Чтение онлайн

Найжаданішим свідком, чия присутність приваблювала найбільше народу, був сер Роджер Кейсмент. Він виступав перед комісією 13 листопада й 11 грудня 1912 року. Він із великою точністю й тверезим поглядом на речі розповідав про все, що бачив на власні очі на каучукових плантаціях: про «кобили», великі інструменти тортур, що були на кожній зі станцій, людські спини, змережані шрамами від шмагання, канчуки й рушниці «вінчестер», які носили із собою десятники, про «хлопців» та «розумників», яким було доручено підтримувати «порядок», а також нападати на племена під час «набігів», про режим рабської залежності, нелюдської експлуатації й голоду, який мусили терпіти аборигени. Потім він скорочено переказав розповіді барбадосців, чия правдивість, зазначив він, гарантована тим фактом, що майже всі вони визнали себе авторами тортур і вбивств. На прохання членів комісії він пояснив суть макіавеллівської системи, що панувала на плантаціях каучуку: начальники станцій одержували не платню, а певний відсоток від зібраного каучуку, що спонукало їх вимагати більше й більше від збирачів, щоб збільшити свої прибутки.

Коли Роджер виступив перед парламентаріями вдруге, він запропонував їм спектакль. Перед здивованими поглядами він почав діставати з великої сумки, яку принесли два швейцари, всілякі речі, які він придбав на складах Перуанської Амазонської компанії в Путумайо. Він показав, як здійснювалося постачання індіанських чорноробів, яким, щоб вони завжди залишалися її боржниками, Компанія продавала усе в кредит і в кілька разів дорожче, аніж ці речі коштували в Лондоні, — серед них були знаряддя для праці, для домашнього вжитку й усілякі брязкальця для прикрас. Він показав стару рушницю з однією цівкою, яка коштувала в «Чоррері» 45 шилінгів. Щоб заплатити цю суму, індіанець-вітото або індіанець-бора мусив працювати два роки, якщо йому платили так, як платили підмітальникові вулиць в Іквітосі. Роджер показав парламентаріям сорочки з грубої тканини, полотняні штани, кольорові намистинки, ящички з порохом, паси з волокон американської агави, гасові лампи, сомбреро з грубої соломи, мазь від москітних укусів, називаючи ціни, за якими ці товари продавалися там і продаються в Англії. Очі в парламентаріїв палахкотіли від обурення й жаху. Атмосфера стала ще гнітючішою, коли сер Роджер став показувати Чарлзові Робертсу та іншим членам комісії десятки світлин, які він сам сфотографував в «Ель Енканто», в «Чоррері» та на інших станціях Путумайо: вони побачили на них спини та сідниці, позначені «тавром Арани», шрамами та відкритими ранами, погризені хижаками й обкльовані птахами трупи, що гнили у високій траві, неймовірно худих чоловіків, жінок і дітей, які попри свою скелетну худорбу несли на головах великі «ковбаси» затверділого каучуку, роздуті від паразитів животики щойно народжених немовлят, що мали ось-ось померти. Фотографії були незаперечним свідченням тих умов, у яких жили люди, майже не маючи чого їсти, і з яких знущалися мерзотники, чиєю єдиною метою в житті було здобути якомога більше каучуку, хоч би заради цього цілі народи вимерли від голоду та знущань.

Патетичним аспектом сесій був допит британських директорів Перуанської Амазонської компанії, під час якого виділявся своєю войовничістю та гострим словом ірландець Свіфт Мак-Нейл, ветеран парламенту від провінції СаутДонеґал. Цей чоловік заявив без найменшої тіні сумніву, що такі визначні люди ділового світу, як Генрі М. Рід і Джон Рассел Ґабінз, зірки лондонського суспільства й аристократи, й такі відомі фінансисти, як сер Джон Лістер-Ке та Бейрон де Суза-Дейро, були цілком дезінформовані про те, що діялося в Компанії Хуліо Арани, у керівництві якої вони брали участь і чиї акти підписували, одержуючи чималі суми грошей. Навіть тоді, коли тижневик «Труте» почав публікувати викривальні статті Бенхамена Салданы Рока та Волтера Гарденберга, вони не потурбувалися з’ясувати, що правдивого було в тих звинуваченнях. Вони задовольнялися спростуваннями, які надавали їм Абель Ларко або сам Хуліо Арана і які полягали в тому, що вони називали звинувачувачів шантажистами, роздратованими, бо вони не одержали від Компанії грошей, які намагалися виманити погрозами. Жоден із тих людей не завдав собі клопоту з’ясувати на місці подій, чи й справді фірма, якій вони надавали престижу своїми іменами, чинила ці злочини. Ще гірше, що жоден із них не потрудився перевірити папери, рахунки та листування Компанїї, адже ті злочини не могли не залишити свої сліди в архівах. Бо хоч би яким це здавалося неймовірним, Хуліо Арана, Абель Ларко та інші ієрархи були абсолютно переконані в тому, що ніякого скандалу не вибухне, й тому не намагалися приховати у своїх книгах сліди насильства: наприклад, той факт, що вони не платили чорноробам-аборигенам і витрачали великі суми грошей на купівлю канчуків, револьверів і рушниць.

