Чтение онлайн

Аби його малоросійське серце не розірвалося від розпачу і горя, Лесик сів у свій червоний БМВ, і попхався до редакції газети «Сєгодня», де розраховував знайти моральну підтримку від друзів по нещастю. І він її знайшов. Зваживши на його стривожений і розбурханий стан, головний редактор зробив Лесику пропозицію, від якої він не зміг відмовитись.

«А чи не хочете зробити в нашій газеті ряд публікацій на тему: «Гоголь — вєлікій руській пісатєль?»

«Із задоволенням, — миттю відгукнувся Лесь, — тільки мені неодмінно потрібна подорож по гоголівським місцям. І взагалі мені треба трохи відпочити від усього цього помаранчевого бардака!»

І, о диво! Вже на початку лютого наш малоросійський письменник за гроші редакції мав у санаторії «Миргород» прекрасний номер, де він розпочав роботу.

Збираючи їдкі та ущипливі враження часів господарювання на гоголівській землі хохляцького бидла, коли всі пам'ятки, пов'язані з видатним малоросом перебували в жахливому, напівзруйнованому стані, Лесь, окрім «гоголівських сюжетів», друкував вечорами фельєтони та нариси, сповнені отруйної слини, жовчі, фекальних вод, які згодом планував вихлюпнути у вигляді збірки «Хохлореволюція на багні!», на голови усіх цих Ющенок-Тимошенок-Порошенок та інших агентів Заходу, що за допомогою американських грошенят та підкупленої «свідомітської бидломаси» здійснили в його країні справжній державний переворот!

Відтоді, він повністю зав'язав з алкоголем, поклавши собі за обітницю випити тільки тоді, коли цю злочинну владу буде повалено! Отак і жив — їв, спав, писав, пив мінеральну воду, бігав ранками і знову писав, інколи вибираючись на екскурсії до гоголівських місць.

Проте одна зустріч, яка сталася у майже міфічній Диканці, внесла в його життя певні корективи.

Насправді він приїхав сюди, щоб поновити оті люті почуття про нинішню неоковирну диканську реальність, про «тупо хохляцкій посьолок городского тіпа, где даже на Рождєство молодьож собіраєтся нє в храмє, а у місцевого генделика, гдє, как ви понімаєте, соврємєнниє Вакули і Оксани, нє колядкі распевают, а чісто с півом і сємкамі отдихают под «Владімірскій Централ» і «Бєлий лєбєдь на пруду!»

Та й завернув собі до місцевого краєзнавчого музею.

Так і хочеться у цьому місті пафосно по-тарасобульбовськи заголосити: «Агов, пани-браття, чи були ви колись у Диканському краєзнавчому музеї? Чи дотикалися до славної диканської минувшини з її Кочубеями, Мотрями, Катрями, Свято-Троїцькою та Миколаївською церквами, що про них розповідає славна жінка-екскурсовод на ім'я Ганна Антонівна? З її героїчними постатями, серед яких не тільки Гоголь, але й видатний льотчик Іван Іванович Даценко — Герой Радянського Союзу і вождь племені Мохаве Кахавейк! Як? Ви нічого не чули про Івана Івановича Даценка? Ну, тоді ви лохи, панове, справжні хохляцькі лохи! Бо піднімається нині з Землі Руськой цар — рівному якому не знайдеться у світі, і всіх вас, бляді бандеровскіє, які героїв своїх справжніх малоросійських не цінують, у асфальт закатає!»

Проте до справи! Зазирнувши того дня до Диканського краєзнавчого музею, Лесь ніс до носа зіткнувся з «групою таваріщей», яких він добре знав і тихо ненавидів. То були кінорежисери брати Іллєнки Юрій та Михайло, з ними був ще синок Юрія Андрій (лютий молодий націоналюжка, що злигався з Тягнибоком), і ще пару людей, яких Лесик не знав, але оскільки вони говорили із діяспорянським акцентом, то точно упізнав в них тих «канадійшьких чи американшьких» жлобів, що у вирі подій останнього часу сунули в Україну, як сарана.

Жлоби й націоналісти якраз прощалися з Ганною Антонівною, чемно їй дякуючи (аж зригнути захотілося від їхнього акценту), і поки Лесик здавав свій верхній одяг до гардеробу, вони вже пішли собі геть!

«А то ви до музею? — звернулася до нього Ганна Антонівна. — Може, хочете екскурсію? Усього десять гривень!»

«Усього десять гривень! — зловтішно подумав Лесик про хохлів, що ладні продавати свій рабський труд за копійчини, а сам мовив: Давайте!»

