Чтение онлайн

— Ми це іще обміркуємо.

Але потім настало найважче:

— Забери манускрипт із собою до Риму, Октавіане… а я, як на те буде воля богів, віднайду його там…

Цезар кивнув головою, і на мить, коли він кивав, дихнуло глибоким спокоєм; це був спокій тісного єднання, що, мов легесенький повів, вилітає, бува, з однієї людської душі і, попри всі перепони невидимі, знов і знов досягає іще однієї людської душі, — така могутня і нездоланна тиша. Бурий настил над головою знов обернувся на ліс, із якого нанесли дерев і наробили цих брусів, лавровий подих вінків знову став подихом далеких-далеких відлюдних затінків, подихом, що заліг у глибоких, залитих сонцем ущелинах крон, просяклий дзюрчанням струмків, тиховійний, як голос болотної флейти, — й усе ж незворушно міцний, все ж важенний, як дуб, і повів загадковости серця був одночасно і повівом вічної розгадки взаємної. Чи не від цього ще повіву гойднулася — мовби востаннє — лампада під стелею, срібно дзеленькнувши своїм ланцюжком? Довкола — жодного поруху, води взялися гладінню, так ніби затамували свій подих; човник спинився. І Авґуст, стоячи так під лавровим в’язом (одна рука десь у лавролистій кроні), — Авґуст промовив: «А ти пам’ятаєш, Верґілію?» — «Так, я пам’ятаю багато чого, й усе ж мені й досі ще мало…» — «Чи пам’ятаєш ти коней отих і собак, яких ми удвох вибирали?» — «Чого ж, пам’ятаю; ти купував, а я прикидав, чи прудконогі вони й витривалі». — «То кротонські були жеребці і кобили, а пси — іберійські». — «Від одного жеребчика я тебе ще відраджував, Октавіане, але ти все одно взяв і купив його». — «Так, на конях ти знався, Верґілію, жеребчик той справді показав себе геть нікудишнім». — «Переплатив ти за нього, а міг би й не тринькати гроші, я ж бо не марно тебе відраджував». — «Але часом, Верґілію, порад твоїх краще не слухатись». — «Це ж чому? А втім, то було так давно». — «Дуже давно. А жеребчик на вигляд був славний — вороний, голова невеличка. Шкода». — «Так, шкода. Вороний, бабки білі, однак задні ноги слабенькі, хоч помітити це було й важко». — «Що правда, то правда, задні ноги були в нього досить слабенькі. Але ж білих плям… ні, він не мав жодної». — «Мав-таки, Авґусте, бабки були в нього білі». — «Коли я один раз побачу коня, то вже не забуду повік його; кажу ж тобі, жодної плямочки той жеребчик не мав». — «Ми коней розводили в Андах чимало, я всіх уже й не пригадаю, але щодо того жеребчика я цілком певний, щодо нього ніхто мене не переконає, навіть ти, Октавіане». — «Упертий селюк ти, та й годі, Верґілію». — «Так, я селюк і син коняра; вже хлоп’ям я перескакував через лозняк, учепившись в конячу гриву». — «Якщо оті шкапи, яких ти сідлав, були такі самі прудкі, як твоя пам’ять, то нічим тобі так пишатися». — «То були зовсім не шкапи». — «І пам’ять твоя нікудишня; у мене вона куди краща». — «Те, що ти — Авґуст, мені байдужісінько, будь ним хоч тисячу раз, але бабки були все ж таки білі — білі, як сніг». — «Можеш злитися скільки завгодно, це нічого не дасть, бабки були не білі». — «А я кажу, білі, і край». — «А я кажу, ні». — «Далебі, Авґусте, не переч мені; щоб я вмер, отут-таки, якщо бабки були не білі!» І тоді Авґуст, що досі стояв, опустивши голову, стояв замислено, так мовби хотів затримати не лише спогади, а й саму тишу, підвів голову: «Ні, на це ми в заклад не підемо, я не дозволю, надто висока для мене це ставка; краще вже бабки нехай будуть білі, про мене». Потому обидва не стримались і засміялися, зайшлися нечутним смішком, що пурхав нечутно від одного до другого, смішком ледь щемливим (либонь, і для Авґуста також, бо з його посмутнілої міни — чи не зблиснула навіть сльоза у далеких очах його?) — було видно, що смішок той і в нього щемливим клубком здушив груди і горло, щемливим, як сміх уві сні, болючим і здушеним; ох, таж ніхто уві сні не сміється, таж і блаженна, щемлива ця тиша, що їх обступала, зненацька розвіялась — тої самої миті, коли Авґуст, немовби від тиші прокинувшись, підвів голову. Тиша щезла.

