Чтение онлайн

Вечеря, власноруч зварена Ларсом за рецептами індонезійської кухні, минула майже невимушено. Наша колега Віруся, яка до зголоднілої компанії приєдналася саме вчасно: коли Ларс заносив до кімнати таріль із рибними чіпсами, — прихопила з собою пляшку «Мукузані» і жовту троянду на довжезному стеблі, і ми раптом згадали, що проводжаємо подругу заміж за море…

Новий будинок у Вурдені, який придбав для майбутньої дружини Ларс, — це серединка між блоками, що належать сусідам. Винищуючи голландського оселедця, привезеного Ларсом, — о, божественна, незрівнянна страва! — ми з Вірусею замріяно зводили очі на саму думку про майбутній візит у Голландію.

— Вечірку влаштуємо в національному стилі,— говорила Віруся. — Уяви собі, як радітимуть нам сусіди, коли годині так о четвертій ранку ми забіжимо до них на хвильку позичити солі: так невчасно скінчилась, а ми саме варимо макарони…

— Треба, — підхопила я, — перенести традицію позичати хліб, олію тощо на голландський ґрунт, а то у них без запрошення і не заскочиш у гості…

Світлана кинула спроби перекладати для Ларса і тільки погрозливо вирячувала очі. Віруся далі її під’юджувала:

— А коли сусіди нарешті втечуть, ми зробимо в будинку українську діаспору в Королівстві Нідерланди й установимо візовий в’їзд…

— Тобто вхід!

— …на територію нашої держави в екзилі.

— «Екзиль» і «діаспора» — трошки різні речі,— нарешті не витримала Світлана.

Зібравши порожні тарілки зі столу, Ларс виставив нас із Вірусею за двері, спершу церемонно розцілувавши, ніби ще й досі не розлюбив.

Цілу дорогу в метро я тупилась у зелену книжку, а перед очима зринали давні спогади, колись яскраві, а тепер побляклі. Позіхнувши, я прихилила голову до металевого бильця. Мені здавалося, що ось — вихоплю зараз спогад надзвичайно важливий, але картини змінювали одна одну хаотично, не хотіли затриматися довше хоч на мить, і я, поринаючи в сон, чомусь бачила перед очима шкіряну куртку бомжа і все силкувалась у нього спитати про Оленку щось важливе, але вже не могла розтулити вуст. І коли мозок нарешті відключився від реального світу, мені згадалася — наснилася? — зима. Точніше, початок зими…

То був початок зими. Грудень? Так, так, грудень! Перед Миколаєм, проти всіх законів природи, сонце раптом вилізло з-за кошлатих хмар, розігріло землю, розтопило сніг, скинуло з перехожих важкі кожухи, запалило усмішки на обличчях. А двадцятого — зненацька — задув вітер північний, холодний, злий, нагнав дрібного колючого снігу, розігнав перехожих із вулиць. І вже холод не відпускав.

Суботнього ранку я влаштувала культпохід крамницями міста, тож переступила поріг хати змучена й сердита, коли була майже шоста. Телефон розривався.

— Машина на ходу? — запитав у мене Оленчин голос. — Підкинеш на Рибальський?

Надворі — холод собачий і темрява, а вдома — гарячий чай і м’яке крісло… Зараз кину монету… Йти чи не?.. Йти! Ось так! Якась дурна монета поламала всі мої плани на тихий вечір перед телевізором.

Я змінила парадно-вихідні джинси на старенькі, витерті, темно-сині — точно такі, як і в Оленки, бо їх ми, піддавшись спокусі, колись придбали одночасно в нагороду за успішну сесію, запхала до рота холодну котлету й попленталася на стоянку. Коли доїхала до Оленчиного будинку, та вже чекала під під’їздом.

— От де тебе чорти носять? — накинулася на мене вона, бо раз у житті спромоглася не спізнитися на зустріч.

— Отоварювалась. Аванс дали — треба ж було витратити. Сідай уже швидше, не студи машину.

Оленка підгорнула довгу дублянку, клацнула дверима.

— Де їдемо? — спитала я.

— Кажу ж — на Рибальський. Треба з людиною одною здибатися.

— Що за людина?

— Тисовська, ти завжди занадто цікава.

— Мушу ж я знати, куди ти мене знову втягуєш.

Оленка зробила страшні очі й цитьнула на мене:

— Мовчи та слухайся старших!

Рибальського півострова я зовсім не знала і тепер поклалася на те, що поїду за маршрутом вісімдесят восьмого автобуса, а там — як Бог дасть. Перед виїздом, ще вдома, про всяк випадок ретельно вивчила карту, але все одно нічого толком не запам’ятала.

— Яка вулиця тобі потрібна? — спитала я Оленку.

— А яка там іще може бути? Вулиця Електриків. Крути баранку, я тобі все дорогою покажу.

Проминувши заправку, що світилася жовтими вогнями, я стишила хід. На зупинці стояв автобус, коло нього метушилися пасажири. Хтось виходив, хтось заходив, і з цього можна було зробити висновок, що і тут люди мешкають, що і ця частина міста теж заселена. Але щоразу, як я проїжджала Рибальським півостровом, мене охоплювало відчуття пустки, котра панує довкола, — ця пустка насувалась на мене й тиснула своїм безміром. І тепер з’явилося точно таке враження: не встиг автобус зачинити двері й рушити, а вже на зупинці — жодної живої душі, наче й не було ніколи!

— Так, — муркотіла Оленка, — майже пів на восьму. Маємо в запасі хвилин двадцять. Отут поверни. Який там номер на будинку?

— А там є номер?

Ми ледве пленталися. Нарешті блимнула тьмяна лампочка над півстертими цифрами. Вулиця звернула праворуч. За кілька метрів попереду метушилася дивна тінь, долинав брязкіт. Що там коїться на дорозі? Навіть на малій швидкості машина подолала відстань за лічені секунди.

Нога сама натиснула на гальмо, я навіть і не згадала про зчеплення. Руки крутнули кермо, машина збила низьку металеву огорожу, смикнулась і заглухла, а мені відразу зробилося млосно.

Останнє, що фари вихопили з пітьми, було отетеріле обличчя високого, худого чолов’яги: гострий ніс, відстовбурчене вухо. Його голова з’їхала з брівки й незграбно завмерла в калюжі брудного підталого снігу. Оленка сиділа спокійна, тиха, але бліда-бліда, наче нежива.

— Що робити? «Швидку» викликаємо, ДАІ?

— Розвернись і від’їдь звідси, — наказала мені Оленка якимсь чужим голосом.

— Ти хвора? Нас посадять! Так не можна! Неправильно!

— Роби, як кажу.

— Ти його знаєш? — раптом здогадалася я. — Ми до нього їхали?

— До нього… Чорт, яка халепа! — вилаялась вона і мовила в простір: — Не він нас — то ми його… Їдь он туди!