Чтение онлайн

— Ну що ж, малюк,— звернувся до мене Жора.— Тепер про нашу роботу знають підпільники, знають Вернер, Зігфрід, Вацек, Пауль. Таємниця перестала бути таємницею. Якщо нас не перекинуть в інше місце, справи наші — швах...

Що я міг сказати на це? Я добре знав, чим закінчують в Освенцімі «організатори». А наше становище було набагато складніше. Як тільки Ауфмейєр довідається, що ми його «обкрадали», нам капець! Здається, тільки тепер я побачив глибину прірви, над якою ми повисли.

Гриша лежав на своєму місці. Нас він зустрів страдницькою посмішкою. Ось уже другий день ніхто з промінентів не зачепив його й пальцем. Гришу не посилають на роботу, не виганяють на «спортивні заняття».

А сьогодні Плюгавий Вацек звелів одному з піплів принести Гриші миску баланди. Бач, що робить золото навіть у цій живій могилі. У гонитві за наживою і такі кати йсадисти, як Вацек, ішли нам назустріч і, ризикуючи своєю шкурою, мимохіть допомагали підпільникам рятувати людей. А втім, вони не багато чим і ризикували, бо, зрештою, яка різниця, коли перемеле нас Освенцім — сьогодні чи завтра. Так думали есесівські підпомагачі. Ми ж думали інакше. Кожен день, відвойований у жорстоких катів, важив для нас, освенцімських в’язнів, дуже багато.,.

Я і Жора прощалися з Гансом. Важко розлучатися з людиною, яка врятувала тобі життя, та ще коли знаєш, що це розлука назавжди. Як правило, в Освенцімі люди вдруге не зустрічалися. Але примхлива доля звела нас іще раз у грудні 1943 року. Це було в Біркенау, куди мене привезли після селекції, простіше кажучи, вибраковки. Висотавши з мене всі сили й соки, Освенцім важив ще й на мій попіл. Ганс удруге врятував моє життя. Та це я забіг далеко наперед.

Почалося з того, що до нас знову прийшов дуже збуджений Ганс. Він приніс приголомшливу новину: завтра, в неділю, мене й Жору відправляють у Явожно. Прийдуть дві автоколони, які мають забрати з центрального табору сімсот в’язнів. Триста чоловік повезуть на роботу у вугільні копальні Кенігсхютте, а чотириста— у Явожно. Списки тих, кого відправляють на етап, уже затверджені лагерфюрером. Ауфмейєр дізнається про це тільки завтра вранці. Блокфюрер нічого не встигне зробити, хоч би й хотів. Та оскільки Ауфмейєр сам іде в «Канаду», йому не було рації затримувати нас.

Ми з Жорою раділи так, наче завтра виходили на волю.

— У Явожно постарайтеся знайти мого земляка з Кельна, звати його Франц Норден,— казав напослідок Ганс.—Його легко впізнати: низенький, увесь сивий, на правій руці немає двох пальців. Йому п’ятдесят років. У таборах із 1933-го. Два роки тому нас: розлучили. Його відправили з першим транспортом на будівництво нового табору в Явожно як капо. Не знаю, чи втримався він і досі на цій посаді. Франц у минулому соціал-демократ, але людина чесна й порядна. Передайте йому од мене привіт і скажіть, що я прошу його допомогти вам. За Гришу не хвилюйтеся, ми його поставимо на ноги. Привіт вам від Антоновича, Володі Бєлгорода (так Ганс називав Володю Білгородського). Спасибі велике від товаришів за золото.

Ганс пішов, і ми з Жорою відчули себе беззахисними сиротами.

Неділя 25 липня почалася, як звичайно, за давно усталеним порядком. На аппелі Ауфмейєр прийняв рапорт староста Пауля, двічі перерахував нас і пішов на доповідь до рапортфюрера. Той чомусь на цілих дві години затримав блокфюрерів. А в цей час в’язні усього табору, виструнчившись, стояли перед блоками. Нарешті Ауфмейєр повернувся. Слідом за цим у таборі було оголошено блокшперу, і всіх в’язнів загнали в блоки. Ми вже знали, що блокшперу оголосили у зв’язку з відправкою етапу. З хвилини на хвилину чекали прибуття автоколони. Та минула година, друга, а машин не було, вони чомусь затримувалися. Ми сиділи наче на голках. Від того, чи прийдуть зараз машини, залежало і моє, і Жорине життя. Цілковитим безглуздям було б загинути саме тепер, коли десятки підпільників доклали неймовірних зусиль; щоб вирвати нас із пазурів смерті. Невже все це робилося даремно?! Завтра вранці Ауфмейєр буде в «Канаді» і перше, що він зробить, це спитає Вернера, скільки той дав нам золота за вісім літрів спирту. Яку помсту придумає блокфюрер, дізнавшись, що ми обікрали його на цілих двадцять три монети? Адже есесівці вбивали в’язня за саму тільки підозру в крадіжці однієї картоплини чи брукви, а тут украдено двадцять три золотих монети!

Я лежав на нарах, втупивши погляд у дошки, з яких був зроблений щит верхнього ярусу. На одній з дощок хтось написав по-німецьки: «Облиш надію всякий, хто сюди потрапляє». Цей напис наче прохромив мене наскрізь, важкою тугою озвався в серці. Я бачив його сотні разів, але якось не задумувався над значенням слів, узятих із «Божественної комедії» Данте.

— Котра година? — спитав я в одного з придурків, який саме проходив повз наші нари.