Досить драматична хвилина настала тоді, коли Хуліо Арана прийшов давати свідчення перед комісією. Його перша поява, певно, була відкладена, бо його дружина Елеонора, котра перебувала в Женеві, переживаючи нервову травму через ту напругу, що в ній перебувала родина, якій удалося вибратися на найвищі сходини суспільного становища, тепер бачила, як усе катастрофічно покотилося вниз. Арана увійшов до палати громад, одягнений зі своєю звичною елегантністю, але був блідий, як жертва болотяної пропасниці в Амазонії. Він з’явився, оточений помічниками та радниками, але до парламентської зали йому дозволили увійти лише з його адвокатом. Спочатку він поводився спокійно й зухвало. Але мірою того як запитання Чарлза Робертса та старого Свіфта Мдк-Нейла заганяли його в глухий кут, він почав спотикатися й заплутуватися в суперечностях, які його перекладач не міг пом’якшити. Він розвеселив публіку, коли на запитання президента комісії — чому на станціях Путумайо було стільки рушниць марки «вінчестер»: для «набігів» чи нападів на племена, щоб заганяти людей на каучукові плантації? — він відповів: «Ні, сеньйоре, для того, щоб захищатися від ягуарів, яких багато в тому регіоні». Він намагався все заперечувати, але несподівано визнав, що так, якось до нього дійшла чутка, що жінка-аборигенка була спалена живцем. Але відтоді минуло багато часу. Злочини, якщо вони були, завжди коїлися в минулому.

Найбільший конфуз каучукопромисловцеві довелося пережити тоді, коли він намагався спростувати свідчення Волтера Гарденберга, звинувативши північноамериканця в тому, що він сфальсифікував вексель у Манаусі. Свіфт Мак-Нейл урвав його, щоб запитати, чи наважиться він у вічі назвати «фальсифікатором» Гарденберга, що, як йому відомо, живе в Канаді. «Так», — відповів Арана. «То зробіть це, — заохотив його Мак-Нейл. — Зараз він увійде». Поява Гарденберга спричинила збудження в залі аудієнцій. За порадою свого адвоката Арана відмовився від своєї заяви і пояснив, що він звинувачує не Гарденберга, а «того», хто замінив вексель у Манаусі, який виявився фальшивим. Гарденберг навів докази, що все це було пасткою, яку Компанія Арани налаштувала з метою дискредитувати його, скориставшись послугами вельми непривабливого суб’єкта на ім’я Хуліо Муріедас, нині заарештованого в Паре за шахрайство.

Починаючи від того епізоду Арана зламався. Він обмежився невпевненими й плутаними відповідями на всі запитання, виказуючи свою розгубленість, а головне, неправдивість як найочевиднішу характеристику своїх свідчень.

Коли парламентська комісія запрацювала на повну силу, підприємця спіткала нова катастрофа. Суддя Свінфен їді, з Верховного суду, на прохання групи акціонерів постановив, що Перуанська Амазонська компанія повинна негайно припинити свою комерційну діяльність. Суддя проголосив, що Компанія здобувала прибуток, «збираючи каучук у найжорстокіший спосіб, який тільки можна собі уявити», і «якщо сеньйор Арана не знав, що там діється, то на нього лягає ще тяжча відповідальність, бо він, як ніхто, мав за абсолютний обов’язок знати про все, що відбувається в його володіннях».

Коли парламентська комісія опублікувала звіт про своє розслідування, він був не менш лапідарним: «Сеньйор Хуліо Арана, як і його компаньйони, знав про те, що діялося в його Компанії, й несе головну відповідальність за ті жахливі злочини, які чинили його агенти та службовці в Путумайо».

Коли комісія опублікувала свій звіт, який став сигналом до остаточної втрати престижу Хуліо Араною і прискорив руїну імперії, що перетворила скромного жителя Ріохи на чоловіка багатого й могутнього, Роджер Кейсмент почав уже забувати про Амазонію й Путумайо. Події в Ірландії стали предметом його головної уваги. Після того як він відбув короткі вакації, Форін-Офіс запропонував йому повернутися до Бразилії генеральним консулом у Ріо-де-Жанейро, й він, у принципі, дав свою згоду. Але він усе відтягував від’їзд; і хоч пояснював це для міністерства і для себе різними причинами, істина полягала в тому, що у глибині свого серця він уже вирішив, що не стане більше служити ані дипломатом, ані кимось іншим для Британської Корони. Він хотів надолужити згаяний час й обернути свій розум та свою енергію на мету, яка віднині стала головною в його житті, — на здобуття незалежності для Ірландії.

