Сон кельта
Шрифт:
Котра вже година? Він ніяк не міг звикнути до того, що не знав, у якому часі перебуває. Якими ж грубими були мури Пентонвілської в’язниці, бо хоч як він напружував свій слух, йому ніколи не щастило почути вуличний шум: бамкання дзвонів, гуркіт автомобілів, крики, голоси, свист. Гамір Іслінґтонського ринку, схоже, не долинав до нього, чи так йому тільки здавалося? Певно, здавалося. Ось і тепер його оточувала дивна, могильна тиша, в якій, здавалося, зависав час, зависало життя. Єдині звуки, що іноді проникали в його камеру, долинали з внутрішніх приміщень в’язниці: стишені кроки в сусідньому коридорі, скрипіння металевих дверей, які то відчинялися, то зачинялися, гугнявий голос шерифа, що віддавав накази якомусь тюремникові. Але тепер навіть внутрішня частина Пентонвілської в’язниці не надсилала Роджеру жодного звукового сигналу. Мертва тиша вселяла йому глибоку тривогу, перешкоджала думати. Він спробував повернутися до читання «Наслідування Христа» Томаса де Кемпіса, але не зміг зосередитися й знову поклав книжку на підлогу. Спробував помолитися, але молитва прозвучала в нього так механічно, що він її урвав. Протягом тривалого часу він залишався тихим, напруженим, стривоженим, із порожнім мозком і з поглядом, що прикипів до якоїсь точки на стелі — вона здавалася мокрою, ніби пропускала воду, — аж поки заснув.
Йому наснився тихий сон, що переніс його в амазонську сельву, в ясний, осяяний сонячним світлом, ранок. Вітерець, який віяв над капітанським містком корабля, пом’якшував спеку. Москітів не було, й він почував себе добре, без печії в очах, яка так мордувала його останнім часом, інфекції, що здавалася невразливою для всіх мазей і примочок офтальмологів, без артритного болю у м’язах, без геморою, який іноді обпікав йому нутрощі, ніби розжарений залізний прут, без розпухлих ніг. Його не мучила жодна з тих хвороб, із тих тяжких недуг і немочів, які він набув за двадцять років свого перебування в Африці. Він знову був молодий, і йому знову хотілося утнути тут, на широких водах Амазонки, чиїх берегів він навіть не бачив, одну з тих дурниць, які він так часто втинав у Африці: роздягнутися й стрибнути через борт корабля в зелені води, покриті плямами білого шумовиння. Він відчув доторк теплої і густої води на всьому своєму тілі, приємне чисте відчуття, поки підіймався до поверхні, випірнув і став загрібати руками, пливучи поруч із кораблем із легкістю та елегантністю дельфіна. Кілька пасажирів махали йому руками з капітанського містка та з палуби, кличучи знову піднятися на борт корабля, щоб він не втопився й не став жертвою якумами, ці річкові змії іноді досягають десятьох метрів завдовжки й можуть проковтнути цілу людину.
Він був десь поблизу Манауса? Табатінги? Путумайо? Іквітоса? Підіймався проти течії чи спускався за течією річки? Яка різниця. Головне, він почувався краще, аніж у будь-який недавній період свого життя, й, тим часом як корабель повільно ковзав по зеленавій поверхні води, а гуркіт двигуна заколисував його думки, Роджер укотре переживав той майбутній час, коли він нарешті відмовиться від дипломатичної служби й поверне собі цілковиту волю. Він покине своє лондонське помешкання на Елбері-стрит і поїде до Ірландії. Він ділитиме свій час між Дубліном та Ольстером. Не присвячуватиме все своє життя політиці. Віддаватиме по годині на день, по дню на тиждень, по тижню на місяць науковим студіям. Відновить вивчення ірландської мови й одного дня здивує Алісу, вільно заговоривши до неї по-ґельському. А ті години, дні й тижні, які він присвячуватиме політиці, він зосередить на великій політиці, тій, яка становить для нього головний інтерес, — проблемах здобуття незалежності Ірландією та боротьбі проти колоніалізму — і він більше не стане марнувати час на інтриги, суперництво, на змагання політиканів, жадібних до влади, яку вони намагаються здобути в партії, в осередку, в бригаді, хай навіть для цього доведеться забути про своє головне завдання й навіть шкодити йому. Він багато мандруватиме по Ірландії, робитиме тривалі екскурсії по ґленах Антрима, по Донеґолу, Ольстеру, Ґолвею, по таких далеких і глухих місцях, як графство Коннемара та острів Торі, де рибалки не знають англійської мови й розмовляють лише ґельською, й він подружиться з тими селянами, ремісниками, рибалками, які своєю стійкістю, працьовитістю чинять опір нищівній присутності колонізатора, зберігаючи свою мову, свої звичаї, свої вірування. Він слухатиме їх, навчатиметься від них, писатиме нариси й поеми про мовчазну та героїчну боротьбу, яку протягом багатьох століть ведуть ці скромні люди, завдяки яким Ірландія не зникла й досі залишається нацією.
