Чтение онлайн

— Дякую вам, вельможний пане.

— Вам пасує. Аби ж я міг дати щось більше. — Вуса старого затремтіли. — Я послав Сема Горбика до підвалу пошукати у речах моїх синів, але Едвин та Гаролд мали менший зріст, вужчі груди, та й ноги закороткі. Сумно, але з їхнього одягу вам нічого б не пасувало.

— Киреї досить, мосьпане. Я не осоромлю ваші кольори.

— Жодного сумніву. — Він поплескав свого коня по каркові. — Я б хотів проводити вас трохи, якщо не заперечуєте.

— Анітрохи, мосьпане.

Яйк зійшов схилом першим, ведучи за собою Маестра.

— Чи обов’язково йому вдягати отого вислого бриля? — спитав пан Явтух Дунка. — Вам не здається, що він у ньому має якийсь дурнуватий вигляд?

— Матиме ще дурнуватіший, мосьпане, як голова стане лущитися.

Навіть у цю годину, коли сонце ледве знялося над обрієм, спека стояла страшенна. А пополудні від розпечених сідел на ногах вискакуватимуть пухирі. Святковий одяг покійного хлопця сидів на Яйкові гладенько, мов яєчко; аби ж тільки те яєчко до вечора не зварилося. Дунк хоча б мав у що перевдягтися, бо їхав у старій зеленій сорочці, а у саквах віз гарну дорнійську.

— Поїдемо західним шляхом, — оголосив пан Явтух. — Останніми роками ним майже ніхто не ходить, та він ще й досі найкоротший між Стояком та Холоднокопом.

Стежка провела їх мимо тилу пагорба, де в могилах поміж рясних кущів ожини спочивали дружина та сини старого лицаря.

— Мої хлопчики так любили збирати тут ягоди. Коли були зовсім маленькі, то прибігали до мене із замурзаними личками та подряпаними руками, і я завжди знав, куди це вони бігали.

Він тепло всміхнувся.

— Ваш Яйк нагадує мені мого Аддама. Такий хоробрий був хлопчик, а ще ж зовсім молодий. Аддам намагався захистити пораненого брата Гаролда, коли на них накотила хвиля битви. Йому відрубав сокирою руку разом з плечем якийсь річковий вояк з шістьма жолудями на щиті. — Сумні сірі очі зустрілися з Дунковими. — Ваш старий господар, лицар з Грошодубу… він теж бився у Повстанні Чорножара?

— Так, мосьпане. Ще до того, як узяв мене. — В той час Дункові мало бути три або чотири роки, і він ганяв голий провулками Блошиного Подолу, нагадуючи радше малу тваринку, аніж хлоп’я.

— За червоного дракона чи за чорного?

За червоного чи за чорного? Навіть і зараз питати таке в людей було небезпечно. Від днів Аегона Завойовника за герб дому Таргарієн правив червоний дракон на чорному тлі. Даемон Самозванець обернув кольори на своєму прапорі, як робило багато байстрюків. «Пан Явтух — мій хазяїн», нагадав собі Дунк, «і має право питати».

— Він бився у корогві князя Сіноброда, мосьпане.

— Зелені рясиці на золотому тлі — такі собі зеленаві хвильки?

— Напевне, мосьпане. Яйк має знати краще. — Малий знав напам’ять герби доброї половини лицарства Вестеросу.

— О так, за князем Сінобродом усі знали непохитну вірність престолові. Король Даерон поставив його Правицею просто перед битвою. Маслоплав на цій посаді наробив стільки лиха, що ходили чутки про його зраду. А от князь Сіноброд від початку до кінця був опорою правлячого дому.

— Пан Арлан був коло нього у мить його загибелі. Якийсь пан із трьома замками на щиті переміг його у двобої.

— Того дня з обох боків загинуло багато добрих вояків. А перед битвою поле ще не було червоним. Чи казав вам про це пан Арлан?

— Пан Арлан взагалі не любив балакати про ту битву. Його зброєносець теж там загинув. Рогер із Грошодубу, сестринець пана Арлана.

Дунк почувався винуватим, навіть коли вимовляв його ім’я. «Це ж я забрав його місце.» Тільки принци та найбільші князі могли тримати при собі двох зброєносців. Якби Аегон Негідний віддав меча своєму спадкоємцеві Даеронові замість байстрюка Даемона, то Повстання Чорножара могло й не початися; тоді Рогер із Грошодубу був би живий до цього дня. «Став би лицарем, кращим за мене, ніс би десь службу. А я б скінчив свої дні на шибениці або ж вступив до Нічної Варти і там тинявся б Стіною до самої смерті.»