Чи це — не загроза нового затемнення сонця? Чи не задвигтить під ногами загрозливо знову земля, чи не сколихнуться глибини морські, збурені кіньми Нептуна? Чи не їх то злякалася тиша? Ні, страхи були марні; по-земному ґраційно і мирно походжали, воркуючи, за вікном голуби, так само ґраційно линула пісня, ґраційно линуло світло, відливаючи слоновою кісткою, і хоч уже човник і вирушив далі, страхи були марні, допоки він плинув так само спокійно і впевнено. Та раптом почувся перестук копит, і за мить — за одну коротесеньку мить — кінь тут і вродився; прискакав він повітрям, а верхи на ньому сидів отой хлопчик, хвацько вчепившись у розвіяну гриву, хвацько коня підганяючи — не вороного, о ні, кінь був білий, як сніг, тільки із чорними бабками, й коли хлопчик на повнім галопі скочив з коня перед Цезарем, кінь помчав, не спиняючись, далі і зник за вікном. А хлопчик ступив ближче до Цезаря, ступив, мовби вісник минувшини, — голова у вінку, дароносець, та й годі, — і за такого й прийняв його Авґуст.

«Вітаю тебе, — мовив він, стоячи там-таки, під канделябром і тримаючись за лаврову гілку. — Ти приніс у дарунок мені поему, і я з твоїх рук прийму її, адже ти — Лісаній; я впізнав тебе, хоч ніколи й не був у Андах, і ти впізнав мене також». «Ти — божественний Цезар Авґуст». «Як ти знайшов дорогу до мене?» І хлопчик продекламував:

Так він, той хлопчик, декламував, і образ, що поставав у цих віршах, образ тривожний, від якого заледве не забивало подих, — цей образ спливав не із пам’яті, не з пам’яті хлопчика і не з його власної, а з чогось чужого і вічно сущого, — образ мерхлий, безмовний, ледве штрихами окреслений, але все ж таки повен щемкого чекання, образ усе ж грозяний.

Та часу на роздуми вже не лишалось, бо Авґуст, який щойно зі схвальною міною прислухався до вірша, нарешті промовив:

— Так воно й є; так ти писав — для мене писав… Чи ти передумав, мій любий Верґілію?

— Ні, не передумав я, Октавіане; поема належить тобі…

Авґуст двічі ляснув долонями, й одразу покій знов почали заповняти люди; їх було дуже багато — либонь, усі вони десь за дверима тільки й чекали оцього знаку. Були серед них і Плотій Тукка та Луцій Варій, а також — ну звісно! — той самий лікар із помічниками; з’явився і раб; знову зримий у плоті, він стояв у ряду разом із кількома рабами. Не видно було лише Плотії, хоч вона геть, певна річ, вочевидь не пішла. Та, може, її, однак, налякало таке людське стовпище, й вона просто сховалася десь у куточку.

