Чтение онлайн

— Проте в мене є декілька, куди поміститься Беніс. Маестер Керрік каже, що Волмерові розпанахали обличчя трохи не до кістки.

— Визнаю, мосьпані, панові Бенісу трохи урвався терпець. Пан Явтух прислав мене, аби заплатити виру.

— Виру? — Роганна засміялася. — Знала я, що він старий, але не знала, що аж такий. Чи він гадає, що ми живемо у Вік Звитяжців, коли життя людини рахували на срібняки?

— В копача ніхто не відібрав життя, мосьпані, — нагадав Дунк. — Я взагалі не бачив, щоб когось убили. Йому обличчя порізали, та й усе.

Її пальці ліниво перебирали косу.

— То скажіть мені, благаю, як дорого пан Явтух оцінив Волмерову щоку?

— У одного срібного оленя йому, і ще три вам, мосьпані.

— Пан Явтух дає за мою честь жебрацьку ціну. Хоча хто б казав, три срібняки кращі за трьох курей. Але ще кращий був би пан Беніс власною особою, доправлений сюди для покарання.

— Для покарання? У вже згаданому мішку?

— Може, й так. — Вона накрутила косу на одну руку. — Хай Осгрей прибере своє срібло. За кров платять лише кров’ю.

— Гаразд, — відповів Дунк, — ви, мосьпані, може, й у своїй правді, та давайте покличемо порізаного Бенісом добродія і запитаємо, що його більше втішить: срібний олень чи Беніс у мішку.

— О, я певна, він би хотів того й іншого, а якщо не можна, тоді срібло. Тут я, пане, сумнівів не маю. Але обирати не йому. Справу вирішують між собою лев і павук. Йдеться вже не про хлопську щоку, а про Беніса. Я хочу мати Беніса, і я його матиму. Ніхто не може в’їхати на мою землю, вчинити свавілля над одним із моїх і втекти, аби глузувати з мене.

— Але ваша вельможність в’їхали на землю Стояка і вчинили свавілля над одним із людей пана Явтуха, — ляпнув Дунк, навіть не спинившись подумати.

— Хіба? — Вона знову смикнула косу. — Якщо ви про того крадія овець, то я довго терпіла. Двічі жалілася Осгреєві, а він нічого не робив. Я не прошу тричі. Закон короля дає мені право ями та шибениці.

Цього разу їй відповів Яйк.

— На вашій землі, — заперечив малий. — Закон короля дає зверхньому панові право ями та шибениці на його власній землі.

— Який розумник, — відповіла пані. — Такі речі знаєш. Тоді, може, знаєш і те, що земельний лицар не має права карати людину без дозволу свого зверхнього князя. Пан Явтух тримає Стояк від князя Рябина. Проливши кров, Беніс порушив королівський мир. І тепер має за це відповісти.

Вона перевела очі на Дунка.

— Якщо пан Явтух доправить до мене Беніса, я накажу вирвати йому ніздрі, та й по тому. Справу буде скінчено. Але якщо мене змусять брати його силоміць, то так легко він може не відбутися.

Дункові зненацька стало зле у животі.

— Я перекажу ваші слова, та мій пан не видасть пана Беніса задурно.

Повагавшись, він додав:

— Увесь цей клопіт виник з-за греблі. Якби ж ваша вельможність зголосилися її розвалити…

— Не може бути й мови, — оголосив молодий маестер коло пані Роганни. — З землі Холоднокопу живе удвадцятеро більше селян, аніж зі Стоякової. Поля пшениці, ячменю та кукурудзи, що належать її вельможності, помирають від посухи. Ще є півдесятка плодових садів, де ростуть яблука, абрикоси, три види груш. Є тільні корови, п’ять сотень голів чорноносих овець, табун кращих коней у Обширі. Одних тільки жеребних кобил — цілий тузінь.

— Пан Явтух теж має овець, — відповів Дунк. — На полях в нього дині, боби, ячмінь, а ще…

— Ви забираєте воду для рову! — вигукнув Яйк.

«Саме хотів сказати про рів», подумав про себе Дунк.

— Рів необхідний для оборони Холоднокопу, — відрізав маестер. — Чи ви пропонуєте пані Роганні залишитися беззахисною перед нападом у такі непевні часи?

— Ну, — проказав Дунк, — сухий рів — він теж рів. Мосьпані мають міцні мури та сильних хоробрих воїнів для їхнього захисту.

— Пане Дункане, — мовила пані Роганна, — мені було десять років, коли повстав чорний дракон. Я благала батька не піддавати себе небезпеці або ж хоча б лишити вдома мого чоловіка. Хто мав захищати мене, коли обидва рідні чоловіки на війні? А він вивів мене на мури і вказав, у чому сила Холоднокопу. «Завжди бережи цю силу», мовив батько, «і вона збереже тебе. Турбуйся про оборону, і вцілієш за всяких часів.» А найперше з усього він вказав на рів.

Вона попестила щоку кінчиком коси.

— Мій перший чоловік загинув на полі Червонотрав’я. Батько знаходив мені інших, але Морок забирав їх теж. Я більше не покладаюся на чоловіків, хай там які вони сильні та хоробрі. Я покладаюся на камінь, крицю та воду. Я покладаюся на мури та рови, пане, і мій рів ніколи не висохне.

— Ваш батько сказав гарні слова, — відповів Дунк, — але вони не дають вам права забирати Осгреєву воду.

Пані смикнула за косу.

— Виходить, пан Явтух сказав вам, що річка належить йому.

— Від пращурів, уже тисячу років, — відповів Дунк. — Її навіть називають Клітчаста. Справа ясна.

— Називають. — Вона смикнула ще: раз, другий, третій. — А є річка, яку називають Мандер, хоча рід Мандерлі вигнали з її берегів тисячу років тому. На Вирій ще й досі коли-ніколи кажуть Тепличник, хоча останній Теплич загинув на Полум’яному Полі. В Кастерлі-на-Скелі сидять самі Ланістери, а Кастерлів там не знайти жодного. Світ міняється, пане. Клітчаста починається у Підковних Пагорбах, що цілком належать мені, скільки я пам’ятаю. І річка теж уся моя. Маестре Керріку, покажіть.

Маестер зійшов з помосту. Він був не набагато старший за Дунка, та сіра ряса і ланцюг додавали йому років і якоїсь поважної мудрості у поставі. У руках він тримав старого пергамена.

— Ось, подивіться самі, пане.

Маестер розгорнув сувоя та передав його Дункові.

«Дунк-бовдунк, тупіший за замковий кут.» Він відчув, як щоки червоніють, неохоче узяв пергамена з рук маестра і зморщив чоло над письмом. Жодного слова він не розібрав, та під візерунчастим підписом побачив знайому воскову печатку: триголового дракона дому Таргарієн. Королівську печатку. Він дивився на якусь королівську грамоту. Дунк поводив головою з боку в бік, аби здавалося, що він читає.

— Тут є одне слово, яке я до пуття не розберу, — пробурмотів він. — Підійди-но, Яйку, в тебе очі гостріші за мої.

Хлопчик миттю кинувся до нього.

— Яке саме, пане? — Дунк тицьнув пальцем. — Оце? Зрозуміло.

Яйк швидко прочитав грамоту, підняв очі на Дунка і ледь помітно кивнув.

«То це її річка. В неї є писана грамота.» Дунк відчув себе так, наче його вдарили у живіт. Власна печатка короля.

— Це ж… тут має бути якась помилка. Сини старого лицаря загинули за короля, чому ж його милість забрали річку?