Чтение онлайн

— Час, Авґусте, — це лише зміни в пізнанні, тільки й того, і хто пізнання оновлює, той і час, його плин визначає.

Авґуст, немовби цих слів і не чувши, провадив:

— І повік не погоджуся з тим, нібито наш час нікчемніший, аніж час, наприклад, Есхіла; о ні, аж ніяк, багато у чому наш час навіть незрівнянно величніший, і я маю право сказати, що певною мірою сприяв цьому й сам. У більшості сфер ми добряче перевершили греків, а наші знання повсякденно зростають і ширшають…

— Ох, Авґусте, ми ведемо розмову про речі вочевидь зовсім різні… На поверхні знання, може, й ширшають, але серцевина пізнання усе ж таки, певно, всихає…

— Отже, й творіння моє — також тільки символ і то скороминущий, символ якоїсь поверхні? — Стурбованість Авґуста переростала вже в очевидну образу й обурення. — Чи саме не це ти хочеш сказати?

Загадка часу! Одвічна загадка пізнання! Загадка веління долі! Клятви загадки! Світло і морок, поєднані у двобарвному сутінку, розкриваються у семибарвному земному творінні, та, коли зміни буття, досягнувши вершин, обернуться загальним пізнанням і завдяки такій цільності стануть незмінними, тоді спиниться й час — не замре, як вода в тихім озері, а затримається, як непроминуща та мить, котра все омиває на світі, і в реальності такого новітнього дня зіллються сім барв у єдність останню, у світанкове сяєво кольору слонової кости, і перед цим сяєвом змерхне будь-яке світло земне й потьмяніє будь-яка реальність земна, обернувшись на тінь невиразну, на невиразну гру ліній.

— Творіння твоє покликане часом, о Цезаре; воно сповнює його завдання і за велінням долі прагне оновити пізнання, щоби в усій своїй божественності знов відродилося творення.

До зневажливо-демонстративного спротиву додалося розчарування:

— Те, що лиш прагне пізнання, — ще не саме пізнання.

— Творіння твоє — це мир.

— Так, але він, як тебе послухати, на жаль, лише символічно долає смерть, і навіть якщо мені поталанить — а я дуже на це сподіваюся — невдовзі назавжди замкнути всі брами до храму Януса, то для тебе це буде аж ніяк не остаточне подолання смерти, а також тільки символ.

— Рим — це символ, о Цезаре, Рим — це образ, тобою створений.

— Рим — це чин наших предків, і реальність, закладена ними, сягає далеко за межі простого символу.

— Але він-таки, Рим, — і плід твого чину, о Авґусте… Римський порядок у римській державі…

— Щоправда, лише у державі-символі, як ти її називаєш; але римська держава покликана стати чимсь більшим, аніж символ пізнання, позбавлений змісту.

Зневажливий спротив переріс в очевидну відразу; Цезар стояв, ладен ось-ось піти геть, і складалося враження, що про «Енеїду» він уже і не думав.

— У справах земних ти відновив порядок і дав йому нове життя; він — пізнання твоє.

— Тоді чом же він — тільки символ? Чом ти так наполягаєш на цьому?

Символ, пізнання, реальність… Хіба гордощам Цезаря подобало миритися із простою символічністю, коли він ніколи й не відав смирення в пізнанні? Коли він ніколи і не хотів зазирнути в безодню? Коли реальність для нього завжди була тільки поверхнею? А пізнання — це коли виринаєш з безодні, коли ти смиренно виринаєш із глибин смиренного самоприниження до нового смирення, коли реальність приносиш додому з ніщоти, в яку тій довелося упасти, щоб відродитися знов… Пізнання, повернення в символі, породжене мороком, відродження реальности, яка у безодні зазнала змін і все ж таки вічно незмінна…

— Ти пізнав той порядок, що його встановили боги у неземному світі, і розгледів його в римському дусі; ти поєднав той і той у єдиному цілому, поєднав у своєму творінні державному й у своєму творінні державному надав тому цілому земного утілення і зримого образу; це — переконливий символ римського духу, переконливий символ неземного порядку в пізнанні…

— То й що? Достоту те саме можна сказати і про «Енеїду».

— Аж ніяк!

Вологі роти, призначені їсти, плювати і кашляти (і це, власне, й робили), перемовлялися далі, й так і тривала ця бесіда, воднораз безсоромна й безглузда, тож і не дивно, що вони один одного вже не могли зрозуміти. Усе йшло до того, щоб обидва нарешті сором’язливо помовчали.

— Аж ніяк? — Дивно, але цього разу розбіжність у поглядах не збудила у Авґуста ще глибшого роздратування, навпаки, в його голосі почулися навіть нотки примирення. — Тоді як? Тоді що ж?

