Чтение онлайн

Вони прийшли до будинку консула. Цей останній запалив лампочку в невеличкій залі біля входу й запропонував Кейсментові випити по келиху портвейну. Вони сіли під самою терасою й закурили. Місяць сховався за небагатьма хмарами, але в небі ще світилися кілька зірок. До далекого шуму, який долинав від вулиць, домішувалося дзижчання комах і плюскіт хвиль, що накочувалися на гілля дерев та прибережний очерет.

— Яку користь принесла така велика мужність бідолашному Бенхаменові Салданьї Рока? — міркував консул, стенувши плечима. — Ніякої. Він приніс нещастя своїй родині й, імовірно, втратив життя. А ми втратили дві місцеві газети «Плющ» і «Санкцію», які розважали нас щотижня, бо там друкувалися всі чутки та плітки.

— Не думаю, що його жертва була цілком марною, — лагідно заперечив йому Роджер Кейсмент. — Якби не Салданья Рока, то ми сюди не приїхали б. Якщо, звичайно, ви не думаєте, що наша поява тут також нічого не дасть.

— Боже, я цього не хотів би! — вигукнув консул. — Ви маєте рацію. Адже якби не викривальні статті Салданы Рока, то не вибухнув би такий скандал у Сполучених Штатах і в Європі. А потім з’явилися ще й статті Волтера Гарденберга. Я сказав дурницю. Я сподіваюся, ваш приїзд принесе користь і щось тут зміниться. Пробачте мені, містере Кейсмент. Я стільки років прожив в Амазонії, що це почасти перетворило мене на людину, яка скептично дивиться на прогрес. Живучи в Іквітосі, чоловік зрештою перестає вірити геть у все. А надто в те, що одного дня справедливість примусить відступити несправедливість. Можливо, настане час, коли я зможу повернутися до Англії і скупаюся в англійському оптимізмі. Я бачу, що ви, служачи Короні в Бразилії стільки років, не перетворилися на песиміста. Я вам заздрю.

Коли вони сказали один одному «на добраніч» і пішли у свої кімнати, Роджер довго не міг заснути. Чи правильно він учинив, погодившись узяти на себе це доручення? Коли кілька місяців тому сер Едвард Ґрей, міністр зовнішніх відносин, викликав його у свій кабінет і сказав йому: «Скандал про злочини в Путумайо далі терпіти не можна. Громадська опінія вимагає від уряду вжити якихось заходів. Немає кращої кандидатури, ніж ви, хто може туди поїхати. Поїде туди також комісія з незалежних людей, яка здійснить розслідування і яку вирішила послати туди сама ж таки Перуанська Амазонська компанія. Але я хочу, щоб ви, хоч і поїдете з ними, підготували особистий звіт для уряду Великої Британії. Ви маєте великий престиж за те, що ви зробили в Конго. Ви фахівець із жорстокого ставлення до людей. Ви не можете відмовитися від цього доручення», — його першою реакцією було знайти слушний привід і таки відмовитися. Потім, після тривалих роздумів він сказав собі, що саме з огляду на те, що він зробив у Конго, його моральний обов’язок — прийняти це доручення. Чи правильно він зробив? Скептицизм містера Стірса здався йому поганим провістям. Знову й знову слова Едварда Ґрея, який назвав його «фахівцем із жорстокого ставлення до людей», відлунювали йому в голові.

На відміну від консула, він вірив у те, що Бенхамен Салданья Рока зробив велику послугу для Амазонії, для своєї країни, для людства. Звинувачення журналіста, опубліковані в газеті, що виходила двічі на тиждень і мала назву «Санкція. Газета комерційна, політична й літературна», були першою інформацією про становище на каучукових плантаціях у Путумайо, що її він прочитав після своєї розмови із сером Едвардом, який дав йому чотири дні на роздуми, чи він погоджується поїхати з Комісією розслідування. Форін-Офіс негайно передав у його розпорядження свою папку з документами, в яких були прямі свідчення людей, що побували в тому регіоні: статті північноамериканського інженера Волтера Гарденберга в лондонському тижневику «Труте» і статті Бенхамена Салданьї Рока, частина яких була перекладена англійською мовою для Товариства захисту рабів і аборигенів, гуманітарної інституції.

