Чтение онлайн

— Колись прийде той, хто знов стане ціллю пізнання; в бутті його світ порятунок дістане — задля пізнання.

— Я б хотів, щоби ти зосередивсь на завданнях земніших; бо ти ставиш завдання якісь неземні, а для них і життя мого всього не вистачить.

— Це — завдання Спасителя.

— Але ж ти їх поклав на мене… Чи я помиляюсь?

— Спаситель долає смерть, і ти нам явився, долаючи смерть, бо приніс людям мир.

— Це — не відповідь, бо мир я дав тільки земний, по-земному я мусив його влаштувати, земна його суть… Ти гадаєш, либонь, що завдання мені до снаги лиш земні?

— У синові того, кого прирівняли до Бога, люди тепер уже бачать свого рятувальника, що визволить їх від напастей.

— Так кажуть люди, так каже народ… Але що скажеш ти, мій Верґілію?

— Років двадцять тому, вже тоді, як я приступав до «Георгіків», а ти ще ходив юнаком, — вже тоді я побачив твій образ у колі небесних світил. Адже ти уособлюєш зміну часів.

— І як ти тоді писав?

— Гаразд, це ти написав років двадцять тому… А тепер?

— Тебе зачинали тоді, як у небі стояв Козеріг; саме його, що зі скель неприступних до земних щонайвищих вершин поривається, — саме його ти обрав своїм знаком.

— Земні щонайвищі вершини… А до неземного мені, отже, зась?

— Любий мій Авґусте, пригадай краще вірша, що його на твою честь написав сам Горацій.

— Вірша? Якого?

— Верґілію, ти не викручуйся; ти цитуєш написане сто років тому, до того ж написане не тобою, а ось свої власні думки ти приховуєш.

— Мої власні думки?

Авґуст був десь далеко-далеко; слова ніби пурхали то туди, то сюди, якось дивно витали, тільки містком вони вже не були.

Раб озвався: «Це не твій уже клопіт».

— Мої власні думки?

— Авжеж, саме їх я й хотів би почути — тільки без зайвих словес.

— Людина ти смертна, мій Авґусте, хоч серед живих і перша.

Гнівом зблиснули очі у Цезаря, вочевидь давши знати, що той сподівався на відповідь іншу.

— Я знаю, не бог я й не нове небесне світило, і дорікати мені цим не треба; я — громадянин держави, нашого Риму, й кимось іншим ніколи себе не вважав; але на моє запитання ти відповіді так і не дав.

— Спасіння, о Авґусте, завжди буває лише на землі, і спаситель — він завжди земний і смертний, яким, власне, і має бути; тільки голос його долинає з висот неземних, тільки голосу цьому він завдячує те, що може звертатись до того безсмертного, що є в людині і що прагне спасіння. Але ти своїм діянням вже підготовив ґрунт для такого божественного оновлення світу, і першим той голос почує саме світ, що належить тобі.

— То чом же тоді заперечуєш ти, що я просто покликаний до останнього кроку, який ще належить зробити? Чом заперечуєш ти, що творіння моє — а ти все ж визнаєш, що воно підготовило ґрунт, — покликане також принести доконечне спасіння світу? Чом же ти заперечуєш, що сам символ, який ти усе ж таки бачиш у моєму творінні, вже несе у собі реальність? Чом же ти заперечуєш, що я, хто своїм діянням все ж заклав підмурівок творіння, не здатний на діяння, натхненні пізнанням?

— Я цього не заперечую, Октавіане; ти — символ бога і символ народу римського. Ти ніколи не став би до цього покликаним, якби символ, що його ти становиш, не мав іще й рис свого праобразу. Саме в тобі, не в комусь іншому, колись визріє діяння, натхненне пізнанням. Просто поки що час не настав іще.

— Як на мене, Верґілію, то надто вже вільно ти обходишся з часом — щоправда, тоді лишень, коли йдеться про мене; самому собі й власним планам ти покладаєш терміни значно коротші… Ліпше скажи про спасіння усе напрямець, щоб я за це діло й не брався.

Цезар хотів, щоб слова ці пролунати як жарт, але в його голосі й далі вчувалися гнів і обурення.

— Навіть Спаситель і його істина — навіть вони уже вплетені в тканку пізнання нашого часу; Спаситель прийде, як настане пора його.

Цезар схопився на ноги.

— Ти його місію хочеш узяти на себе.

Ох, чи не мав-таки рації Цезар? Чи не мав-таки рації Цезар настільки, що навряд чи й підозрював сам? Чи не дрімає в поеті бажання постати Спасителем — ця велика спокуса і мрія, куди більша, ніж у решти людей? Чи не набрався такого зухвальства колись і Орфей, до себе скликаючи й своїм чаром полонячи навіть тварин, щоб олюднити їх і спасти? Але ж ні, ще раз ні й ще раз ні! Мистецтво для цього було і лишається геть негодящим, і навіть Орфея спіткала невдача. Віщий голос, що його чує поет, — то голос її, Евридики, то голос Плотії, та ніколи поет не знайде віть золоту спасіння — бо така воля Божа, така воля долі.

— Ох, Авґусте, віршар не живе, а ось Спаситель — живе і то багатшим життям, аніж будь-хто, бо в нього життя — то діяння, натхненне пізнанням, то життя його й смерть його.

Авґуст, попри свій гнів і обурення, тепер усміхнувся й то досить-таки добродушно.

— Ти житимеш, любий Верґілію, ти знову вберешся у силу й завершиш свій труд.

— Якби навіть доля судила мені одужати… що досконаліша стала б поема, то далі вона відійшла б від спасенного діяння і для нього була б негожою.

— Що ж, виходить, спасенного діяння нам не звершити обом — ні тобі, ні мені, й доведеться полишити це на самого Спасителя, про якого ти мариш і в якого особисто мені не дуже-то й віриться. А до пришестя Спасителя ми мусимо й далі сповняти обов’язок — ти свій, а я свій…

— До пришестя його ми повинні вже тепер готуватись.

— Гаразд. Та хіба ж моя праця й творіння моє — не готування до приходу Спасителя?! Але й твоя праця — також, через це доведеться тобі завершити поему — заради свого народу…

— Завершити її я не маю ні змоги, ні права… я права не маю тим більше, що таке готування було б надзвичайно, несказанно неправедне.

— І яке ж було б праведне?

— Жертвами.

— Жертвами?

— Так.

— Задля чого ж ти хочеш приносити жертви? Й кому?

— Богам.

— Як і які нам приносити жертви — воля богів, а вони віддали її під нагляд держави; і я дбаю про те, щоб в усіх її землях жертвопринесення відбувалися точно, з неухильним дотриманням волі богів і порядку. Лише держава має владу верховну над жертвопринесеннями.