Чтение онлайн

Лікар був правий! Глибше, глибше, ще глибше! Отой якийсь звіриний шал незнаних досі відчуттів, хтивості і блуду захопив усе його єство. Завив, закричав, затрусився так мов би тисячі демонів увійшли в його тіло і бажали отої насолоди! Він іржав, він кричав, він палав здригаючись у конвульсіях первісного тваринного бажання, аж доки не бризнули перші краплі «сатанинської любовної роси» на оголені перси московської розпусниці, що тільки-но зіграла відьмочку у фільмі Тимура Бекмамбетова «Нічна варта».

І враз за тим, гострий, біль, що розривав усе тіло, і несамовитий крик вирвалися з самих глибин його єства! В голові вибухнули міріади салютів, а тіло немов насадили на залізну розпечену палю.

Перед тим, як знепритомніти, він так і не зрозумів, яким чином у його руках опинилася пляшка безалкогольної «Балтики» без шийки.

Отак і збулося прокляття спадкової плисецької відьми баби Люби, проказане у ніч проти Святої Трійці, коли уся нечисть земна, неземна і піднебесна, гуляє світом, шукаючи собі забави, та зваблюючи людей на різні нечестиві вчинки.

Гоготіли, билися рогами, божеволіли у своєму сатанинському сказі цілі сонми різної дрібної чортівні, що вилися довкруж нерухомого тіла нашого героя, пожираючи енергію содомітського гріха, який він учинив із самим собою, упившись самогонкою старої «морячки». Завивали від задоволення хижі лярви, хапаючи своїми зубатими пащами шматки гріховних еманацій, які вивільняються в процесі рукоблудного акту. Упивалися нектаром свіжої сперми і крові натовпи демонів, вурдалаків, упирів, та іншої нечисті, що злетілася з усього світу. Але найбільше радів з того усього самий Сатана, до якого долинули слова прокляття старої Гордієнчихи. Чорт таки запхав пляшку безалкогольної «Балтики» у сраку письменника-малороса, його ж руками і запхав, бо продав наш Лесь свою душу чорту за ту облудну славу, якої він досягнув на цьому світі.

Настав час віддавати борги!

Коли він розплющив очі, то від початку не зрозумів, де знаходиться і що з ним сталося. Йому здалося, що наснився йому якийсь жахливий сон, в якому по черзі являлися йому то очі старої Гордієнчихи, що палали вогнем, то молоде личко її чарівної онучки, а то товста сулія самогону, який вливався у нього розпеченим свинцем, чи обличчя Дмитра Табачника із дружиною, а то якісь водорості, жаби, телевізор… Муть якась!

І тільки коли він зробив спробу звестися на ноги, усе його тіло знову насадив на палю отой нестерпний біль, який блискавкою розірвав мозок. Закричав він дико, несамовито, проте цього разу не знепритомнів, а так і лишився лежати на підлозі, важко і коротко дихаючи.

Погляд напівбожевільний, розмитий ковзнув старим килимом, якого торкалася його щока, і вперся у пляшку від безалкогольного пива «Балтика» з відбитою шийкою, яка лежала неподалік… І тут він згадав все! І тієї ж миті липкий несамовитий смертельний страх, задзюрив крижаним потом крізь усі його пори, змочивши чоло і тіло. Знову запаморочилося в голові і страшенно захотілося кудись бігти, кричати, благати про допомогу, але натомість він лежав не ворухнувшись і тільки раз у раз рвучко дихав, намагаючись дати раду тому, куди загнали його обставини цієї трагічної ночі.

Важкий «морячкин» самогон, здавалося, узявся у його крові якоюсь глевкою субстанцією, що прибивала тіло до підлоги, а голову перетворила на залізний жбан. Але найгіршим було те, що він відчував, як у його тілі оселилася якась чужа істота, що не давала можливості ані поворухнутися, ані дихати, бо щойно він спробував набрати повні груди повітря, у животі враз з'явилося відчуття бритви, приставленої до самих кишок.