— Завдання часу — не слово і не мистецтво, а чин; пізнання — лише у чині…

— Я ще раз питаю, Верґілію: тоді чом же усе ж — тільки символ?

Важко, дуже важко було розмовляти, а міркувати… ох, міркувати — ще важче.

— О Авґусте, неземне у земному пізнати і завдяки цьому пізнанню надати неземному земного образу — як слова у формі, як творіння у формі й саме тому як чину у формі — ось у чому суть справжнього символу; внутрішньо й зовнішньо він — вияв свого праобразу, він містить праобраз в собі й сам міститься в ньому, достоту як і твоя держава, сповнена римського духу, в ньому ж таки й закорінена; і символ, втілений у неземному, яке він уособлює, до якого він навіть належить, сам переживає час, розростаючись і підносячись у своїй довговічності, підносячись у своєму зростанні до істини, яка смерть подолає і знаком якої він був споконвіку…

— То ось який вигляд у справжнього символу… — Цезар, здавалось, аж ніби замислився, хоч міна його промовляла, що йому щось не втямки. — У символу, що прагне бути чимсь більшим, ніж символ поверхні…

— Так, справжній символ, непроминущий і цілісний; справжній мистецький витвір, справжня держава… Непроминуща і цілісна істина в символі.

— Перевірити, чи резонні твої міркування, я змоги не маю… Дуже глибокі вони і складні.

Перевіряти нічого й не треба; чого не розумієш, того не варто і перевіряти, треба просто прийняти на віру, навіть якщо ти — сам Цезар.

— Ти приніс мир і порядок; на ґрунті, що його в такий спосіб ти підготував своїм чином, у майбутньому набиратимуть сили, долаючи смерть, усі пізнавальні діяння, і творіння твоє, що вже тепер стало символом їхнім, зростатиме їм назустріч… Невже тобі цього замало, о Цезарю Авґусте?

У Цезаря, що вже зібрався іти, нарешті з’явився замислений усміх:

— Дуже глибоко це і складно… Може, це вже і є те пояснення, яке ми хотіли приберегти для Мецената?

— Можливо… не знаю…

Чом же Цезар не йде, коли вже зібрався піти? Так, надто це глибоко й складно, надто виснажливо, надто нестерпно; далебі, з цією розмовою слід було зачекати до зустрічі у Мецената чи й узагалі відкласти її. Відкласти на потім, надалі. М’яко дзюрчав водограй у стіні, і дзюрчання його відлуння, що дзюрчало довкола, дзюрчало внизу, десь у глибині, дзюрчало вбік моря, до нічних його хвиль, дзюрчало, саме вже немовби та хвиля, немов білогрива та хвиля у мороці, — те відлуння промовляло-дзюрчало до голосу Плотії, що плив у німому мовчанні крізь це неугавне дзюрчання, сріблясто осяваючи ніч, чекаючи, коли піде Цезар, нічної самоти чекаючи. Це ще ніч? Ох, як тяжко підіймати повіки… Відкласти цей день, відкласти цю ніч!

Та попри те, що Цезар хвилину ще тому збирався піти, несподівано він передумав; схоже, йому спало на гадку іще щось, і раптом він знов опустився у крісло; сидячи боком і звісивши руку зі спинки, він мав вигляд людини, що не хоче ні йти, ні лишатися; хвилю помовчавши, нарешті сказав:

— Може, воно таки й слушно… може, все, що ти кажеш, і слушно, та не гоже нам жити у хаосі символів.

— Жити?..

Хіба тут про це ще ішлося? Хіба йшлося іще про життя? О, який ніжний, який звабний цей дзюркіт довкола… Жити, ох, жити і жити, щоб нарешті померти…

Хто ж ухвалить такий рішенець? Чий голос його провістить?

Плотія не озивалася.

А Цезар промовив:

— Не забуваймо, що є ще й реальність, хоч нам і не лишається нічого іншого, як тільки виражати її і втілювати в символах… Ми живемо, і це — реальність, проста й очевидна реальність.

Лише у символі можна збагнути життя, лише у символі можна відбити символ; нескінченний ланцюг тих символів, і позбавлена символу сама тільки смерть, до якої ланцюг цей тягнеться, так ніби смерть — його найостанніша ланка й воднораз за його уже межами, так ніби символи всі лише задля того і створені, щоб усе ж показати, що символам смерть непідвладна, далебі, так ніби тільки у смерті мова й змогла повернути собі простоту свою первісну, так ніби смерть — місце народження простої земної мови, цього найбільш земного з-поміж земних, а проте і найбільш божественного з-поміж божественних символів. Усю людську мову осяює усмішка смерти… І нарешті озвалася Плотія: «Все реальне — німе, і нам жити в його німоті; вирушай у реальне, я піду за тобою».