жаль, імовірно, завжди слугуватиме єдиним входом до його серця. Проте мене він не жаліє. Я викликаю в нього трепет — одночасно як мати і як королева.

Можливо, Фіндуілас казала правду, прозираючи суть проникливими елдарськими очима. Але ж Турін, не відаючи, що відбулося між Ґвіндором і Фіндуілас, був чимраз ніжнішим із нею, тоді як вона здавалася чимраз смутнішою. І от якось Фіндуілас сказала йому:

— Тгуріне Аданезеле, чому ти приховуєш од мене твоє ім'я? Якби я знала, хто ти, то не ставилася би до тебе з меншою повагою, але краще розуміла би твоє горе.

— Про що ти? — запитав він. — Ким ти мене вважаєш?

— Туріном, сином Гуріна Таліона, капітана Півночі.

І от, коли Турін дізнався од Фіндуілас про те, що сталося, він розгнівався і сказав Ґвіндорові:

— Любов'ю обдаровував я тебе за порятунок і убезпечення. Але тепер ти зле вчинив зі мною, друже, виказавши моє правдиве ім'я та накликавши на мене мою судьбу, від якої я би зумів схоронитися.

Та Ґвіндор відповів:

— Судьба криється в тобі самому, а не у твоєму імені.

У ту пору перепочинку та надії, коли завдяки подвигам Мормеґіла сила Морґота завмерла на захід од Сіріону й усі ліси отримали якусь часинку спокою, Морвен утекла нарешті з Дор-ломіну разом із Ніенор, своєю донькою, та здійснила довгу ризиковану подорож до чертогів Тінґола. Але там на неї чекало нове горе, адже Турін зник, і в Доріат не надходило жодних вістей про нього, відколи Драконів Шолом пропав у землях на захід од Сіріону; але Морвен і Ніенор залишились у Доріаті як гості Тінґола та Меліан, і до них ставилися шанобливо.

П'ять літ минуло, відколи Турін прийшов у Нарґотронд, і тогоріч навесні прибули до міста двоє ельфів, котрі назвалися Ґелмір і Армінас із народу Фінарфіна, і сказали, ніби мають справу до Володаря Нарґотронда. На той час Турін керував усіми збройними силами нолдорів і правував сам-один тим, що стосувалося воєнних питань; він узагалі став суворим і гордим, чинячи все відповідно до власних бажань або так, як уважав за потрібне. Тому-то прибулих відвели до Туріна, проте Ґелмір сказав:

— Говорити ми будемо лише з Ородретом, сином Фінарфіна.

І коли надійшов Ородрет, Ґелмір мовив йому:

— Володарю, ми походимо з народу Анґрода і довго блукали від часів Нірнаета; останні ж роки провели серед послідовників Кірдана побіля Гирла Сіріону.

Тож одного дня він прикликав нас і наказав вирушити до тебе, позаяк сам Улмо, Володар Вод, об'явився йому і застеріг про велику небезпеку, що наближається до Нарґотронда.

Проте Ородрет не повірив їм і відказав:

— Навіщо ж ви прийшли сюди з Півночі? Певно, мали ще й інші доручення?

На це Армінас мовив:

— Так, володарю. Від часів Нірнаета я прагнув розшукати таємне королівство Турґона, проте не знайшов. І за тими пошуками, боюсь, аж надто забарився з прибуттям сюди. Адже Кірдан випровадив нас кораблем уздовж узбережжя — задля швидкості й утаємниченості — й висадив у Дренґісті. Але дехто з-поміж морського народу в минулі роки бував на півдні, доправляючи Турґонові послання, і те, як обережно вони говорили про минуле, підказало мені, що Турґон, можливо, й досі мешкає на Півночі, а не на Півдні, як гадає більшість. Але ми не дошукалися про те ні знаку, ні вістей.

— Навіщо ви шукаєте Турґона? — запитав Ородрет.

— Бо сказано, що його королівство найдовше чинитиме опір Морґотові, — відповів Армінас.

Ці слова здалися Ородретові зловісними, тож він розсердився.

— Тоді не баріться в Нарґотронді, — мовив він, — бо тут ви не дізнаєтеся новин про Турґона. А що Нарґотронд у небезпеці — мені відомо і без вас.

— Не гнівайся, володарю, — сказав Ґелмір, — через правдиві відповіді на твої запитання. Адже наш звивистий шлях сюди приніс і користь: ми були там, куди не доходили твої найзавзятіші розвідники, перетнули Дор-ломін і всі землі попід покровом Еред-Ветріну і дослідили Сіріонів Прохід, вистежуючи ходи Ворога. У тих краях згромадилася безліч орків та інших лихих створінь, а довкруж Сауронового Острова збирається військо.

— Мені про це відомо, — промовив Турін. — Новини ваші давно застаріли. Послання Кірдана було би доречним, якби прибуло раніше.

— Принаймні, володарю, вислухай саме послання, — звернувся Ґелмір до Ородрета. — Почуй же слова Володаря Вод! Ось що він казав Кірданові: «Зло з Півночі осквернило витоки Сіріону, влада моя покидає струмені пливких вод. Але гряде страшніша біда. Тому накажи Володареві Нарґотронда замкнути двері фортеці й не виступати поза її межі. Нехай скине каміння погорди в гомінку ріку, щоби повзуче зло не відшукало брами».

Слова ці здались Ородретові похмурими, й він, як завжди, повернувся до Туріна, мовби питаючи поради. Але Турін не йняв віри посланцям і мовив зневажливо:

— Що може знати Кірдан про наші війни — війни тих, хто живе під боком у Ворога? Він моряк, отож нехай і дбає про кораблі! Якщо ж справді Володар Вод хотів дати нам пораду, то нехай би висловлювався чіткіше. Інакше той, хто загартований війною, як і раніше, вважатиме, що в нашому становищі найдоцільніше — зібрати міць і хоробро вийти назустріч недругам, допоки вони не підібралися занадто близько.