Чтение онлайн

Припаркувавшись у темному завулку, ми вилізли з машини й почалапали назад.

— Не гупай, як слон, — сіпнула мене за рукав Оленка.

Ми постояли хвильку оддалік, прислухаючись до темряви. Підійшли ближче.

Чоловік лежав на боці, на тонесенькій сніжній ковдрі. Машина не зачепила його — він сам, либонь із переляку, послизнувся й гримнувся на брівку.

Поряд валявся напівзмотаний ланцюг із гострими шпичаками. Невже моя старенька «вісімка» могла лишитися без усіх чотирьох ніжок? У голові мозаїка почала помалу складатися…

Чолов’яга застогнав і поворухнувся.

— Оленчик, треба «швидку»!

— Біля заправки точно був автомат, — повідомила подруга таким самим механічним голосом.

Я притьмом побігла до машини, вивернула на дорогу; Оленка заскочила до салону на ходу.

В очікуванні «швидкої» свою автівку ми заховали за рогом.

Почулася сирена, потім мікроавтобус випустив дужого санітара і молодого симпатичного лікаря. Він роззирнувся навсібіч у надії, що пані, яка задзвонила у «швидку», зустріне його, щоб дати пояснення, але ми тільки ще глибше забились у тінь, якої тут було вдосталь. Добре, що ми достеменно знали номер на будинку, до якого ледь не притисли безталанного чолов’ягу: водій «швидкої» зорієнтувався напрочуд швидко.

Коли вже притомного постраждалого поклали на ноші, ми з полегшеним серцем повернулися до машини. Вичуняє! — запевняла я себе. Хіба вже такий він хирлявий?

— Та-ак, — заговорила я до Оленки, вмикаючи пічку в салоні на максимум, — а тобі не час дещо пояснити?

— Не час, — відтяла сувора товаришка. — І не здумай комусь про сьогоднішній вечір розпатякати! Залазь за кермо і поїхали звідси.

Ошелешена Оленчиним тоном, я покірливо сіла в машину й завела двигун. Моя подруга взялася за ремінь безпеки, тоді, щось пригадавши, пустила його й полізла в сумку.

— Тримай. Це твоя, — мовила вона, видобувши з коричневої шкіряної сумки — такої точно, як і в мене: шахове поле темних і світлих квадратиків, — англійську книжку в зеленій обкладинці.— Почитаєш собі на ніч.

— Кинь у мою торбу, — відповіла я, навіть не глянувши. — Там, на задньому сидінні.

Ми доїхали до Оболоні, і слівцем не перекинувшись. Я висадила Оленку біля її будинку, розвернулась і помалу рушила до себе. Осмислити, що сталося сьогодні, я не могла: всередині ніби ввімкнувся автопілот, який керує моїми і діями, і почуттями, а сама я ні на що не впливаю.

Зранку, вирушаючи на роботу, я забула витягти з торби зелененьку книжку і в метро прочитала два оповідання про лицарів часів Робіна Гуда. Заходячи в контору, я все ще тримала її в руках, і на обличчі в мене грала дурнувата романтична усмішка. Світлана, яка летіла на другий поверх до коханого Ларса, захопила мене в дверях і смикнула за руку, перевертаючи книжку так, щоб на обгортці прочитати назву.

— Що це в тебе? — запитала вона.

— Оповіданнячка англійські.

— О! — Світлана викрутила книжку з моєї руки. — Мені саме бракує домашнього читання.

Розгубившись, я нічого не відповіла, а Світлана вклала книжку собі під пахву.

— Іди роздягайся, — підштовхнула вона мене до дверей у відділ. — Там тобі вже дзвонили. І зустрінемось за чверть години під сходами.

Починався звичайний робочий день.

Після тяжкого трудового дня, проведеного у Світлани за пакуванням речей, відіспатися мені не дали й у неділю: у батьків я мала бути вже на одинадцяту. Вирушаючи в гості, склала собі незамінну торбину: озброїлася двома рушницями й шаблею, взяла з собою шість фунтів пороху, достатню кількість свинцю, змінний одяг, свитку, шапку та компасі викликала таксі, щоб не тягнути речі в руках. Од роздумів, яким чином можна використати компас у Києві, мене відірвав телефонний дзвінок.

Похапцем я підняла слухавку, бо вже стояла в дверях.

— Алло?

Але зразу — короткі гудки. Рука знову лягла на торбину. Дзвінок.

— Оленчик?

Короткі гудки, дзвін у вухах. Мене заканудило: а якщо… Я присіла, чекаючи нового дзвінка, благаючи телефон, щоб озвався до мене Оленчиним голосом, але він мовчав і мовчав. Діставши з бару пляшку «Спотикачу», щоб позбутися відчуття, ніби хтось холодну руку поклав мені ззаду на загривок, я ковтнула. Ноги миттєво зробилися тяжкими, неслухняними, не моїми, але тривога почала помалу розсіюватися.

— Гадав, ви не вийдете, — мовив до мене водій таксі, прочиняючи дверцята. — Мені тут передали — ну, з диспетчерської,— що дзвонили до вас, аби підтвердити замовлення, але двічі зривалося.

А хай йому грець!..

Мама відімкнула двері та промовисто глянула на мою торбегу: чи не забагато речей я прихопила? Наша кицька, що виповзла в передпокій, вигнула спину й нявкнула. Тоді почала дерти кігті об сірий крапчастий килим.

— Що, моя маленька? — промуркотіла до неї мама. — Що ти хочеш мені сказати?

Кицька скосила на неї хитро око, мов запрошувала до гри. Мама поплескала в долоні, і кицька, підкинувши довгі, як у кролика, задні лапи, пустилася навтьоки.

Не чекаючи пізнього сніданку, я причинила двері в маленьку кімнату й накрутила телефон Ольжича. Річ у тім, що кілька місяців тому я зустріла біля Золотих воріт давнього приятеля, який колись працював у нашій університетській бібліотеці й тягав мені з неї книжки, — і не повірила власним очам, уздрівши його в міліційній формі. З Ольжичем нас звела Оленка. Вона взагалі мала неймовірну кількість приятелів, вона знаходила людей на автобусних зупинках, на пляжах і в поїздах, вона підчепила Ольжича на лавці під власним будинком — і він зробився другом усім її друзям. Неважко здогадатися, що Ольжича насправді звали Олегом. «Державу не твориться в будучині, державу будується нині», — любив цитувати він під час застільних політичних баталій, за що й дістав своє прізвисько.

Олег здивувався, почувши мій голос.

— Ольжичу, маю для тебе дві новини…

— Прикру і вельми прикру?

— Може бути.

— Почни з вельми прикрої.

— Сьомого квітня Оленка буцімто сіла в невідому машину і з тої пори зникла, як камінь у воді.

— Ну, кобіта доросла, за чверть століття перевалило, — заговорив Олег зі своєю характерною вимовою: всі «ч» тверді, як камінці, а «щ» чітко звучать як «шч», — можуть у неї бути діла, що вона про них не сповіщає в газетних оголошеннях?