Екскурсія першим поверхом, де йшлося про історію Диканського краю відтоді, коли тут були ще стоянки первісних людей і аж до того моменту, як революційно налаштований місцевий народ зрівняв з землею палац славних Кочубеїв, дуже потішили Леся. В деяких місцях екскурсії він відверто реготав, удавано хапаючись за живіт, особливо коли Ганна Антонівна почала у якомусь місці оповіді виводити історію української хати від Трипілля: «Бо хата для українця — то увесь всесвіт! — виспівувала вона лагідним своїм голосом, — а тому українці самодостатні, бо живуть у злагоді з Богом і стихіями. Держава їм як така не потрібна, бо не було ще в історії України такої держави, яка б була за суттю Українською. От, може, тепер Ющенко щось зробить!..»

У цьому місці він знову ледь не блюванув! Лесь ледве себе стримував, щоб не вступити з екскурсоводкою в полеміку, але оскільки вважав її істотою значно нижчою за соціокультурним, інтелектуальним рівнем, а також історично-суспільною вагою, то вирішив не опускатися до рівня цієї «національно-свідомої почвари». Просто нахабно іржав, принижуючи її таким чином. За свої десять гривень задоволення мав купу!

Ганна Антонівна, здається, зрозуміла, з ким має справу. В очах її запалилися сірі холодні вогники. Тон розповіді зробився сухим і байдужим, губи склалися у сувору нитку, а долоньки раз у раз стискалися у кулачки.

«А чого це Іллєнки у вас робили?» — піднімаючись сходами на другий поверх запитав у неї Лесь. «Даценком цікавилися…» «Ким?»

«Іваном Даценком» «А хто це такий?»

"Зараз на другому поверсі я вам про нього розкажу"?

Вислухавши коротеньку оповідь про те, як місцеві мешканці на місці шикарного палацу Кочубеїв у 20-ті роки минулого сторіччя побудували свинарники, як половина усього диканського повіту вимерла під час Голодомору у 32–33 роках, історію про перший залп систем залпового вогню «Катюша» у 1941 році, що пролунав саме на землі Диканщини, Лесь з Ганною Антонівною, нарешті дісталися стенду, де висів портер героя.

«Іван Іванович Даценко народився у 1918 році в селі Чернечий Яр Диканського району Полтавської області, — почала свою монотонну оповідь екскурсовод, вказавши рукою на фотографію за склом. Наприкінці 30-х років поступив до Чкаловського авіаційного училища, яке і закінчив у 1940 році. Від перших днів війни він воював у складі ланки бомбардувальників дальньої авіації. В 1943 році його було нагороджено Орденом Леніна та Золотою зіркою Героя СРСР. Відтоді майор, а згодом полковник Іван Даценко, через добре знання англійської мови, очолив спецзагін дальньої авіації, який у співпраці з союзниками (американськими пілотами) проводив військові операції. У листопаді 1943 року ланка важких бомбардувальників вирушила з летовища під Полтавою у напрямку Львова із завданням зруйнувати вузлову залізничну станцію та летовище в районі Скнилова. На підльоті до Львова ланка потрапила під приціли німецьких зенітних батарей. Усі пілоти бачили, як флагманський літак, яким керував Даценко, взятий у перехресне світло прожекторів спалахнув від влучних пострілів німецьких зенітних орудій і вибухнув у повітрі.

Довгі 25 років на Батьківщині героя, якому посмертно присвоїли ще одне звання Героя Радянського Союзу шанували його пам'ять, встановлювали меморіальні бюсти, проводили військові ігри «Зарниця», називали вулиці і школи його ім'ям. Аж поки восени 1967 року все не закінчилося… Двічі Герой виявився живим! Та не просто живим, а ще й емігрантом — вождем індіанського племені ірокезів під назвою Мохаве Кахавейк!»

Не будемо докладно переповідати усю історію, за мотивами якої український режисер Михайло Іллєнко через декілька років таки випустить у широкий кінопрокат картину під назвою «Той, хто пройшов крізь вогонь!» Скажемо одне, що у той самий момент, коли Ганна Антонівна розповідала Лесю про ту історію, сталося у нього видіння.

Він — в бездоганному смокінгу і лакованих туфлях, з ідеально виголеною головою, стоїть разом із знімальною групою на сцені кінопалацу, де зазвичай відбувається вручення премії Американської кіно академії, і тримає золотого Оскара. Позаду нього величезний світлодіодний екран на якому надпис: «Переможець у номінації «Кращий закордонний фільм» кінострічка «Малоросійський ірокез!» продюсер, сценарист та режисер — Олесь Білий, Росія!»

«Чому Росія?» — спитаєте ви?

Відповімо словами головного героя: «А хіба, блядь, в цій сраній Україні є кінематограф? Хіба ці йобані хохли, здатні створити нормальне кіно? Та у них же ж взагалі кінематографічної школи нема. Третього сорту, людиноподібні двоногі сотворіння, без смаку, традицій та вміння працювати!»