Тому він спостерігав ніби здалеку, без особливого інтересу, останні конвульсії Перуанської Амазонської компанії та її власника. Бо на засіданнях комісії стало очевидним, за визнанням самого генерального управителя Генрі Лекса Джілґада, що фірма Хуліо Арани не мала жодних прав на володіння землями Путумайо і що вона експлуатувала їх «за правом окупації», а тому недовіра банків та інших кредиторів зросла, й вони стали тиснути на власника, вимагаючи негайної сплати боргів та виконання інших зобов’язань (лише перед інституціями Сіті його борги перевищували цифру в двісті п’ятдесят тисяч фунтів стерлінгів). На нього посипалися погрози конфіскації та юридичного секвестру його майна. Намагаючись урятувати свою честь, Арана публічно заявив, що сплатить усе до останнього сентаво, й оголосив у продаж свій лондонський палац на Кенсинґгон-роуд, особняк у Біаріці й свій дім у Женеві. Та позаяк грошей, виручених за це майно, не вистачало, щоб задовольнити кредиторів, вони домоглися, щоб суд заморозив усі його заощадження та банківські рахунки в Англії. Водночас із тим, як зникала його персональна маєтність, занепад його комерції відбувався небаченими темпами. Падіння ціни амазонського каучуку внаслідок конкуренції з азіатським збіглося з рішенням багатьох європейських і північно-американських імпортерів не купувати перуанський каучук доти, доки не буде доведено, через незалежну міжнародну комісію, що там припинилися рабська праця, тортури й напади на племена і що станції добування каучуку видають платню збирачам-аборигенам і шанують закони охорони праці, які існують в Англії і в Сполучених Штатах Америки.

Та не було нагоди бодай спробувати втілити в життя ці химерні вимоги. Втеча з Путумайо головних десятників і начальників станцій, наляканих перспективою бути посадженими за ґрати, вкинула у стан анархії весь регіон. Багато аборигенів — цілі спільноти — також скористалися зі становища, щоб розбігтися, внаслідок чого добування каучуку скоротилося до мінімуму, а незабаром і геть припинилося. Утікачі, розбігаючись, грабували склади та контори й забирали там усе цінне, перш за все, зброю та продовольчі товари. Потім стало відомо, що фірма, налякана перспективою, що ці вбивці-втікачі можуть перетворитися на майбутніх суддів, на свідків, які свідчитимуть проти неї, роздала їм чималі суми, щоб полегшити їхню втечу та купити їхню мовчанку.

Роджер Кейсмент мав також можливість простежити за руйнацією Іквітоса, читаючи листи свого друга Джорджа Мічела, британського консула. Той розповідав йому, як зачиняються готелі, ресторани і крамниці, де раніше продавалися товари, завезені з Парижа й Нью-Йорка, як шампанське, що раніше відкорковувалося тут так щедро, зникло, наче від помаху чарівної палички, так само як і віскі, коньяк, портвейн та вино. У тавернах і борделях тепер пили тільки аґвардіенте, яке дряпало в горлі, й трунки підозрілого походження, що нібито стимулювали статеву активність, але часто замість розбуджувати сексуальне бажання вибухали, мов динаміт, у шлунках необачних споживачів.

Як і в Манаусі, крах фірми Арани та каучукового виробництва призвів до загальної кризи в Іквітосі, не менш швидкої, аніж її процвітання, яке півтора десятка років живило місто. Першими почали втікати з нього чужоземці — комерсанти, дослідники, торгівці, власники таверн, професіонали, техніки, повії, звідники, — які поверталися до своїх країн або вирушали на пошуки земель, сприятливіших, аніж ця, що поринала в руїну та усамітненість.

Проституція не зникла, але змінила свій контингент. Зникли повії-бразилійки й ті, які називали себе «француженками», а насправді були полячками, фламандками, туркенями або італійками, і на зміну їм прийшли чоло та індіанки, багато з яких були малими дівчатками або дівчатками-підлітками і які раніше працювали домашніми служницями, але втратили свою роботу, бо їхні господарі вирушали на пошуки кращих місць, або через економічну кризу вже не могли ані вдягати їх, ані давати їм їсти. Британський консул в одному зі своїх листів давав патетичний опис цих п’ятнадцятирічних індіанок зі скелетними тілами, які прогулювалися по набережній Іквітоса, розмальовані, як паяци, в пошуках клієнтів. Випарувалися газети й журнали й навіть тижневий бюлетень, який повідомляв про прибуття й відбуття кораблів, бо річковий транспорт, раніше такий інтенсивний, зменшив свої масштаби майже до повного зникнення. Останнім фактом, який завершив ізоляцію Іквітоса, його розрив із тим широким світом, із яким він протягом півтора десятка років здійснював жваву торгівлю, стало рішення пароплавної лінії «Бутлайн» у швидкому темпі зменшити торговельні перевезення по своїх лініях його товарів та пасажирів. Коли цілковито припинився рух кораблів, пуповина, що поєднувала Іквітос зі світом, була перетята. Столиця провінції Лорето вирушила в подорож назад у часі. За кілька років вона стала селом, загубленим і забутим у серці амазонської рівнини.