Його першою реакцією була недовіра: той журналіст, відштовхуючись від реальних фактів, перебільшив зловживання в такий спосіб, що його статті дихали нереальністю і навіть, можна сказати, уявою, в якій було щось садистське. Але Роджер відразу пригадав, що саме такою була реакція багатьох англійців, європейців та північноамериканців, коли він та Морел опублікували матеріали про жорстокі діяння в Незалежній Державі Конго: недовіра. Так людина захищалася проти всього того, що свідчило про те, до якої жорстокості могла вона докотитися, підштовхувана жадобою та своїми поганими інстинктами у світі, в якому не існує закону. Якщо такі жахіття відбувалися в Конго, то чому вони не могли відбуватися в Амазонії?

Замучений тривогою, він підвівся з ліжка й сів на терасі. Небо було чорне, й позникали навіть зірки. У напрямку міста було менше світла, але гамір не стихав. Якщо викривальні матеріали Салданьї Рока були правдивими, то дуже ймовірно, що, як вважав консул, журналіст закінчив тим, що його вкинули в річку, закривавленого, зі зв’язаними руками й ногами, щоб розбудити апетит у піраній. Фаталістичний і цинічний погляд містера Стірса дратував його. Так ніби це відбувалося не тому, що на світі існують жорстокі люди, а внаслідок фатальних діянь долі, як ото рухаються в небі світила або накочуються на суходіл припливи. Салданью Рока називали «фанатиком». Фанатиком справедливості? Так, безперечно. Він був відчайдухом. Чоловіком скромним, без грошей і без впливу. Амазонським Морелем. Можливо, його можна назвати чоловіком віри? Він робив те, що робив, бо вірив, що світ, суспільство, життя не зможуть існувати, якщо триватиме ця ганьба. Роджер подумав про свою юність, коли спостереження зла та страждань в Африці наповнили його тим войовничим відчуттям, тим невтримним бажанням зробити усе можливе, аби світ став кращим. Його опанувало почуття братерської приязні до Салданы Рока. Він хотів би потиснути йому руку, стати його другом, сказати йому: «Ви зробили щось дуже гарне й шляхетне у своєму житті, сеньйоре».

Чи довелося йому побувати там, у Путумайо, у величезному регіоні, де діяла Компанія Хуліо Арани? Чи наважився він засунути голову в пащу вовка? У його статтях про це не йшлося, але точні називання імен, місцевостей, дат указували на те, що Салданья Рока бачив на власні очі все, про що він розповідав. Роджер стільки разів перечитував свідчення Салданы Рока та Волтера Гарденберга, що іноді йому здавалося, ніби він побував там власною персоною.

Він заплющив очі й побачив величезний регіон, поділений між станціями, найголовнішими серед яких були «Чоррера» [4] й «Ель Енканто», причому кожна з них мала свого шефа. «Або, якщо висловитися точніше, своє страховище». Лише так можна було назвати людей зразка Віктора Маседо й Міґеля Лоайси. Обидва здійснили десь всередині 1903 року свій найвідоміший подвиг. Близько восьмисот окайнів [5] прийшли на «Чорреру», щоб віддати кошики з кульками каучуку, зібраного в лісі. Після того як заступник головного адміністратора «Чоррери» Фідель Веларде зважив і прийняв товар, він показав своєму шефові Віктору Маседо, який стояв там із Мітелем Лоайсою, шефом станції «Ель Енканто», на двадцятьох п’ятьох окайнів, які не принесли мінімальної норми зібраного хебе — тобто латексу або каучуку, — який були зобов’язані здати. Маседо й Лоайса вирішили дати добру науку дикунам. Звернувшись до своїх наглядачів — негрів із Барбадосу, — які утримували своїми маузерами решту окайнів за лінією, вони наказали «хлопцям» запхати двадцять п’ять окайнів у мішки, намочені в бензині. Потім звеліли підпалити їх. Розпачливо зойкаючи, перетворені на живі смолоскипи, деякі з нещасних змогли погасити полум’я, качаючись по землі, але залишилися з жахливими опіками. Ті, хто ризикнув стрибнути в річку, як живий болід, відразу пішли на дно. Маседо, Лоайса й Веларде пристрілювали поранених зі своїх револьверів. Щоразу, коли перед ним поставала ця сцена, Роджер відчував запаморочення голови.