— Ти що, на поїзд запізнюєшся? — глумливо мовив той.— Пів на десяту.

Враз пролунали короткі гудки сирени— відбій блокшпери. Отже, машини не прийшли, і наші надії загинули. Я впав у відчай. Жора лежав зчорнілий і кусав губи.

— Що ж тепер робитимемо? — спитав, ні до кого не звертаючись, Микола Єрошко. Хвилин десять тривала мовчанка, важка, гнітюча. Зненацька в нашому кутку шлафзали з’явився незнайомий в’язень з чеським вінкелем на грудях.

Пригнувшись, він обвів очима нижній ярус нар і, побачивши нас, рішуче підійшов. Очима сищика обмацав кожного, затримавши погляд на номерах, що були нашиті на куртках, після чого приголомшив нас паролем: «Життя Орлятку!» — «В ім’я перемоги»,— відповіли ми й оточили незнайомого. У нього був жвавий, гострий погляд карих очей, відкрите, гарне обличчя. З усього видно — бувалий в’язень.

— Хто з вас Орлятко? — спитав незнайомий.

— Він,— відповів Жора, показуючи на мене.

— Я—Йожеф,—коротко відрекомендувався гість і потис нам руки.-— Сьогодні ви будете в Явожно,— сказав він, чим немало здивував нас.— Не дивуйтеся, машини трохи затрималися—не було бензину, але сьогодні вони будуть, де точно. В Явожно розшукайте чеського політв’язня Карела. Його освенцімський номер 55014. Карел — комуніст, надійна людина. Скажете йому: «Над Влтавою гарні світанки». Він відповість: «І влітку, і взимку». Це наш давній пароль. Карелу можна довіряти у всьому. Бажаю вам волі.

Йожеф пішов, залишивши нам дві пайки хліба, дві пачки сигарет і чотири грудочки цукру. Хліб і цукор ми віддали Гриші, а сигарети — Миколі Єрошку.

Нас не залишили напризволяще! За наше життя борються, за нами стоять сильні, мужні люди, вони не дадуть нас в обиду. У ці хвилини я твердо повірив, що ми не загинемо.

За якихось півгодини знову завила сирена: блокшпера! Усіх в’язнів загнали в блок. Невдовзі ми почули далеке ревіння дизельних моторів. Воно весь час наростало і невдовзі заповнило весь табір. Машини прийшли! Отже, ми врятовані!

Ми з Жорою душили один одного в обіймах, прощалися з Гришею і Миколою Єрошком, який мав після від’їзду Жори очолити підпільну групу в блоці 2-А Важко, несказанно важко розлучатися з друзями, з якими стільки пережили і так зріднилися.

У шлафзалі з’явилася кабаниста постать Пауля, цього разу одягненого по формі і, як завжди, з києм в руках.

— Усім вишикуватися на аппельплаці, та швидше!— заревів він своїм пропитим, хрипким басом і брудно вилаявся.

Те, що Пауль прийшов у шлафзалу особисто, та ще й одягнений по формі, свідчило: попереду важлива подія.

Двотисячний натовп в’язнів хлинув до виходу. Стукіт дерев’яних гольцшугів, тріск нар, шум, тиснява, крики, лайки на всіх мовах — усе це злилося в суцільний шарварок, від якого здригався блок. Цим потоком винесло на аппельплац і нас. А там уже кілька десятків холуїв, орудуючи киями, шикували в’язнів, вирівнювали, ряди. Нарешті усе втихомирилось. Перед строєм стояв Пауль і тільки блимав налитими кров’ю очима, раз у раз, пантруючи доріжку, по якій мало прийти начальство. Ось лунає команда:

— Ахтунг! Штіль гештант! Мютцен ап [66] ! На доріжці з’явився Ауфмейєр у супроводі якогось незнайомого нам унтер-офіцера. Пауль рапортує їм, після чого вони втрьох обходять стрій в’язнів, перераховуючи ряди і шеренги. Я одразу здогадався, що унтершарфюрер і є наш новий блокфюрер, призначений замість Ауфмейєра. Ми знали, що «кращі» есесівські унтер-офіцери перед присвоєнням їм офіцерського звання проходили стажування на посадах блокфюрерів з метою «морально-вольового» загартування, а простіше кажучи, для застосування на практиці усіх звірств і жорстокостей, набутих ними під час навчання в есесівських училищах. Очевидно, наш новий блокфюрер і належав до тих «кращих» унтер-офіцерів, яких просували по службовій драбині. Він був високий, худий, світловолосий, з нездоровим, лихоманним блиском в очах. Цими очима новий блокфюрер підозріливо, свердлив в’язнів. Мабуть, він щойно закінчив есесівську школу і оце прибув на місце служби. Можливо, навіть закінчив «спецшколу вбивць», яка була в Австрії, поблизу міста Ефердіна у замку Гартхайм, де досвідчені есесівські інструктори готували кадри катів. Що й казати, наука не пішла до бука, бо, проходячи вздовж шеренги, унтершарфюрер методично і якось діловито стьобав в’язнів нагайкою. Видно було, що робив він це знічев’я, бо жодних видимих порушень не було,— усі стояли, затамувавши подих. Ритм його ударів був настільки точний, що я здалеку розрахував — один з ударів дістанеться й мені. «Невже Ауфмейєр не заступиться»,— подумав я. В наступну мить різкий біль полоснув моє обличчя. Ауфмейєр удав, що нічого не помітив.