Металевий брязкіт вихопив його з цього приємного сновидіння. Він розплющив очі. До його камери увійшов тюремник із мискою манного супу й шматком хліба — його щоденною вечерею. Він мало не запитав у нього, котра година, але стримався, бо знав, що відповіді не одержить. Розламав скибку хліба на дрібні шматочки, вкинув їх у суп і став їсти, зачерпуючи рідину ложкою. Він прожив ще один день, і можливо, завтра надійде вирішальний.
X
Напередодні того дня, коли вони мали відпливти на «Лібералі» в напрямку Путумайо, Роджер Кейсмент вирішив відверто поговорити з містером Стірсом. За ті тринадцять днів, які він прожив в Іквітосі, він мав багато розмов з англійським консулом, але досі не наважувався порушити розмову про це. Він знав, що його місія здобула собі багато ворогів, й не лише в Іквітосі, а у всьому амазонському регіоні. Було б абсурдно зіпсувати ще й взаємини з колегою, який міг бути для нього вельми корисним в наступні дні й тижні, якби він увійшов у дуже серйозний конфлікт із виробниками каучуку. Він вирішив ліпше не торкатися в розмові цієї дуже слизької теми.
А проте в ту ніч, після того як він та консул випили, за своїм звичаєм, по келиху портвейну в невеличкій віталеньці містера Стірса, слухаючи, як злива поливає цинковий дах, а краплі дощу лопотять по шибках та по перилах тераси, Роджер забув про обачність.
— Якої ви думки про отця Рікардо Уррутія, містере Стірс?
— Про настоятеля августинців? Я з ним спілкувався дуже мало. Загалом він справив на мене позитивне враження. Ви з ним часто зустрічалися останніми днями, чи не так?
Чи консул усвідомлював, що вони зараз перейдуть на слизький ґрунт? У його вирячених очицях з’явився тривожний блиск. Його лисина виблискувала під світлом гасової лампи, яка бризкала іскрами на столику, що стояв у самому центрі кімнати. Він перестав вимахувати віялом, яке тримав у правій руці.
— Зрештою, отець Уррутія живе тут лише рік, і він не виїздив з Іквітоса, — сказав Кейсмент. — Тому він не багато знає про становище на каучукових плантаціях Путумайо. Натомість він багато говорив зі мною про іншу людську драму, яка відбувається тут, у місті.
Консул відсьорбнув ковток портвейну. Він знову став обмахуватися віялом, і Роджер мав таке враження, ніби його кругле обличчя набуло червонішого кольору, ніж звичайно. Буря надворі завивала й гриміла глухими і тривалими перекатами грому й іноді освітлювала яскравим спалахом темряву лісу.
— Це проблема дівчаток і хлопчиків, яких забирають у племен, — провадив Роджер. — їх привозять сюди і продають родинам за двадцять-тридцять сентаво.
Містер Стірс мовчав, дивлячись на нього. Він тепер обмахувався віялом дуже енергійно.
— Згідно з інформацією падре Уррутія всі слуги в Іквітосі були відібрані в племен і продані, — додав Кейсмент. І дивлячись консулові у вічі, запитав: — Це так?
Містер Стірс зробив тривалий видих і засовався у кріслі-гойдалці, не приховуючи свого роздратування. Його обличчя, здавалося, говорило: «Який же я буду радий, коли завтра ви відпливете до Путумайо. Сподіваюся, після того нам уже не доведеться дивитися один одному у вічі, містере Кейсмент».
