Чтение онлайн

Крижана тиша запанувала над патіо, як тільки Роджер Кейсмент розтулив рота. Здавалося, стих і вуличний шум. Було помітно зацікавлену нерухомість, так ніби всі ці сеньйори, які лише хвилину тому рухалися й вимахували руками, зненацька стали жертвами несподіваного паралічу. Роджер відчував, що всі на нього дивляться. Клімат остраху й несхвалення прийшов на зміну атмосфері щирості й дружби.

— Компанія Хуліо С. Арани налаштована співпрацювати з вами на захист свого доброго імені, — майже викрикнув сеньйор Пабло Сумаета. — Нам немає чого приховувати. Корабель, який ми вам надамо для подорожі в Путумайо, це найкращий корабель нашої компанії, ви там матимете всі зручності, щоб на власні очі могли переконатися в наклепництві цих чуток.

— Ми вам дуже вдячні, сеньйоре, — сказав Роджер Кейсмент.

І в цю ж таки мить, під впливом незвичного для себе пориву, він вирішив піддати своїх гостинних господарів одному випробуванню, яке, безперечно, викличе в них реакцію, що багато чого підкаже йому та членам Комісії. Найприроднішим голосом, яким він користувався, коли говорив про теніс або дощ, він запитав:

— До речі, сеньйори. Вам відомо, чи журналіст Бенхамен Салданья Рока, сподіваюся, я правильно назвав його ім’я та прізвище, перебуває в Іквітосі? Я зможу поговорити з ним?

Його запитання пролунало для присутніх, як вибух бомби. Вони обмінялися поглядами подиву й огиди. Тривала мовчанка запала по його словах, так ніби ніхто не хотів доторкатися до такої колючої теми.

— Але як! — нарешті вигукнув префект, театрально підкреслюючи свій жах і обурення. — То навіть у Лондоні вже знають ім’я цього шантажиста?

— Так, сеньйоре, знають, — підтвердив Роджер Кейсмент. — Викриття сеньйора Салданья Рока та інженера Волтера Гарденберга спричинили у Лондоні вибух скандалу про становище на каучукових плантаціях у Путумайо. Але ніхто з вас не відповів на моє запитання: чи сеньйор Салданья Рока перебуває в Іквітосі? Чи я зможу зустрітися з ним?

Знову запала довга мовчанка. Розгубленість і збентеження присутніх були очевидними. Нарешті озвався настоятель августинців:

— Нікому не відомо, де він є, сеньйоре Кейсмент, — сказав падре Уррутія досконалою літературною іспанською мовою, яка чітко відрізнялася від говірки лоретанців. Його Роджерові було найважче зрозуміти. — Він зник із Іквітоса певний час тому. Кажуть, ніби він перебуває в Лімі.

— Якби він не втік, жителі Іквітоса його лінчували б, — сказав якийсь старий чоловік, люто вимахуючи кулаком.

— Іквітос — земля патріотів! — вигукнув Пабло Сумаета. — Ніхто не подарує тому суб’єктові, що він вигадує таку мерзоту, аби підірвати престиж Перу й зруйнувати підприємство, яке принесло прогрес в Амазонію.

— Він це зробив, бо йому не вдався грабунок, який він замислив, — докинув префект. — Вас інформували, що Салданья Рока, перед тим як опублікувати свої підлі вигадки, намагався виманити гроші в Компанії сеньйора Арани?

— Коли ми відмовили йому, він опублікував свої вигадки про становище в Путумайо, — підтвердив Пабло Сумаета. — Його осудили за написання пасквілю, наклепи та примус людей до брехні, і його чекає в’язниця. Тому він і втік.

— Немає кращого способу про все довідатися, як побувати на місці подій, — прокоментував Роджер Кейсмент.

Окремі розмови прийшли на зміну розмові загальній. На вечерю далі подали страву, зготовлену з амазонських риб, одна з яких, що називалася ґамітана, надзвичайно сподобалася Кейсментові своїм делікатним і приємним смаком. Але приправа була надто пекучою.

Коли вечеря закінчилася, то, попрощавшись із префектом, він коротко обмінявся думками зі своїми друзями з Комісії. Сеймур Белл сказав, що Роджер припустився необережності, так несподівано зачепивши тему журналіста Салданы Рока, що так роздратувала відомих людей Іквітоса. Але Луїс Барнес підтримав його, бо в такий спосіб, мовляв, вони змогли з’ясувати, з якою ненавистю ці люди ставляться до бунтівного журналіста.

