Чтение онлайн

Одного дня в Дубліні Роджер Кейсмент, який пішов побачитися з лікарем, бо йому розболівся артрит, перетинаючи вологу траву лугу Святого Стівена, побачив францисканця, який махав йому рукою. Він був одним із чотирьох місіонерів — робочих священиків, — які вирушили в Путумайо, щоб заснувати там місію. Вони сіли на лаву поговорити біля ставка, на якому плавали качки й лебеді. Пригоди чотирьох ченців були дуже тяжкими. Вороже ставлення, з яким вони зустрілися в Іквітосі, з боку властей, що підкорялися наказам Компанії Арани, їх не налякало, — вони мали підтримку отців-августинців, — не налякали їх також ані атаки малярії, ані укуси комах, які в перші місяці їхнього перебування в Путумайо піддали випробуванням дух їхньої самопожертви. Попри перешкоди та труднощі, вони змогли розташуватися в околицях «Ель Енканто», у хатині, схожій на ті, які будували для себе вітото в місцях свого тимчасового перебування. Їхні взаємини з аборигенами, хоч ті на початку й здавалися непривітними та обережними, були добрими й навіть сердечними. Четверо францисканців почали вивчати мову вітото й мову бора й збудували примітивну церкву просто неба, зробивши дах із пальмового листя над вівтарем. Але потім почалася загальна втеча звідти людей усякого виду та різновиду. Начальники й службовці, ремісники й охоронці, індіанці домашні й ті, що працювали на добуванні каучуку, втікали, немов підштовхувані якоюсь злою силою або пошестю, що принесла паніку. Коли четверо францисканців залишилися самі-одні, їхнє життя з кожним днем ставало все важчим. Один із них, отець Маккей, захворів на бері-бері. Тоді після тривалих дискусій вони постановили також покинути те місце, що, здавалося, стало жертвою божественного прокляття.

Повернення додому чотирьох францисканців було подорожжю гомеричних труднощів і справжньою хресною дорогою. З радикальним зменшенням транспортних перевезень каучуку, безладом на станціях і їхнім знелюдненням єдиним засобом покинути Путумайо стали для них судна Перуанської Амазонської компанії, а передусім «Ліберал», який, проте, з’явився лише один раз із ночі в ранок без жодного попередження. Таким чином, четверо місіонерів опинилися відокремленими від світу, закинутими у глуху місцевість і з тяжкохворим на руках. Коли отець Маккей помер, його товариші поховали його на пагорку й поставили на його могилі напис чотирма мовами: ґельською, англійською, вітото й іспанською. А потім вирушили, куди очі ведуть. Кілька аборигенів допомогли їм спуститися по Путумайо в пірозі до того місця, де ця річка зливалася з Яварі. Далі вони попливли на хисткому плоті, який кілька разів перекидався, й вони мусили добуватися до берега вплав. У такий спосіб вони втратили те невеличке майно, яке мали. На річці Яварі після тривалого чекання їх підібрав корабель, капітан якого погодився доставити їх до Манауса за умови, що вони не претендуватимуть на каюти. Вони спали на палубі під дощем, і найстарший із трьох місіонерів, отець О’Неті, захворів на запалення легенів. Нарешті в Манаусі, через два тижні, вони знайшли францисканський монастир, який надав їм притулок. Там, попри піклування товаришів, отець О’Неті помер. Його поховали на монастирському кладовищі. Двоє тих, хто вижив, трохи оговтавшись від перипетій своєї тяжкої подорожі, були доставлені на батьківщину, в Ірландію. Тепер вони повернулися до своїх обов’язків у середовищі індустріальних робітників Дубліна.

Роджер деякий час сидів під густолистими деревами лугу Святого Стівена. Він спробував уявити собі, яким залишився величезний регіон Путумайо, коли звідти позникали станції для добування каучуку, повтікали аборигени й службовці, десятники та вбивці Компанії Хуліо Арани. Він заплющив очі й став фантазувати. Родюча природа стала покривати ту місцевість кущами, ліанами, високими травами, чагарями, й коли на тих полях і галявинах відродиться ліс, туди повернуться дикі звірі, щоб улаштувати там свої криївки. Місцевість заповниться співом пташок, свистінням і вереском папуг і мавп, сичанням змій, шарудінням тапірів і ягуарів. Зі зливами та зсувами ґрунту через кілька років не залишиться жодного сліду від тих таборів, де жадібність і жорстокість людська призвели до стількох страждань, калічень і смертей. Дерев’яні будівлі зогниють на дощах і понадають на землю, пожерті термітами. Безліч усяких звірів облаштують собі лігва та нори серед руїн. У недалекому майбутньому всі людські сліди будуть стерті сельвою.