А Цезар сказав:

— Якби я оце промовляв перед юрбою народу, то вибрав би тон урочистіший і переконливіший; але я стою тут перед своїми друзями і однодумцями, яких я люблю, і хочу лишень поділитися своєю радістю з приводу того, що наш поет погодивсь відразу після одужання — тобто вже дуже скоро — повернутись до праці над «Енеїдою»…

Чи Авґуст і справді любив цих друзів? Він гадав, що звертається до них не так, як до народу, яким правив, зовсім його не люблячи, однак звертання це нічим не відрізнялося від початку прилюдного виступу, до того ж Авґуст ще й вельми майстерно витримав паузу, щоб слова його справили на слухачів належне враження і щоб ті встигли це враження виразити.

І Луцій Варій вчасно-таки й похопився:

— Ми знали, о Авґусте, що тобі пощастить це зробити; уся благодать — від тебе.

— Я — лише рупор народу римського, до якого ми всі належимо; з волі богів і з волі народу я заявив про його право на «Енеїду», і Верґілій, з любови до цього народу, визнав за ним таке право — це незмінне і вічне право власности.

Але раб, що з незворушно суворою міною, як у прислужника, стояв серед решти рабів (він навряд чи впадав кому-небудь у око, і його вже запевне ніхто там не чув), додав:

— Справжня свобода — попереду, шлях до неї відкрито, і народ ступить на нього; тільки цей шлях і вічний.

— Я просто виконую волю народу, — вів далі Авґуст, і в його лицемірній люб’язності вчувалась, однак, і та щиросердість, на яку не купитись ніхто і ніколи не міг. — Я лиш виконую волю народу — і тут, і десь-інде, й Верґілій це визнав також. Цим визнанням я вельми пишаюся й дуже щасливий, бо завдяки цьому поема переходить у надійне збереження…

— Поема твоя, Октавіане.

— Просто тому лиш, що на це мене уповноважив народ; багато людей володіють приватною власністю, я — ні, і ти про це знаєш.

Відщипнувши з вінка невеличкий лавровий пагінчик і мнучи його невгамовно-хапливими пальцями, Авґуст так і стояв під отим канделябром — лавром обрамлений, лавром отінений, лавром овіяний, вродливий, врочистий, величний; але все, про що він розводився, було — хоч він сам у це й вірив — просто брехнею: хто ж бо не знав, що він досить ревно і вельми успішно старався побільшити сімейну маєтність Юліїв до величезних, гігантських розмірів?! І слушно завважив той раб (на щастя, слова його ніхто не почув): «Брешеш ти, Цезарю». Чи, може, Авґуст почув-таки (адже, як-не-як, раб звертався, до нього)? Бо він, не відриваючи погляду від скриньки із манускриптом і, мовби у відповідь, усе ж усміхнувся.

— Октавіане, я віддаю «Енеїду» тобі, приймай манускрипт і цей акт називай як завгодно; та натомість я хочу попросити у тебе про одну ласку.

— Ти ставиш умови, Верґілію?.. А я думав, це — твій дарунок до мого дня народження…

— Так, це дарунок, ніяких умов я не ставлю; а ти вже вирішуй — вчинити ту ласку, про яку я попрошу, чи ні.

— Що ж, називай ці умови, я підкоряюся їм заздалегоди. Але не забудь про свої власні слова, мій Верґілію! — В очах Цезаря знов промайнула ота дружелюбна лукавинка. — Пожалій переможеного і стримай свою гордовитість.

— Майбутнє! — кинув раб десь у гущі натовпу.

Так, саме його він і мав на увазі: майбутнє, незмірно глибоке майбутнє людини і її доброчесности, майбутнє людського смирення… Але на яку неглибоку теперішність знову усе це обернув так лукаво Авґуст! І все ж «Енеїда» має, повинна дістатись йому.

— Ти обмежив права відпускати рабів на волю, Авґусте; одначе дозволь, щоб мої пішли.

— Як?! Просто зараз?

Яке дивне запитання! Зараз, не зараз — хіба не однаково?

— Не зараз, мій Авґусте, а відразу по моїй смерті; такий буде мій заповіт, і я прошу, щоб волю мою цю ти потім підтвердив.