— Дуже шкода, що ми не зможемо поговорити з Салданы Рока, — сказав Кейсмент. — Мені хотілося б познайомитися з ним.

Вони попрощалися, і Роджер та консул повернулися в дім цього останнього тією самою дорогою, якою сюди прийшли. Гамір, бенкети, співи, танці, тости та бійки стали ще інтенсивнішими, й Роджера здивувала кількість хлопчаків — обшарпаних, напівголих, босих, — які попритулялися до дверей барів та борделів, спостерігаючи з лукавими личками, що там відбувається всередині. Було також багато собак, які нишпорили в купах сміття.

— Не гайте часу, шукаючи його, бо ви його не знайдете, — сказав містер Стірс. — Думаю, що Салданья Рока мертвий.

Роджер Кейсмент не здивувався. Він також підозрював, побачивши, яку зливу гнівних слів спричинило само ім’я журналіста, що його зникнення було остаточним.

— А ви його знали?

Консул мав круглу лисину, і череп у нього так виблискував, ніби був покритий крихітними крапельками води. Він ішов повільно, обмацуючи розмоклу землю своїм ціпком, наче боявся наступити на змію або пацюка.

— Ми розмовляли з ним двічі або тричі, — сказав містер Стірс. — Він був чоловік низенький і трохи сутулий. Тут таких людей називають чоло або чоліто. Тобто метис. Чоло мають звичай бути лагідними й церемонними. Але Салданья Рока таким не був. Він був різким, дуже впевненим у собі. Він дивився на людей тим пильним поглядом, яким дивляться люди глибоко релігійні та фанатики і який, правду кажучи, мене завжди примушує нервувати. Я маю зовсім інший темперамент. Я не відчуваю великого захвату перед мучениками, містере Кейсмент. Ані перед героями. Ці люди, які приносять себе в жертву істині або справедливості, часто завдають більше шкоди, аніж приносять користі тій справі, яку вони прагнуть поліпшити.

Роджер Кейсмент нічого на це не сказав: він спробував уявити собі того низенького чоловіка з фізичними вадами і з серцем та волею, схожими на серце та волю Едмунда Д. Морела. Схоже, він справді був мучеником і героєм. Він уявив, як той своїми власними руками накладає металеві пластини, друкуючи свої тижневики «Плющ» і «Санкція». Він друкував їх у невеличкій кустарній друкарні, яка, безперечно, була розташована в одному із закутків його домівки. Та скромна оселя була, певно, також редакцією та адміністрацією його двох газет.

— Сподіваюся, ви не образитеся на мої слова, — попросив пробачення британський консул, несподівано розкаявшись у тому, що сказав. — Сеньйор Салданья Рока був дуже мужнім чоловіком, якщо він наважився на такі викриття. Його сміливість була самогубною, коли він звернувся до суду, звинувативши Компанію Арани в тортурах, викраденнях людей, шмаганні на каучукових плантаціях Путумайо. Він не був людиною наївною. Він дуже добре знав, що з ним станеться.

— І що з ним сталося?

— Сталося те, що мало статися, — сказав містер Стірс без найменших емоцій у голосі. — Йому спалили друкарню на вулиці Морона. Ви ще можете побачити її обгорілі рештки. Його дім обстріляли. Сліди від куль досі видно на вулиці Просперо. Він мусив забрати свого сина зі школи ченців-августинців, бо однокласники зробили його життя нестерпним. Йому довелося відіслати свою родину в якесь потаємне місце, ніхто не знає, куди він її відіслав, бо його життя опинилося в небезпеці. Йому довелося закрити свої дві газети, бо ніхто не погоджувався надавати йому будь-які матеріали й усі друкарні Іквітоса відмовилися друкувати їх. Двічі в нього стріляли на вулиці, щоб залякати його. Обидва рази він урятувався чудом. Після одного із замахів він став кульгати, бо куля влучила йому в литку, де й застрягла. Останній раз я бачив його на набережній в лютому 1909 року. Його штовхали до річки. Обличчя йому розпухло від ударів, які він одержав від цілої банди людей. Його примусили сісти на корабель, який відходив до Юріманґваса. Після цього про нього не було жодної чутки. Можливо, йому пощастило втекти до Ліми. Дай Боже! Але найімовірніше, йому зв’язали руки й ноги і скинули його закривавлене тіло в річку, щоб піраньї покінчили з ним. Якщо сталося так, то його кістки, а лише кісток ці хижі риби не їдять, уже, певно, допливли до Атлантичного океану. Думаю, він не розповів би вам нічого такого, про що ви не знаєте. У Конго ви спостерігали такі самі або й гірші історії.