Він прокинувся чи то від страху, чи від подиву. Бо в тому безладі, якими тепер були його ночі, сьогоднішню ніч підтримували в напрузі, поки він спав, спогади про друга — тепер колишнього друга — Герберта Ворда. Причому він бачив його не в Африці, де вони з ним познайомилися, коли обидва працювали в експедиції сера Генрі Мортона Стенлі, і не потім, у Парижі, де Роджер кілька разів навідував Герберта й Саріту, а на вулицях Дубліна й не де-небудь, а посеред гуркоту, барикад, пострілів, снарядних вибухів і великої колективної пожертви Святого тижня. Йому снився Герберт у самому центрі ірландського повстання, серед ірландських «Добровольців» та ірландської «Народної армії», він воював за незалежність Ейре! Як може людський розум, поринаючи в сон, вигадувати такі абсурдні фантазії?

Він згадав, що кілька днів тому британський Кабінет міністрів збирався на своє засідання, не прийнявши ніякого рішення щодо супліки про його помилування. Про це йому повідомив його адвокат Джордж Ґейвен Дафі. Що сталося? Чому вони знову відклали рішення? Ґейвен Дафі бачив у цьому добрий знак: серед міністрів були різні думки, вони не могли набрати необхідної одностайності. Тож залишається надія. Але надія означала помирати багато разів щодня, щогодини, щохвилини.

Спогад про Герберта Ворда засмутив його. Вони вже ніколи не будуть друзями. Загибель його сина Чарлза, такого молодого, такого гарного хлопця, з таким квітучим здоров’ям, розверзла між ними прірву, яка ніколи вже не закриється. Герберт був єдиним справжнім другом, якого він знайшов в Африці. Від першої хвилини він побачив у тому чоловікові щось більше, аніж він сам, видатну особистість, яка відвідала половину світу — Нову Зеландію, Австралію, Сан-Франциско, Борнео, — з культурою набагато вищою, аніж культура тих європейців, що їх оточували, включно зі Стен лі, поруч із яким він багато чого навчився і з яким поділяв тривоги та прагнення. На відміну від інших європейців, яких Стенлі набрав у ту експедицію для служби Леопольду Другому і яким тільки й треба було здобути в Африці гроші та владу, Герберт любив пригоду задля пригоди. Він був чоловіком дій, але любив мистецтво й підходив до африканців із шанобливою цікавістю. Він досліджував їхні вірування, їхні звичаї, їхні релігійні об’єкти, їхній одяг і прикраси, які цікавили його з погляду естетичного й мистецького, але також інтелектуального й духовного. Уже тоді у свої вільні хвилини Герберт малював і виліплював маленькі скульптури з африканськими мотивами. У своїх тривалих нічних розмовах, коли вони ставили намет, готували вечерю й лаштувалися відпочити від денних переходів і денної праці, він признавався Роджерові, що будь-якого дня відмовився б від усієї цієї діяльності, аби присвятити себе лише скульптурі й жити життям митця в Парижі, «світовій столиці мистецтва». Ця любов до Африки ніколи не полишала його. Навпаки, відстань і роки підсилили її. Він пригадав лондонський будинок Вордів на Честер-сквер, 53, напхом напханий африканськими речами. А передусім, його паризьку майстерню, де стіни були покриті списами, дротиками, стрілами, щитами, масками, веслами й ножами всіляких форм і розмірів. Вони розмовляли з вечора до ранку між опудалами хижаків, які стояли на підлозі, і шкурами тварин, що лежали на спинках крісел, згадуючи свої подорожі по Африці. Френсис, дочка Вордів, яку вони називали Cricket (Цвіркун), ще мала дівчинка, іноді вдягалася в тубільні туніки, коміри та прикраси й танцювала танець баконґо, який батьки супроводжували лясканням долонь і монотонним мугиканням.

Герберт був одним із тих небагатьох людей, яким Роджер розповів про своє розчарування Стенлі, Леопольдом Другим, тими ідеями, які він привіз до Африки: що імперія та колонізація виведуть африканців на дорогу модернізації та прогресу. Герберт погоджувався з ним цілком і повністю і стверджував, що справжня причина присутності європейців в Африці полягає не в тому, щоб допомогти африканцеві позбутися поганства та варварства, а щоб експлуатувати його, виявляючи жадібність, яка не має меж у своїй злочинній суті та жорстокості

