Чтение онлайн

Звичайно ж, він припустився необачного вчинку. Даремно він образив консула, цього бідного й, либонь, доброго чоловіка, який тільки й мріяв, що вийти на пенсію без зайвих проблем і доглядати свій садочок біля котеджу у графстві Саррей, який він досить дешево придбав за свої заощадження. Але він, Роджер, просто не міг цього не висловити, щоб бодай трохи позбутися болю в тілі та тривоги у своїй душі.

Він пригадав свою запеклу суперечку на «Гуаяні», кораблі, на якому він плив від Табаріги, порту на кордоні Перу й Бразилії, до Іквітоса, з каучукопромисловцем Віктором Ізраелем, мальтійським євреєм, який Протягом багатьох років жив в Амазонії і з яким у нього відбувалися довгі й цікаві розмови на палубі корабля. Віктор одягався неохайно, здавався завжди щойно перевдягненим, розмовляв бездоганною англійською мовою й натхненно розповідав про своє авантюрне життя, ніби запозичене з детективного роману, поки вони грали в покер і пили коньяк, який страшенно подобався каучукопромисловцеві. Він мав жахливу звичку стріляти в рожевих чапель, які літали над кораблем, зі стародавнього пістолета, але, на щастя, влучав дуже рідко. Та якось під час однієї з їхніх розмов Віктор заходився вихваляти Хуліо Арану. Він стверджував, що цей чоловік визволяє Амазонію від дикунства й прилучає її до сучасного світу. Він захищав «набіги», завдяки яким нібито ще можна було здобути робочі руки для збирання каучуку. Бо найбільшою проблемою сельви був брак робітників, які збирали дорогоцінну речовину, якою Творець нагородив цей край і облагодіяв перуанців. Ця манна небесна пропадала через лінощі й тупість дикунів, які відмовлялися працювати збирачами каучукового соку й змушували каучукопромисловців нападати на племена й примушувати їх працювати силоміць. Що означало втрату часу та великих грошей для підприємців.

— Ви маєте такий погляд на речі, — обережно урвав його Роджер Кейсмент. — Але існує й інший.

Віктор Ізраель був чоловік довготелесий, тонкий, із сивими пасмами в густій і довгій чуприні, що спадала йому аж на плечі. Він мав кількаденну сиву борідку на своєму кощавому обличчі й темні трикутні, певною мірою мефістофельські очиці, що розгублено втупилися в Роджера Кейсмента. На ньому була кольорова камізелька, а поверх неї кольорові шлейки й щось подібне до химерної шалі на плечах.

— Що ви хочете цим сказати?

— Я маю на увазі погляд тих людей, яких ви називаєте дикунами, — пояснив йому Роджер Кейсмент таким банальним тоном, ніби говорив про час або про москітів. — Поставте себе на мить на їхнє місце. Вони перебувають у своїх селах, де жили протягом років або століть. Одного дня на них наїжджають білі сеньйори або мулати, озброєні рушницями та револьверами, й наказують, щоб вони покинули свої родини, свої ділянки обробленої землі, свої хатини й подалися збирати каучук за десятки або й сотні кілометрів на користь чужоземців, чий єдиний аргумент — сила, якою вони володіють. Ви пішли б добровільно збирати знаменитий каучуковий сік, сеньйоре Віктор?

— Я не дикун, який живе голим, поклоняється зміям і топить у річці своїх немовлят, якщо вони народжуються із заячою губою, — заперечив каучукопромисловець, засміявшись сардонічним сміхом, який підкреслив його зневагу. — Невже ви ставите на одну дошку людожерів з Амазонії і нас, першопрохідців, промисловців і комерсантів, що працюємо в героїчних умовах і ризикуємо життям, аби перетворити цю дрімучу сельву на цивілізовану землю?

— Схоже, ми з вами по-різному уявляємо собі цивілізацію, мій друже, — сказав Роджер Кейсмент, і далі говорячи тим доброзичливим тоном, який, здавалося, особливо дратував Віктора Ізраеля.

За тим самим покерним столом сиділи ботанік Волтер Фолк і Генрі Філґалд, тоді як інші члени Комісії примостилися у своїх гамаках, щоб відпочити. Була тиха, тепла й ясна ніч, і повний місяць освітлював води Амазонки своїм сріблястим відблиском.

— Мені було б цікаво знати, яке ж ваше уявлення про цивілізацію? — запитав Віктор Ізраель.

Його голос та його очі метали іскри. Його роздратування було таким, що Роджер запитав себе, чи каучукопромисловець зненацька не вихопить свого археологічного пістолета, який він носив у кобурі, й не пальне в нього.

— Якби мені було дозволено узагальнити свій погляд, то я сказав би, що це суспільство, в якому шанують приватну власність й індивідуальну свободу, — пояснив він із великим спокоєм, привівши всі свої почуття у стан готовності, якщо раптом Віктор Ізраель вирішить напасти на нього. — Наприклад, британські закони забороняють колоністам захоплювати в колоніях землі тубільців. І вони також забороняють під карою ув’язнення застосовувати силу проти аборигенів, які відмовляються працювати в шахтах або на плантаціях. А ви не згодні з моїм уявленням про цивілізацію? Ви вважаєте, я помиляюся?

Пласкі груди Віктора підіймалися й опускалися, ворушачи дивною блузою зі схожими на шаровари рукавами, яка застібалася до самої шиї, та кольоровою камізелькою. Обома вказівними пальцями він відтягнув свої шлейки, а його трикутні оченята налилися кров’ю. З його роззявленого рота виглядав цілий ряд зубів, покритих плямами нікотину.