Він потягнувся рукою до сідниць, сподіваючись на те, що, можливо, шийка пляшки повністю не прослизнула усередину і її можна ще буде витягти. Але дарма. Вона було усередині! І це був жах, страх, і усвідомлення чогось невідворотного і трагічного, що сталося у його, Лесиковому житті.

Але він дихав, він бачив світло, він міг думати, і це давало якусь надію на порятунок.

«Швидку! Треба терміново викликати швидку допомогу!» — майнула думка і він, незграбно ворушачи ще отупілими від алкоголю «ізвілінами», почав згадувати, де то міг бути його мобільний телефон, яким він останнім часом навіть не користувався, щоб не відволікатися на різні дрібні справи, у які його постійно намагався вплутати лихий багатомільйонний мегаполіс, що розкинувся зовсім неподалік. — В Київ! В Київ! Терміново в Київ — там життя і порятунок!» — забилася, запульсувала у свідомості абсолютно ясна думка. Але ж де телефон?

Він трохи підняв голову над килимом і повернув її праворуч, там де біля ліжка стояла низенька тумбочка. О диво! Його срібляста «Нокія» була саме там!

Відстань у два з половиною метри він долав декілька хвилин. Спершу спробував підтягнути ноги до живота і підвестися, але отой вже знайомий блискавичний біль знову кинув його на підлогу. Від люті Лесь загарчав, як дикий звір, і у його голові почало прояснюватися.

Він стиснув зуби і деякий час глибоко і протяжно дихав носом. Адреналін, що почав впорскуватися в його кров шаленими дозами, долав алкогольне отупіння. Отак полежавши трохи, він спробував перевернутися набік і це йому вдалося майже безболісно… «Головне не підтягувати ноги до живота!» — це був гарний досвід. Але як рухатися далі?

Рішення прийшло само собою. Майже інстинктивно, він перевернувся на спину і, випроставши ноги уперед, головою ліг в напрямку тумбочки. Поволі відштовхуючись від підлоги руками, і намагаючись не напружувати м'язи на животі, бо при такому напруженні біль повертався, він повз доти, доки йому не вдалося, ухопити «Нокію» в руки.

Телефон був вимкнений. «Аби тільки у ньому лишився заряд!» — благав вищі сили Лесик, натискаючи на кнопку «вкл.».

Слава Богу, екран блимнув заставкою на якій було зображено лідера Партії Регіонів Віктора Януковича (такий жарт для друзів-політиків), загорівся і запросив код для розблокування СІМ-карти. Лесик набрав 1969 — рік свого народження і тут, о чорт! Телефон знову вимкнувся, бо батарея, таки була геть розряджена…

«Спокійно друже, все гаразд», — заспокоював він сам себе, важко і уривчасто дихаючи, бо, на щастя, шнурок підзарядки валявся поруч на підлозі між ліжком і тумбочкою.

Приєднавши його до телефону, Лесик деякий час почекав, а потім повторив спробу реанімувати телефон. Цього разу у нього все вийшло…

Набравши нуль три — номер «швидкої», він приклав слухавку до вуха, готуючись почути в ній рятівні гудки, але натомість інфернальний жіночий голос металевим тоном прорік: «Недостатньо грошей на рахунку, щоб здійснити виклик!»

«Який чорт недостатньо грошей!!! — волало, билося у безпорадному гніві усе Лесикове єство, тоді як він широко відкритими від жаху очима втупився в одну точку на стелі. — Номери «пожежної», «швидкої», «міліції» завжди безкоштовні!!!»

Так то воно, друже, так! Але то в Києві… А ти зараз у Васильківському районі у селі Плисецьке на «Кінському хуторі», майже на краю світу і зони дії стільникового зв'язку, лежиш на підлозі і вимагаєш усіх цивілізаційних благ? Тут інші закони, тут інше життя, тут інша країна, та, яку ти ненавидиш, і вона відповідає тобі взаємністю.