Але Герберт Ворд ніколи не сприймав усерйоз поступового навернення Роджера до націоналістичної ідеології. Він мав звичай сміятися з нього в тій лагідній манері, яка була для нього властивою, намагаючись налаштувати його проти фальшивого, сусального патріотизму — прапорів, гімнів, одностроїв — що, як він казав, чи в короткому часовому проміжку, чи в тривалому, завжди означає повернення до провінціалізму, дріб’язкового духу й спотворення універсальних цінностей. А втім, цей громадянин світу, як полюбляв називати себе Герберт, перед неймовірним насильством і жорстокістю світової війни також знайшов собі притулок у патріотизмі, як і мільйони інших європейців. Лист, у якому він розірвав свою дружбу з ним, був наповнений тим самим патріотичним почуттям, із якого раніше він глузував, тією самою любов’ю до прапора та рідної землі, яка раніше здавалася йому примітивною й гідною зневаги. Уявити собі Герберта Ворда, цього паризького англійця, оточеним людьми із «Син Файну» Артура Ґрифіца, «Народного війська» Джеймса Коннолі та «Добровольців» Патрика Пірса, що воює на вулицях Дубліна за незалежність Ірландії, — яка нісенітниця! А проте, лежачи на своєму вузькому ліжку у в’язничній камері й чекаючи ранку, Роджер повторював собі, що, зрештою, був якийсь глузд у цьому безглузді, бо уві сні його розум намагався примирити дві речі, які він любив і за якими тужив: свого друга і свою країну.

Рано-вранці шериф прийшов повідомити його про те, що до нього гість. Роджер відчув, як серце в нього закалатало швидше, коли він увійшов до кімнати зустрічей і побачив, що на єдиній вузенькій лаві в приміщенні сидить Аліса Стопфорд Ґрін. Побачивши його, жінка-історик підхопилася на ноги й з усмішкою підійшла обняти його.

— Алісо, моя люба Алісо, — сказав Роджер. — Яка радість — побачити тебе знову! Я думав, ми більш ніколи вже не побачимося. Принаймні на цьому світі.

— Мені було нелегко здобути цей другий дозвіл, — сказала Аліса. — Але, як бачиш, моя впертість переконала їх. Ти не зможеш собі уявити, у скільки дверей мені доводилося стукати.

Його давня подруга, яка мала звичай одягатися з вишуканою елегантністю, тепер мала на собі, на відміну від свого першого візиту, збляклу сукню, хустку, пов’язану на голові абияк, із-під якої вибивалися пасма сивого волосся. На ногах у неї були черевики, заляпані брудом. Але не тільки її одяг став убогішим. Вираз її обличчя був позначений втомою і зневірою. Що з нею відбулося в ці дні, аби вона так змінилася? Її знову став мучити Скотленд-Ярд? Вона заперечила, стенувши плечима, так ніби той давній епізод не мав ніякого значення. Аліса не зачепила тему прохання про його помилування й того факту, що його розгляд відкладено до наступного засідання Кабінету міністрів. Роджер, подумавши, що вона досі нічого не знає, також про це не згадав. Він розповів їй про свій абсурдний сон, у якому побачив Герберта Ворда серед ірландських повстанців у сутичках і битвах Святого тижня в центрі Дубліна.

— Потроху просочується все більше відомостей про те, як насправді все відбувалося, — сказала Аліса, й Роджер відзначив, що в голосі його подруги водночас пролунав смуток і гнів.

І він також помітив, що, почувши, як заговорили про ірландське повстання, шериф і охоронець, які стояли поруч, обернувшись до них спинами, напружилися й, безперечно, загострили слух. Він боявся, бо шериф мав за обов’язок попередити їх, що на цю тему розмовляти заборонено, але цього не зробив.

— То ти довідалася щось більше, Алісо? — запитав він, знизивши голос до тихого пошепту.

Він побачив, що історична трохи зблідла, водночас кивнувши головою. Запала тривала мовчанка, перш ніж вона відповіла на його запитання, ніби її свідомість не могла наважитися, чи варто торкатися теми, такої для нього болючої, а що вона могла багато чого йому розповісти, то не знала, звідки почати. Нарешті вона вирішила відповісти йому, що, хоч і чула й далі чує різні версії про те, що сталося в Дубліні й у кількох інших містах Ірландії на Святий тиждень, тиждень повстання, — речі суперечливі, факти, перемішані з фантазіями, міфами, реальностями та перебільшеннями й вигадками, як буває завжди, коли якась звістка поширюється в усьому народі, — але вона найбільше довіряє тому, що розповів їй Остін, її племінник, чернець-капуцин, який нещодавно приїхав до Лондона. То були відомості з перших рук, бо він перебував там, у Дубліні, в самій гущі заколоту, виконуючи обов'язки санітара й духовного наставника, переходячи від Головного поштамту, де був штаб, з якого Патрик Пірс та Джеймс Коннолі керували повстанням, до окопів на лузі Святого Стівена, де воєнними діями командувала графиня Констанс Маркієвич, озброєна піратським пістолем і вдягнена у свій бездоганний однострій Добровольця, й до барикад, споруджених на фабриці печива Якоба та біля приміщень Боландового млина, що їх обороняли повстанці під командою Імона де Валери, перш ніж їх оточили англійські війська. Розповідь ченця Остіна Аліса вважала, либонь, найближчою до тієї невловної істини, яку цілком відкриють хіба що майбутні історики.