— Хіба в Конго такі речі не трапляються? — ухильно запитав він.
— Трапляються, але не в таких масштабах, як тут. Пробачте мені за нескромне запитання. Четверо слуг, яких ви маєте, ви найняли по контракту чи купили за гроші?
— Вони дісталися мені у спадок, — сухо відповів йому британський консул. — Вони утворювали частину цього будинку, коли мій попередник, консул Кейзес, повернувся до Англії. Я не можу стверджувати, що він їх найняв по контракту, бо тут, в Іквітосі, такого звичаю нема. Усі четверо моїх слуг неписьменні й не вміють ані читати, ані підписувати контракт. У моєму домі вони сплять, їдять, я дбаю про них і, крім того, даю їм гроші на чай, що є, запевняю вас, не дуже поширеною практикою в цьому краї. Усі четверо можуть піти від мене, коли їм заманеться. Поговоріть із ними й запитайте, чи їм хочеться пошукати собі роботу десь-інде. Ви побачите їхню реакцію, містере Кейсмент.
Роджер кивнув головою і відпив ковток портвейну.
— Я не хотів образити вас, — сказав він тоном вибачення. — Я лише намагаюся зрозуміти, де перебуваю, зрозуміти цінності та звичаї Іквітоса. Я не маю найменшого бажання, щоб ви сприймали мене як слідчого.
Вираз обличчя консула тепер став відверто ворожим. Він почав обмахуватися віялом дуже повільно, а в його погляді читалася відверта неприязнь і майже ненависть.
— Я сприймаю вас не як слідчого, а як правдолюба, — поправив він його, не змінюючи свою гримасу неприязні. — Або героя, якщо хочете. Я вже вам сказав, що героїв я терпіти не можу. Не осудіть мене за відвертість. І раджу вам не створювати собі ілюзій. Ви не зміните того, що відбувається тут, сеньйоре Кейсмент. І падре Уррутія теж. У певному розумінні те, що відбувається з тими дітьми, — то їхнє щастя. Тобто те, що їх беруть на службу, я хочу сказати. Для них було б у тисячу разів гірше, якби вони виростали в племенах, де їх пожирали б воші й де вони помирали б від пропасниці та різних пошестей, перш ніж їм виповнювалося б десять років, та працюючи, як тварини, на каучукових плантаціях. Тут їм живеться краще. Я знаю, що ви шоковані моїм прагматичним поглядом на життя.
Роджер Кейсмент не сказав нічого. Він уже довідався про все, про що хотів довідатися. І також про те, що відтепер британський консул на Іквітосі, мабуть, буде ще одним ворогом, якого йому доведеться остерігатися.
— Я приїхав сюди для того, щоб служити своїй країні на консульському полі діяльності, — додав містер Стірс, дивлячись на волокнисту мату на підлозі. — Я виконую цю службу сумлінно, запевняю вас. Усіх британських громадян, яких тут небагато, я знаю, я їх захищаю, я намагаюся задовольняти всі їхні потреби. Намагаюся робити все, що можу, для пожвавлення торгівлі між Амазонією та Британською імперією. Я регулярно інформую свій уряд про комерційний рух, про кораблі, які звідси виходять і сюди приходять, про прикордонні інциденти. У мої обов’язки не входить воювати з рабством та з тими зловживаннями, яких припускаються метиси та білі Перу стосовно індіанців Амазонії.
— Я відчуваю, що образив вас, містере Стірс. Не говорімо більше про це.
Роджер підвівся на ноги, сказав «на добраніч» господареві дому й пішов у свою кімнату. Гроза стихла, але дощ усе ще падав. Тераса, яка прилягала до його спальні, була вся мокра. У повітрі чувся сильний запах рослин та вологої землі. Ніч була темна, комахи дзижчали так гучно, ніби літали в помешканні, а не в лісі. Після грози на землю впала інша злива, злива чорних жуків, яких тут називали вінчукас. Завтра їхні трупи встелятимуть терасу, і якщо він на них наступить, то тріщатимуть, як горіхові шкаралупи, й заллють підлогу чорною кров’ю. Він роздягся, вдягнув піжаму й лігу постіль, над якою була натягнута сітка від москітів.