Салданья Рока вважав, що начальники робили це з метою зразкового покарання, але також і для розваги. Їм подобалися такі розваги. Знущатися з людей, змагатися в жорстокості — то був порок, який вони розвинули в собі, так часто практикуючи шмагання, биття, тортури. Майже щоразу, коли напивалися, вони шукали привід для цієї кривавої гри. Салданья Рока цитував листа від адміністратора Компанії до Міґеля Флореса, начальника станції, докоряючи йому, що той «убиває індіанців задля спортивної розваги», знаючи, що робочих рук бракує, й закликаючи його вдаватися до таких заходів лише у випадку «необхідності». Відповідь Міґеля Флореса була промовистішою, ніж звинувачення: «Протестую, оскільки за останні кілька місяців на моїй станції померло лише близько сорока індіанців».

Салданья Рока перелічував різні види покарання для тубільців за їхні провини: шмагання, застосування колодок або «кобили», відтинання вух, носа, рук і ніг, навіть убивство. Людей вішали, стріляли, спалювали або топили в річці. На станції «Матансас», стверджував він, було більше останків індіанців, аніж на будь-якій іншій станції. Зробити точний підрахунок не було можливості, але кістки свідчили про сотні, а може, й тисячі жертв. Відповідальним за станцію «Матансас» був Армандо Норманд, молодик болівійсько-англійського походження, якому ледве виповнилося двадцять три роки. Він запевняв, що навчався в Лондоні. Його жорстокість стала пекельним міфом у середовищі індіанців-вітото, з яких він знущався немилосердно. На станції «Абіссінія» Компанія оштрафувала начальника Абелярдо Аґверо та його заступника Авґусто Хіменеса за те, що вони стріляли в індіанців, знаючи, що в такий спосіб безвідповідально приносили в жертву робочі руки, необхідні для виробництва.

Хоч ці країни й перебували так далеко одна від одної, проте, знову подумав Роджер Кейсмент, Конго й Амазонія були з’єднані однією пуповиною. Жахіття повторювалися там і тут, мало чим відрізняючись, натхнені прагненням до наживи та прабатьківським гріхом, які супроводжують людину від самого її народження, спонукаючи її до нескінченних виявів зла. Чи, може, існує ще якась причина? Чи, може, диявол виграв свою одвічну битву?

Завтра на нього чекав дуже напружений день. Консул виявив в Іквітосі трьох негрів родом із Барбадосу, які мали британське громадянство. Вони працювали протягом трьох років на каучукових плантаціях Арани й погодилися дати свідчення Комісії за умови, що їх негайно відправлять на батьківщину.

Хоч він спав дуже мало, проте прокинувся вдосвіта. Почував себе непогано. Умився, одягся, надів на голову британське сомбреро, узяв свій фотоапарат і вийшов із будинку консула, не побачившись ані з ним, ані зі слугами. Сонце зійшло над вулицею в безхмарному небі, й починалася спека. Опівдні Іквітос перетвориться на піч. На вулиці були люди й котився по рейках невеличкий, але дуже торохкотючий трамвай, пофарбований у червоний і синій кольори. Вряди-годи мандрівні індіанські торговці з китайськими рисами обличчя та жовтою шкірою, чиї руки й обличчя були розмальовані геометричними фігурами, пропонували йому фрукти, трунки, живих тварин — мавпочок, папуг і маленьких ящірок — або стріли, кувалди та духові рушниці. Багато барів і ресторанів повідкривалися ще вночі, але відвідувачів було мало. П’яні чоловіки вилежувалися під дахами з пальмового листя, а собаки нишпорили в купах сміття. «Це місто схоже на огидну й смердючу яму», — подумав він. Він пройшов чималий шлях немощеними вулицями, перетнувши Пласа-де-Армас, де впізнав префектуру, й звернув на набережну з кам’яним парапетом, чудовий бульвар для прогулянок, із якого можна було милуватися прегарною річкою з її плавучими островами, й було видно, як у далечі виблискує на сонці низка високих дерев, що стояли на протилежному березі. У кінці набережної, там, де вона зникала під густим гіллям і починався схил, зарослий деревами, біля підніжжя якого була пристань, він побачив кількох хлопців, босих і в коротеньких штанцях, які заганяли в землю кілки. На головах у них були паперові капелюшки, щоб захиститися від сонця.