— Велика битва — то сама собою жахлива річ, — сказав старий лицар, — але поміж крові та різанини в ній завжди стрічається й краса. Така краса, що скніє серце. Я ніколи не забуду, як сяяло сонце, заходячи над полем Червонотрав’я… там лежало десять тисяч загиблих воїнів, у повітрі носився стогін та лемент, а над головами висіло таке гарне небо, помережане золотим, жовтогарячим та червоним… і я плакав, бо знав, що моїм синам побачити його не судилося.

Він зітхнув.

— Ви, молоді, зараз і не повірите, яка запекла була боротьба і яка непевна перемога. Якби не Кровокрук…

— Я все життя чув, що битву виграв Баелор Списолам, — зазначив Дунк. — Разом із принцем Маекаром.

— Молот і ковадло? — Вуса старого лицаря смикнулися. — Співці багато чого недомовляють. Того дня Даемон був Воїном, втіленим у плоть, перед яким годі було встояти смертним воякам. Він порубав на шматки передовий полк князя Арина, убив Лицаря Дев’ятизір’я та Затятого Тиля Тягнидуба, а тоді схрестив мечі з паном Гвейном Корбреєм із Королегвардії. Мало не годину вони верхи танцювали один навколо одного, виверталися та кружляли, рубали та сікли, а навколо них снопами падали вояки. Співці кажуть, що коли Чорножар вдаряв по Пані Безнадії, то два мечі співали і стогнали так, що їх чули на п’ять верстов навколо. І щойно Панна схибила, як Чорножар розрубав панові Гвейну шолома і засліпив його потоком крові. Даемон спішився, аби пораненого ворога не задавили, і наказав Червоному Іклові доправити його до маестрів у обоз. То й була його фатальна помилка, бо тим часом Крукові Зуби стали на верхівці Сльозавого Гребеня, і Кровокрук побачив королівське знамено свого зведеного брата за чотириста аршинів звідти, а під ним — Даемона з синами. Першим він убив Аегона, старшого з близнюків, бо знав, що Даемон ніколи не залишить сина, поки тіло не вистигне, хай би яка злива білих стріл падала навколо. Даемон і не залишив, бо його теж прохромило сімома стрілами, донесеними з Кровокрукового лука силою злих чарів. А коли юний Аемон підняв клинок Чорножар, що вислизнув з пальців вмираючого батька, тоді Кровокрук вбив і молодшого з близнюків. Так загинули чорний дракон і його сини.

— Ти скажеш, що на цьому справа не скінчилася, що далі сталося іще багато чого. Так, я знаю — сам бачив дещицю… як розбігалися повстанці, як їх зупинив Лихий Булат і очолив шалену, божевільну навалу… його бій проти Кровокрука, зрівнянний тільки з боєм Даемона проти Гвейна Корбрея… як страшно принц Баелор вдарив у тил бунтівників, мовби молотом гупнув… вереск дорнійців, ліс їхніх списів… але наприкінці дня було вже байдуже. Війна скінчилася зі смертю Даемона.

— А висіло ж усе на волосині… Якби Даемон просто збив Гвейна Корбрея з коня і залишив на милість долі, то проламав би лівий край Маекарового війська, перш ніж Кровокрук став на тому гребені. Тоді день скінчився би перемогою чорного дракона, Правиця загинув, і відкрилася б пряма дорога на Король-Берег. Тоді Даемон вже сидів би на Залізному Троні, перш ніж зі штормовим панством та дорнійцями підійшов принц Баелор.

— Хай там скільки співці просторікують про молот і ковадло, але хід битви своїми білими стрілами та чорними чарами переломив братовбивця. Він править нами й зараз, годі сумніватися. Король Аерис — лялька в його руках. Я не здивуюся, дізнавшись, що Кровокрук зачарував його милість, аби підкорити своїй волі. Не дивно, що усі ми тепер прокляті.

Пан Явтух похитав головою та впав у задумливе мовчання. Дунк питав себе, як багато почув Яйк, але точно знати не міг. «Скільки очей має пан Кровокрук?», подумав він.

День ставав дедалі спекотнішим. Дунк помітив, що навіть мухи кудись повтікали. Мабуть, вони краще за лицарів знають, куди не треба пхати носа, тому й ховаються від сонця. Йому стало цікаво, яку ж гостину їм з Яйком запропонують у Холоднокопі. Приміром, кухоль холодного темного пива був би доречний. Дунк з великою приємністю крутив цю думку в голові, аж поки не згадав слова Яйка про те, як Червоняста Вдовиця труїла своїх чоловіків. Спрага миттю зникла, бо є на світі гірші речі, аніж пересохла горлянка.