— Якби перуанці дотримувалися такого критерію, — сказав він насмішкуватим і роздратованим тоном, — то їм би довелося змиритися з тим, що Амазонія залишиться в кам’яному віці ще на багато століть. Аби не образити поган, ані зайняти землі, населені тими, хто не знає, що з ними робити, й не хоче працювати. Хто схильний змарнувати багатство, яке могло б підняти рівень життя перуанців і перетворити Перу на сучасну країну. Саме такі рекомендації дає Британська Корона цій країні, сеньйоре Кейсмент?

— Безперечно, Амазонія має великі багатства, — спокійно погодився з ним Кейсмент. — Цілком справедливо, що Перу прагне з них скористатися. Але при цьому не знущаючись із тубільців, не полюючи на них, як на тварин, і не перетворюючи їх на рабів. А навпаки, прилучаючи їх до цивілізації через будівництво шкіл, лікарень, церков.

Віктор Ізраель вибухнув сміхом, смикаючись, наче лялька на пружинах.

— У якому світі ви живете, сеньйоре консул! — вигукнув він, театрально підкинувши вгору свої руки з довгими кістлявими пальцями. — Відразу видно, що ви не бачили у своєму житті жодного людожера. Ви знаєте скількох християн вони тут пожерли? Скількох білих і метисів повбивали своїми списами та отруєними дротиками? Скільком постинали голови? Ми поговоримо з вами тоді, коли ви набудете трохи досвіду, спілкуючись із дикунами.

— Я жив майже двадцять років у Африці і трохи знаю про ці речі, сеньйоре Ізраель, — запевнив його Кейсмент. — До речі, я знав там також багатьох білих, що думали, як і ви.

Аби уникнути, щоб суперечка не загострилася ще більше, Волтер Фолк і Генрі Філґалд відвернули розмову на менш колючі теми. У цю ніч, неспроможний заснути, після десятьох днів, прожитих у Іквітосі, зустрічаючись із найрозмаїтішими людьми, занотовуючи думки, зібрані тут і там від представників влади, суддів, військових, власників ресторанів, рибалок, сутенерів, волоцюг, повій і працівників борделів та барів, Роджер Кейсмент мусив визнати, що переважна більшість білих і метисів Іквітоса, перуанців і чужоземців, думали так само, як Віктор Ізраель. Для них амазонські аборигени не були, власне кажучи, людськими створіннями, вони належали до нижчої і гідної зневаги форми існування, набагато ближчої до тварин, аніж до цивілізованих людей. Тому не було нічого незаконного в тому, щоб визискувати їх, хапати, шмагати, примушувати працювати на каучукових плантаціях або, якщо вони чинитимуть опір, убивати їх, як скажених собак. Таке бачення тубільця було, можна сказати, загальним, а тому ніхто не дивувався, що домашніми слугами в Іквітосі були силоміць захоплені в селах дівчатка та хлопчики, продані тутешнім родинам за гроші, ціна яких приблизно дорівнювала двом фунтам стерлінгів. Груди йому здавив такий біль, що він мусив широко роззявити рота, щоб набрати повні легені повітря. Якщо не покинувши цього міста він довідався про стільки речей, то що доведеться побачити йому в Путумайо?

Члени Комісії відпливли з Іквітоса 14 грудня 1910 року, вже досить пізнього ранку. Роджер найняв за перекладача Фредеріка Бішопа, одного з барбадосців, яких він допитував. Бішоп розмовляв іспанською мовою й запевняв, що спроможний зрозуміти дві тубільні мови, найпоширеніші на каучукових плантаціях, і говорити ними: бора і вітото. «Ліберал», найбільший із флоту п’ятнадцятьох кораблів, що належали Перуанській Амазонській компанії, зберігся добре. Він був обладнаний невеличкими каютами, в яких подорожні могли оселитися по двоє. Він мав гамаки на носі й на кормі, де могли розташуватися ті, хто волів спати в негоду та під дощем. Бішоп боявся повернутися в Путумайо й просив Роджера Кейсмента дати йому письмове підтвердження, що Комісія захищатиме його протягом подорожі і що потім його перевезуть на Барбадос під опіку британського уряду.

Переїзд від Іквітоса до «Чоррери», столиці величезної території між річками Напо й Какета, де здійснювала свої операції Перуанська Амазонська компанія під керівництвом Хуліо Сесара Арани, тривала вісім днів у спеку, під хмарами москітів, на тлі нудьги, монотонного краєвиду та одноманітного гуркоту й шуму. Корабель спустився по Амазонці, ширина якої починаючи від Іквітоса збільшувалася, аж поки її береги стали невидимими, річка перетнула кордон Бразилії в Табатінґа, потім продовжила свій плин до Ваварі, а біля Іґварапарани повернулася на територію Перу. На цій ділянці береги знову наблизилися один до одного, й іноді ліани та віти дуже високих дерев нависали над палубою корабля. Між деревами літали, кружляючи, галасливі зграї папуг, а на окремих острівцях стовбичили, тримаючись на одній нозі, обережні рожеві чаплі, коричневі панцирі черепах здавалися під водою світлішими, а іноді виднілася втикана шпичаками спина каймана, що спав у багнюці на березі, не звертаючи уваги на постріли з рушниць та револьверів, що обсипали його кулями з палуби корабля.