Чтение онлайн

«В присутності Світла ви відчуваєте невимовну любов і безпеку (цей досвід як позитивний мають лише душі праведників. Нерозкаяні грішники, душі, що стали черстві у своєму невір’ї і нелюбовності, так само як і більшість самогубців бачать щось дуже страшне, прагнуть уникнути цього Світла. Світло для них воістину є Судом Страшним). Це важко передати. Світло – абсолютна ЛЮБОВ. У Його присутності ви розумієте, чим ви могли б бути»…

Очевидно, перегляд свого земного життя, про яке розповідають померлі, але повернуті до життя люди, це і є приватний суд. По суті це не суд, а самооцінка свого життя на землі… Душа отримує знання і силу для перегляду усіх своїх думок, почуттів і діл в присутності духовних сил, причому це перегляд не лише діл, але й їх наслідків для інших людей. Під час споглядання своїх діл, які принесли страждання іншим людям, можуть з’явитися докори сумління, відчуття прикрості та бажання виправитись.

На цьому Суді душа почуває себе оголеною…”

Таким чином, душі померлих не чекають всезагального Страшного Суду, як остаточного визначення своєї долі. Доля їх визначається під час суду приватного, на момент випробування Світлом. І якщо на протязі земного життя людина ствердилася у напрямку свого руху як праведник – стала на шлях духовної досконалості, драбиною смирення піднімалася до висот Любові, щоденно привчала свої духовні очі до Божественного Світла, – то за законом спорідненості (споріднене прагне до спорідненого, подібне – до подібного) їй буде комфортно знаходитись у Небесному цьому Світлі, і відповідним буде й місце пробування її (те місце, якому Церква дала назву Царство Небесне, Царство Боже, Рай, Небо – місце вічного життя): праведник “на суд не приходить, але перейшов він від смерті в життя”; “А хто робить за правдою, той до Світла йде…” (див. Ів. 5.24; 3.21).

Якщо ж ні, то Суд Любові виявиться для неї воістину страшним, бо страшне саме відокремлення від Любові Христової, страшна нездатність і неможливість перебування в Світлі Благодаті Його. Подібно до того, як нестерпним є світло сонця тій людині, яка все своє життя провела у темному підвалі, і після того, як виведена буде на світло – вириваючись прагнутиме знову сховатись у темряву (в реально існуюче пекло – “низькочастотний” та похмурий світ духів злоби піднебесних, світ “плачу й скреготу зубів”. Плачу від неможливості задовольнити свої пристрасті і бажання, та скреготу зубовного від безсилої злості на Бога, на себе, та й на увесь всесвіт:

“…Люди ж темряву більш полюбили, ніж Світло, – лихі бо були їхні вчинки.

Бо кожен, хто робить лихе, ненавидить світло, і не приходить до світла, щоб не зганено вчинків його (щоб не виявились діла його, тому що вони злі)…” (Ів. 3.19–20).

ЧИ ЗМІНИЛАСЯ ПРИРОДА ЛЮДИНИ ПІСЛЯ ГРІХОПАДІННЯ?

З листа читача: Після гріхопадіння природа людини змінилась і стала настільки ворожою Богові, що Він робить її смертною...

Відповідь: Господь не змінював природу людини після гріхопадіння. Природа її була, є і буде такою ж, як і Творець, Христос “і тоді, і сьогодні, і завтра Той Самий”.

Для початку розглянемо: у чому ж полягала “природа людини”, яка “змінилась”? Людина була створена на образ Божий, і в результаті свого еволюційного розвитку у певну пору здобула і подобу Божу (про що свідчать й вірші Святого Писання: “Оце книга нащадків Адамових. Того дня, як створив Бог людину, Він її вчинив на подобу Божу” (Буття, 5 розділ. 1 вірш)).

Необхідно розрізняти “ранішнього” Адама, і Адама “вечірнього”: “І сказав Бог: створімо людину за образом Нашим, [і] за подобою Нашою… І був вечір, і був ранок, – день шостий” (Бут. 1.26). Слово, яке важить у Біблії як “день”, староєврейською мовою звучить “йом”, і означає також “період”, “етап”. Вечір – початок “дня”. Вечірній Адам – це і є так званий “Homo sapiens”, “Людина розумна”. Але “ранішній” Адам – Адам вершини періоду духовного розвитку, – це вже “Homo spiritualis”, “Людина духовна”. Це Людина, яка досягла рівня обоження, одухотворення, яка здобула подобу Божу, – Людина, яка увійшла в “сьомий день”, в суботу Господню.

Після гріхопадіння перших людей віри, зображених у Біблії в образах Адама та Єви, природа людини зовсім не змінилась! Той же “змій” – закон плоті, звірячі наші інстинкти, – існує в полі сердець наших і донині. Різниця лишень у тому, що ми, на відміну від Адама періоду до гріхопадіння, не вкушаємо уже природним чином “плоди з древа життя”, але протиприродно смакуємо забороненими плодами з горезвісного древа пізнання добра через зло, таким чином являючи собою Адама падшого…

Не яблука, не груші а чи банани росли на відомому усім древі “пізнання добра й зла”. Це дерево – древо духовне. Кожну хвилину ми, як і праотець наш Адам (як і перша цивілізація людей), маємо право вибору: спожити плід з “древа життя” (з древа богопізнання – древа пізнання Бога, благодаті, добра через добро, – посередництвом виконання волі Його). Або ж з’їсти заборонений плід з “древа пізнання добра й зла”, пізнавши таким чином добро через зло, що, власне, і сталося в Едемі – духовному “садку Божому”: райському саду гармонії між Богом і людиною, людиною і природою, природою і Богом.

Коли я кажу своєму маленькому синові: Не торкайся гарячої праски – упечеш пальчика! – то у нього так само є право вибору. Він може ужити плід з дерева життя – послухавшись батька повіривши, довірившись йому. А може покуштувати й іншого “плоду” – ослухатися мене і, упікши пальця, через біль уже звідати добро: пізнати, що доброму навчав його батько. Але тут уже пізнати добро через зло…

Творець не створював нас людьми-роботами. Він дав нам свобідну волю. І нам обирати: плоди з якого “дерева” їсти. Нажаль, людина пішла іншою дорогою – не Божим шляхом благодатей, але пекельним шляхом негод: “А в кого діло згорить, той матиме шкоду; та сам він спасеться, але так, як через огонь” (див. 1 Коринфянам, 3 розділ. 15 вірш).

Сатана насправді не такий простий, як нам іноді здається. Як правило, він діє не як “левіафан, змій що біжить прямо”, але як “левіафан, змій що вигинається” (звивається, вивертається – див. Ісаї, 27 розділ, 1 вірш). Тому він, власне, і “лукавий” (“лукавий” – від “лук”: викривлений, як лук). Та й не рептилія він насправді, але змій духовний – у першу чергу плотський наш розум: гордість, гординя самозвеличення нашого, що “хитріший за всю звірину польову” пристрастей та пожадань, звірячих інстинктів наших. І мешкає він не на колгоспному полі, а у полі сердець людських.

Цей “змій стародавній” не йде шляхом прямого обману, але, знаючи мету творення (обоження тварі), лише вказує хибний (кривий, лукавий) шлях досягнення її – шлях страждань, шлях пізнання добра через зло. Але й це передбачив Творець, і цей шлях закладено у Божу Програму розвитку творива. І в результаті:

“...Чекання створіння очікує з’явлення синів Божих,

бо створіння покорилось марноті не добровільно (тут – не випадково, не непередбачено), але через Того, Хто скорив його (через Того, Хто передбачив такий шлях розвитку подій), в надії,